Цивільний процес України: Проблеми і перспективи

2. Про історію наказного провадження

Історія розвитку судового наказу у цивільному судочинстві сягає давніх давен, оскільки він був відомий не лише українському цивільному процесу, але й широко застосовувався іноземними системами судочинства, зокрема стародавньоримською, англійською, американською, французькою, західнонімецькою, шведською тощо.

В римському праві судовий наказ існував у формі преторського захисту , а розпорядження претора про негайне припинення будь-яких дій, що порушують громадський порядок та зачіпають інтереси громадян, називалися інтердиктами (іпіегйісЬит.) або інакше - заборонами. При цьому претор видавав інтердикти піс ля розгляду фактів, на які посилалася особа, яка звернулася до претора. Оскільки фактичні обставини справи перевірялися до надання інтердикту прохачу, інтердикт був безумовним та категоричним наказом, що був санкціонований штрафами та заста вою. Інтердикти видавалися претором на прохання однієї зі сторін з метою найшвидшого вирішення приватноправового спору.

Спочатку інтердикт мав характер прискореного, однак лише тимчасового адміністративного акта (без вислуховування свідків та детального дослідження справи) . Передумовою видачі інтер дикту було твердження позивача, яке претор попередньо визна вав правдивим або хоча б правдоподібним. Наприклад, однією з передумов для видачі інтердикту був інтерес кредитора у забезпе ченні позики, що виник з причини виявленої майнової неспро можності боржника. Інтердикти могли спрямовуватися проти відповідача або навіть проти обох сторін та містили наказ діяти певним чином чи забороняли вчиняти певні дії. Інтердикти були досить дієвим засобом і в більшості випадків вони остаточно вирішували питання та досягали своєї мети. Тому подальше судочинство відбувалося лише тоді, коли наказ претора не виконував ся стороною, проти якої він був спрямований.

Провадження по видачі інтердиктів, наряду з особливою фор мою преторського захисту, іноді називають також інтердиктним провадженням . Воно відрізнялося від звичайного позовного по рядку розгляду приватних спорів тим, що судовий магістрат (претор) тут виступав виключно носієм вищої влади, який видавав накази щодо громадян. Отже, інтердиктне провадження було виявом адміністративної влади претора та за своєю природою бу ло адміністративною формою захисту суб´єктивних цивільних прав . Вимоги наказу були спрямовані на негайне виконання, що здійснювалося на очах претора. Ефект інтердикту полягав у то му, щоб супротивник негайно підкорився йому, не оспорюючи фактів, зазначених в інтердикті, та не стверджуючи, що був по рушений забороняючий інтердикт. У разі оспорювання інтердикту особою, проти якої він виданий, та вимог з її боку призначен ня судді, ця вимога задовольнялася. Отже, процес у справі фактично поділявся на дві частини - спочатку справу вів претор, а в разі заперечень з боку відповідача проти інтердикту — суддя. Су довий розгляд міг призвезти чи до підтвердження інтердикту (і тоді він з умовного наказу перетворювався в безумовний) чи до виправдання відповідача. Якщо суддя підтверджував інтердикт, а відповідач знову не підкорявся, суддя присуджував його до сплати грошової суми, яка визначалася позивачем під присягою. Якщо особа, проти якої видано інтердикт, йшла від претора, не потребуючи призначення судді, а інтердикт не виконувала, пози вач викликав відповідача до укладення договору про сплату штрафу в разі неправоти відповідача, а зі свого боку давав зобо в´язання сплатити відповідачеві штраф у разі своєї неправоти.

Пізніше, у класичному праві, зі збільшенням кількості справ, претор почав видавати інтердикти без перевірки фактів, у вигляді умовного розпорядження (на випадок, якщо підтвердяться факти, на які посилається заявник), і тоді інтердикти з процесу ального боку стали подібні до позовів, оскільки інтердиктне про вадження при цьому могло трансформуватися в позовне прова дження, будучи для нього правовою та фактичною підставою.

