Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
2.1. Життя, педагогічна діяльність, творчість, світогляд
Йоган Генріх Песталоцці (1746-1827) - видатний швейцарський педагог-демократ, понад 50 років свого життя присвятив вихованню і навчанню дітей знедолених трудящих мас, один з засновників дидактики початкового навчання. Протягом третини століття керував відомими виховними закладами в Швейцарії: “Закладом для бідних” у Нейгофі (1774-1780 pp.), притулком для сиріт у Станці (1798-1799 pp.), інститутом у Бургдорфі (1800-1804 pp.) та Івердоні (1805-1825 pp.). Систематично здійснювався у цих навчально-виховних закладах педагогічний експеримент, який став ґрунтом для розробки теорії трудового виховання, елементарної освіти та ідеї розвиваючого шкільного навчання.
Автор численних педагогічних праць, з яких найважливішими вважаються романи “Лінгард і Гертруда” (1781 — 1787 pp.) та “Як Гертруда навчає своїх дітей” (1801 p.), що набули світового визнання.
Провідну роль у здійсненні своїх соціальних задумів Й.Песталоцці відводив вихованню. Прагнучи полегшити життя селянських дітей, позбавлених елементарних умов для повноцінного фізичного, розумового і морального розвитку, Й.Песталоцці вважав, що виховання повинно забезпечити дітям трудящих ґрунтовну трудову підготовку і, разом з тим, сприяти розвитку їх фізичних і духовних можливостей, що в подальшому допоможе їм позбавитися злиднів.
Й.Песталоцці народився у 1746 р. в Цюріху в сім’ї лікаря. Рано залишився без батька, виховувався матір’ю і вірною служанкою, самовіддана боротьба яких з постійними злиднями, їх стійкість і сердечність рано пробудили в ньому дух самопожертвування, готовність прийти на допомогу тим, хто її потребував.
Освіту здобув традиційну для того часу: спочатку закінчив початкову школу з німецькою мовою викладання, потім - традиційну латинську в Цюріху та школу підвищеного типу, яка готувала до отримання вищої освіти, - гуманітарну колегію, дещо на зразок старших класів гімназії, після чого навчався у вищій школі - Колегіумі Кароліна (засн. у 1523 p.), в якій здійснювалася підготовка протестантських теологів і проповідників, полишивши останній теологічний курс.
Головною причиною було, очевидно, захоплення Й.Песталоцці просвітницькими й революційними ідеями, що поширилися в Швейцарії з Франції і, у першу чергу, ідеями Ж.-Ж.Руссо, стурбованого життям простих людей, які жили в злиднях і неосвіченості. У студентські роки брав активну участь у буржуазно-демократичному русі 50-60-х pp. XVIII ст. швейцарської інтелігенції, був заарештований. Але це не згасило його прагнення пошуку істинних причин народного бідування і дійових заходів їх усунення.
Головний засіб він вбачав у зміні характеру виховання дітей, яке повинне забезпечувати їм єдність морального, розумового і фізичного розвитку, а також підготовку до продуктивної праці завдяки активній участі в ній.
Й.Песталоцці спочатку вважав, що аграрні перетворення є одним з важливих шляхів прогресивного розвитку швейцарського народу. Не завершивши вищої освіти, він поселяється в селі, на позичені гроші купує біля Цюріху помістя Нейгоф, розраховуючи на прикладі зразкового ведення господарства у своєму помісті навчити селян раціональним прийомам сільськогосподарської праці. Однак цей утопічний соціальний експеримент (1769-1774 pp.) закінчився крахом. Помістя розорилося, сільськогосподарський почин Й.Песталоцці виявився невдалим. Тоді в будинку розореного нейгофського помістя Й.Песталоцці організував притулок для жебрацьких і знедолених селянських дітей - “Заклад для бідних”, який став одним з перших в історії експериментальним навчально-виховним закладом, і здійснив тут свій всесвітньо відомий педагогічний експеримент (1774-1780 pp.).
У притулку було 37 дітей віком від 7 до 14 р. (17 хл., і 20 дівч.). Тут Й.Песталоцці вперше спробував втілити в життя свій ідеал народної школи, в якій вихованці навчалися “природним шляхом” що сприяло підготовці селянських дітей до життя. Навчання тут поєднувалося з безпосередньою участю у продуктивній праці. Діти працювали в сільському господарстві, прядильній і ткацькій майстернях. Різнобічна трудова підготовка передбачала оволодіння вихованцями мінімумом загальноосвітніх знань (читання, письмо, рахунок і співи), а також порівняно значні виховні завдання: розвивати фізичні і духовні сили, зміцнювати здоров’я, навчати мислити, виробляти працелюбство, скромність, витримку, повагу до людської гідності та інші цінні моральні якості. Варто, однак, зазначити, що в “Закладі для бідних” мало місце механічне поєднання навчання з працею. Так, діти пряли й одночасно заучували букви, які писалися на дошці, слухали розповідь учителя, практикувалися в усному рахунку, вивчали щось напам’ять.
Нейгофський досвід відображений у багатьох листах і творах Й.Песталоцці: “Прохання до друзів людства і покровителів про милостиву підтримку закладу, що має на меті дати дітям виховання і роботу в сільській місцевості" (1775 p.), “Про виховання бідної сільської молоді” (1777 p.), “Уривок з історії низів людства” (1777 p.), “Достовірні відомості про стан на 1778 рік виховного закладу для бідних, заснованого паном Й.Песталоцці в Нейгофі поблизу Бірра” і в його відомому соціально-педагогічному романі “Лінгард і Гертруда", який був уперше опублікований протягом 1781-1787 pp., а потім неодноразово перероблявся.
“Заклад для бідних” не отримав підтримки з боку імущих класів, а тому, витративши всі кошти на утримання, з 1780 р. притулок перестає існувати. Й.Песталоцці не міг стати на шлях експлуатації дитячої праці. У процесі педагогічних пошуків у Нейгофі Й.Песталоцці зрозумів, що його розрахунок на можливу самоокупність праці вихованців не може бути виправданим, оскільки економічний здобуток був несумісним з гуманними педагогічними завданнями.
Досвід “Закладу для бідних” виявився досить ефективним за педагогічними здобутками. Спостерігаючи за працею дітей у своєму закладі, Й.Песталоцці зробив висновок про те, що сама собою дитяча праця є педагогічно нейтральною, особливе значення ж має виховний вплив особистості педагога.
Й.Песталоцці зробив також оптимістичний висновок про те, що запропоновані ним педагогічні досліди, спрямовані на виховання селянських дітей, можуть сприяти вирішенню загальних завдань виховання, оскільки розвиток усіх аспектів особистості дитини є загальною метою виховання незалежно від станової належності учнів.
Після закриття притулку наступає 18-річна перерва, доки Й.Песталоцці не очолив дитячий притулок у м. Станці (1798 p.). У цей час у Швейцарії відбулася буржуазна революція. У результаті появилося багато сиріт і бездомних, тому у Станці відкривається притулок для 80 дітей віком від 5 до 10 років. У короткий термін (грудень 1798 - червень 1799) педагогу вдалося згуртувати дружний дитячий колектив, як і в Нейгофі, поєднувати навчання з працею. Однак, на відміну від Нейгофу, праця дітей у Станці здійснювалася не одночасно з навчанням, а таким чином: з 6 до 