Як зазначає відомий російський процесуаліст К. Малишев у своєму тритомнику „Курс цивільного судочинства" , в Статуті цивільного судочинства не було закріплено такого виду прова дження, як провадження за наказами, хоча при розробці Статуту цивільного судочинства правила скороченого провадження за до кументами мали діяти наряду з виконавчим порядком стягнень за актами кріпосними та нотаріальними, як це було прийнято у західних народів. Проте остаточно ці положення не були включені до Статуту, оскільки увійшли до Положення про нотаріальну час тину. Тому провадження стягнень за документами, введене при судовій реформі, суттєво відрізнялося від західноєвропейського.

Водночас при викладенні питання про судові накази на при кладі зарубіжних країн, К. Малишев неодноразово згадує про те, що один з різновидів судового наказу, а саме — умовний наказ чи нагадування, що лежить в основі нагадувального провадження, існував і в російському цивільному судочинстві (наприклад, у Остзейському краї — територія сучасної Прибалтики), хоча на за ході Європи провадження за наказами було розвинене значно більше, ніж у Росії. Така особливість пов´язувалася ще з тим, що судова реформа вводилася поступово, і на той час залишалися ще не охоплені реформою російські території, де відповідно ще діяв Звід законів Російської імперії, в якому провадження за безспір- ними документами передбачалося.

Зокрема, накази існували у старовинному німецькому процесі, де виділялись накази умовні та безумовні. Такий поділ був засно ваний на формі наказів, що мали місце у практиці імперських судів. Умовний наказ (тапйаі;ит сит сіаизиіа іизШісаіюгіа, Ьесі- іп£і;е8 Мапйаі;) обумовлював відповідачеві пред´явити заперечен ня проти нього протягом певного строку, а в безумовному наказі цього не було, а йшлося про штраф за непокору, якщо не буде пред´явлено поваж них заперечень проти його накладання.

Безумовні накази видавалися в разі необхідності негайно вжити охоронних заходів або для виконання боргових зобов´язань за документами, у яких боржник надав кредитору право стягнення судовим та позасудовим порядком. Умовні накази видавалися в більш сумнівних випадках, коли від відповідача могли надійти заперечення та коли право захисту не підлягало будь-яким особ ливим обмеженням.

Видача і умовних і безумовних наказів допускалася за односто роннім проханням позивача, без виклику відповідача та без ви слуховування його пояснень, внаслідок того безумовний вико навчий наказ міг видаватися лише на підставі актів, що мають виконавчу силу або тих, що звертаються до виконавчого провад ження. Умовні накази, як звичайні нагадування боржникові про задоволення вимог, котрі він сам визнає безспірними, видавали ся з усіх боргових зобов´язань незалежно від виконавчої сили актів, на яких вони засновані.

Безумовні накази у російському цивільному процесі використо вувалися у виконавчому процесі (їх основними типами є виконав чий лист та повістка про виконання), а умовні накази існували для підготовки стягнень шляхом нагадування.

Метою умовних наказів та нагадувального провадження було спрощення для кредиторів отримання заочних рішень з виконав чою силою з тих вимог, які самі боржники визнавали безспірни ми, відокремлення цих справ із загального порядку позовного провадження та створення для них більш простої, короткої та дешевої прелюдії примусового стягнення, яка була б для боржника нагадуванням про його обов´язки щодо добровільного задоволен ня кредитора . Право заперечень і спорів у нагадувальному про вадженні не підлягало будь-яким обмеженням по суті. Проста заява відповідача, що він спорить чи має намір пред´явити спір проти заперечень позивача, була достатньою для зупинення звернен ня наказу до виконання, позбавлення цього наказу будь-якого значення та закриття нагадувального провадження. У таких справах, за коментарем К. Малишева, якщо вони звернені до за гального позовного порядку, відповідач звичайно не з´являється в суд і з приводу його неявки постановляється заочне рішення, однак цей результат у позовному порядку отримується з незруч ностями для кредитора.

Клопотання про видачу наказу могло заявлятися у вигляді особ ливого прохання, словесного чи письмового, до пред´явлення фор мального позову або разом з формальним позовним проханням.

Пред´явлення цього прохання було правом позивача та цілком залежало від його бажання. Позивач, що бажав отримати умов ний наказ, повинен був зазначити у своєму проханні ім´я, прізви ще, посаду, місце проживання як своє, так і відповідача, а також предмет та підставу позову. Закон не пред´являв будь-яких вимог до форм прохань, вони могли бути і письмовими, і усними. Якщо вони заявлялись повіреними, то не вимагалося пред´явлення спеціальної довіреності чи іншого акта повноважень. Прохання про видачу наказу, що надійшло, реєструвалося в окремому реєстрі.

Як правило, прохання про видачу умовного наказу могло бути заявлено до того суду, на території якого проживав відповідач. Оскільки наказ видавався за безспірними справами, то розгляд прохання про його видачу належав до ведення одноособових судів, як установ ближчих, дешевих та доступних для сторін.

Розпорядження суду за проханням кредитора постановлялося судом негайно, без виклику відповідача. Якщо вимоги прохача не відповідали умовам, за яких закон допускав видачу наказу, то він отримував відмову і міг звернутися до суду з позовною заявою на загальних підставах; при цьому будь-яких скарг на відмову суду у видачі наказу не допускалося. Якщо ж прохання кредитора визнавалося судом законним, то суд видавав умовний наказ про сплату грошової суми для доставки його відповідачеві. Цей наказ писався на бланку встановленої форми й містив у собі, крім зазначення сторін, суду та суми боргу, також доручення відповідачу або сплатити борг з відсотками (якщо вони були пе редбачені в договорі сторін) та судові витрати протягом певного строку, або оспорити в суді позовні вимоги кредитора.

Наказ повинен був доставлятися відповідачеві через судового пристава за загальними правилами вручення повісток. Слід було вручити наказ відповідачу обов´язково особисто в руки. Спосте реження за доставкою наказу доручалося найближчому одноосо бовому суду, у розпорядженні якого перебували місцеві судові пристави, не допускалася доставка наказу відповідачу за кордон або через публікацію у Сенатських відомостях.

Після вручення наказу відповідачеві подальший рух процесу залежав від його волевиявлення:

а) відповідач міг задовольнити вимоги позивача, в результаті чого подальше провадження у справі закривалося, оскільки його мета була досягнута;

б) відповідач міг оспорити вимоги позивача, для чого йому було необхідно звернутися до суду зі своїми аргументами. Якщо спра ва на загальних підставах була підсудна суду, що видав наказ, то призначалося засідання, справа розглядалася за загальними пра вилами, та закінчувалася винесенням судом рішення по суті. У випадках, коли справа не була підсудна тому суду, що видав на каз, кредитора повідомляли про заявлений спір та роз´яснювали право пред´явити позов до належного суду за загальними прави лами цивільного судочинства;

в) також була можливою ситуація, коли відповідач, отримавши умовний наказ суду, ніяк не відреагував на нього: не задовольнив вимоги позивача та не заявляв спору проти наказу. Тоді суд за клопотанням позивача вчиняв на наказі виконавчий напис, що мав значення виконавчого листа за заочним рішенням, зверненим до попереднього виконання. З цим написом наказ звертався до ви конання за загальними правилами, однак відповідачу дозволяло ся подати на нього відзив, так само, як на заочне рішення. Як пра вило, допускався лише надзвичайний відзив з поважних причин,
коли відповідач повинен був доказувати, що він не зміг заявити спір проти умовного наказу без будь-якої з його боку вини, нап риклад, внаслідок тяжкої хвороби, випадкових та непереборних обставин. Після прийняття судом поданого відповідачем відзиву, справа набувала спірного характеру, та, якщо вона була підсудна суду, що видав наказ, розглядалася також як і відзив на заочне рішення. При цьому подача відзиву не завжди означала зупинен ня виконання наказу. В разі, якщо цивільна справа не належала до компетенції суду, що видав умовний наказ, то позивачеві не
обхідно було пред´явити позов до належного суду, який і розглядав справу в загальному порядку цивільного судочинства.

Умовні накази та нагадувальне провадження справді були зруч ним та дешевим шляхом щодо вирішення більшості безспірних боргових справ та досить просто могли дати в руки кредитору або суму боргу, або виконавчий документ, якщо відповідач, не оспо рював заявлені вимоги.

Від розсуду кредитора залежало розпочати свій позов у порядку нагадувального провадження, якщо він вважав справу безспір- ною та не очікував заперечень від відповідача, або пред´явити позов у загальному порядку спірного судочинства, тобто у позовно му провадженні.

Наказне провадження існувало і в дореволюційному цивільному процесі, однак у вигляді так званого „спрощеного порядку судо чинства", що був введений законом 1891 р. за двома категоріями справ: 1) справи про вимогу платежу певної грошової суми, засно вані на письмових зобов´язаннях; 2) справи про стягнення квар тирної або орендної плати та про виселення орендаторів або меш канців за спливом строку найму. Справи у спрощеному порядку вирішувалися суддею одноособово, процесуальні строки були ско рочені, а відповідач викликався відразу до розгляду справи, сто рони могли посилатися лише на письмові докази, надані у справі, та завжди мали право звернути справу до загального порядку. Од нак, як зазначав Т. Яблочков , на практиці це провадження не виправдало покладених на нього надій. Воно не гарантувало абсо лютної швидкості процесу, оскільки потребувало виклику відповідача та дебатів, перспектива нового загального проваджен ня у двох інстанціях остаточно позбавляла процес його вигод, то му надалі став використовуватися аналогічний спрощеному провадженню інститут спонукального виконання, введений ще законом від 29 грудня 1889 р., що застосовувалося лише у земських начальників та міських суддів. За своєю суттю порядок примусо вого виконання являв собою комбінацію позовного процесу з по рядком виконання рішень, але, на відміну від позовного провад ження, він мав факультативне значення, тобто закон не припису вав, а лише дозволяв суду, за клопотанням позивача, розглядати деякі справи у примусовому порядку. Примусове виконання того часу вельми нагадувало сучасне наказне провадження, зокрема характером заявлених вимог (вимоги про сплату грошових сум, повернення рухомого майна), акт суду мав силу виконавчого лис та, не підлягало оскарженню у апеляційному порядку.

Радянському цивільному процесу також було властиве наказне провадження. Так, ЦПК УСРР 1924 р. також передбачав судовий наказ (статті 210-219). Як зазначав А.Гойхбарг , якщо вимоги засновані на безспірних актах і документах, то для їх здійснення встановлено спрощений порядок судового наказу. Судовий наказ видавався без виклику відповідача, одноособово народним суддею незалежно від розміру відповідної вимоги та мав силу виконавчого листа. Судові накази застосовувалися до стягнення гро шей або вимог про передачу або повернення майна, заснованих на таких безспірних документах:

  1. опротестованих векселях;

  2. актах, для яких встановлено обов´язковий нотаріальний по рядок посвідчення за умови його дотримання;

  3. угодах щодо розміру утримання дітям та другому з подружжя, укладених при реєстрації розірвання шлюбу в порядку ст.22 Кодексу законів про шлюб, сім´ю та опіку;

  4. розрахункових книжках на заробітну плату;

  5. документах, що встановлюють прострочку боржниками або їх поручителями позик, отриманих від кредитних товариств;

  6. документах, що встановлюють прострочку обумовлених пла тежів за індивідуальним товарним кредитом;

  7. за колгоспними зобов´язаннями при купівлі з розстрочкою платежу сільгосптехніки;

  8. в деяких випадках — плата за навчання;

  9. за зобов´язаннями про сплату страхової премії по державному обов´язковому неокладному страхуванню;

10) за мировими угодами, прийнятими судом та занесеними до судового протоколу.

Судовий наказ не був тоді окремим процесуальним документом, він робився народним суддею шляхом напису на самому оригіналі документа та підлягав негайному виконанню. Сила судового наказу „ослаблена" порівняно з силою судового рішення в тому смислі, що можна пред´явити позов про визнання недійсним того зобов´язання, на підставі якого винесено рішення, тобто видано судовий наказ.

ЦПК УСРР, на відміну від ЦЦК РСФРР, надавав боржнику пра во замість подання касаційікпУскарги заявити клопотання про скасування судового наказу та розгляду справи у загальнопозов-ному порядку. Задоволення цього клопотання залежало по конк ретних обставинах від розсуду народного судді, оскільки зазначе ні відповідачем підстави були суттєвими для справи, а клопотан ня таким, що заслуговує на увагу, наприклад, при посиланні на підроблення покладеного в основу вимоги документа, на докази, що спростовують вимоги стягувача, суттєві для справи та такі, що вимагають перевірки у загальнопозовному порядку . При ць ому, незважаючи на ініціювання процесу боржником, процесу альне становище сторін не змінювалося, боржник був відповіда чем, а стягувач — позивачем.

Як зазначалося в роз´ясненні Пленуму Верховного суду РСФРР, „відповідач не позбавлений права у загальному порядку (шляхом пред´явлення позову або порушення кримінального обвинувачення) пред´явити всі допущені законом заперечення про недійсність або необов´язковість цього акта (судового наказу), од нак без зупинення виконання за судовим наказом, за винятком випадків забезпечення позову (наприклад,* шляхом накладення арешту на стягувані гроші або майно) .

ЦПК УСРР в редакції 1929 р. також містив провадження щодо видачі судових наказів за актами, що також належало до справ окремого провадження. Перелік документів, за якими може бути видано судовий наказ, встановлювався Наркомюстом УСРР від 7 квітня 1932 р. Питання щодо видачі судового наказу вирішувало ся суддею одноособово, незалежно від суми вимог.

Порядок видачі судового наказу дещо відрізнявся від передбаче ного у 20-ті роки XX ст. Так, всі випадки, за якими видавався су довий наказ поділялися на дві категорії: в одних судовий наказ ви давався без витребування пояснень від боржника, а в інших - з витребуванням таких пояснень. Від цього залежала й подальша процедура видачі судового наказу. Так, у першому випадку (нап риклад, за вимогою каси взаємодопомоги про стягнення заборгова ності по судах) суддя видавав судовий наказ протягом трьох днів з дня надходження документа в суд. Якщо судовий наказ видавався з витребуванням пояснень від боржника (наприклад, з вимог про стягнення квартплати), суддя протягом трьох днів надсилав борж нику копію заяви про видачу судового наказу та доданих до неї до кументів з пропозицією надати заперечення протягом п´яти днів з дня вручення копії. В разі ненадходження заперечень, видавався судовий наказ; якщо заперечення надходили, однак суддя визнав їх неповажними, то видавав судовий наказ; якщо заперечення за слуговували на увагу в частині вимог, суддя видавав судовий наказ у частині безспірних вимог, а якщо заперечення заслуговували на увагу в цілому, суддя відмовляв у видачі судового наказу та пере давав справу на розгляд у загальнопозовному порядку з дотриман ням правил родової та територіальної підсудності .

На особливу увагу заслуговує те, що ні відмову у видачі судово го наказу, ні видачу судового наказу оскаржувати не дозволя лось, однак боржник міг оспорювати судовий наказ шляхом пред´явлення позову до особи, яка отримала судовий наказ.

Однак у 1930-50-х роках судовий наказ перестав існувати в ук раїнському цивільному процесуальному законодавстві та не був введений до ЦПК УРСР 1963 р. У цей період лише державні но таріальні контори, а з прийняттям Закону України „Про нота ріат" 1993 р. - й приватні нотаріуси, надавали борговим та платіжним документам виконавчу силу шляхом здійснення такої нотаріальної дії, як вчинення виконавчих написів.

Прообразом судового наказу стала процедура безспірного стяг нення аліментів на неповнолітніх дітей, введена Указом Президії Верховної Ради УРСР від 1 березня 1985 р. № 8520-Х „Про деяку зміну порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей". Ос новою була ідея щодо доцільності розмежування безспірних та спірних справ про стягнення аліментів. При виявленні спору про право виникало позовне провадження, за відсутності спору народний суддя розглядав заяву про стягнення аліментів на непов нолітніх дітей без порушення цивільної справи. Введення спро щеної процедури стягнення аліментів стало першою віхою на шляху відродження наказного провадження . Водночас декілька останніх років цей порядок не використовувався, а суди розгля дали справи про стягнення аліментів у загальному позовному порядку з викликом обох сторін у судове засідання та винесенням у справі судового рішення, а не ухвали.

До ЦПК РРФСР у 1995 р. була включена нова гл.11 „Судовий наказ", яка складалася з десяти статей та передбачала мож ливість спрощення та прискорення розгляду справ у випадках, коли, припустімо, вимоги кредитора були безспірні, тобто у боржника навряд чи є заперечення по суті. Змінені у 2000 р. статті 113 і 114 ЦПК РРФСР віднесли провадження щодо видачі судових наказів до компетенції мирових суддів. Додатково перед бачалося, що в тих суб´єктах РФ, де вакансії мирових суддів ще не заповнені, ці справи розглядають судді районних судів одноособово .

Новий ЦПК України від 18 березня 2004 р. відродив судовий на каз та наказне провадження в українському цивільному процесі.

На жаль, в силу відсутності сучасної юридичної літератури щодо іноземних систем судочинства, де застосовується інститут су дового наказу чи аналогічні йому інститути з іншими назвами, немає можливості порівняти їх з українською моделлю наказно го провадження, однак така можливість є щодо досліджень, про ведених радянськими вченими у 70—80-х роках XX ст.

Так, у Швеції передбачена процедура, що нагадує наказне про вадження: існують два типи сумарного провадження за плату: документальна процедура та процедура за вимогою. В обох типах процедура є письмовою, і в разі відмови відповідача дати відповідь, наслідком є надання позивачеві „права на виконання". У процедурі за вимогою боржник може шляхом рішучого оспорювання позову перешкодити кредитору отримати право на примусове виконання, тоді як при документальній процедурі лише спеціальні протести будуть мати відповідний ефект. У тих справах, де заявник не дося гає своєї мети у сумарному провадженні, справа передається для звичайного розгляду та застосовуються положення Процесуально го кодексу або Закону про розгляд дрібних позовів.

Подібне сумарне (спрощене) провадження передбачено Прави лами Верховного суду 1965 р. у Англії. Після порушення справи у Високому суді правосуддя відповідач отримує наказ про явку до суду, і вже потім він повинен направити судовій канцелярії мемо рандум, і вже потім позивач вправі порушити клопотання, до якого додається аффідевіт (показання, дане під присягою), копії всіх документів позивача надсилаються відповідачеві за 10 днів до розгляду клопотання. Відповідач може оспорити твердження позивача, однак повинен підтвердити достовірність своїх доводів. Головним доводом на користь сумарного розгляду є твердження, що така конструкція дозволяє запобігти зловживанням з боку не сумлінних боржників, що реєструють явку і здійснюють інші процесуальні дії виключно з метою відстрочити платежі та вигра ти час. Зазначена процедура допускається з будь-яких категорій претензій, що розпочинаються судовими наказами . Судовий на каз при цьому не є єдиною формою початку цивільних справ (во ни можуть починатися позовним повідомленням, позовним кло потанням, позовним проханням тощо). Рішення у справі вино сить не суддя, а майстер, його помічник, проте воно наділене всі ма ознаками акта правосуддя, включаючи й властивість приму сового виконання.

В Угорщині судовий наказ за своєю природою більше нагадує заочне рішення. Судовий наказ було введено до ЦПК УНР у 1972 р. з метою підвищення активності та дисципліни відповідачів. На відміну від рішення, наказ засновувався не на дослідженні та оцінці судом доказів, а є санкцією за неявку. В разі неявки у перше судове засідання та відсутності письмових заперечень за кло потанням позивача суд зобов´язував відповідача виконати позов ну вимогу, що додавалася до повістки про виклик. Цей захід не застосовувався, коли справа підлягала закриттю або вимога позивача була явно необґрунтована чи спрямована на отримання нере ального результату (підтвердження, присудження), а також як що у суду виникли сумніви щодо обґрунтованості позовної вимоги вцілому або частково. Наказ суду не мотивувався та мав рівно цінне значення судовому рішенню. У п´ятнадцятиденний строк з дня вручення «аказу сторона могла усно або письмово заявити в суд заперечення, в результаті чого призначався день розгляду справи.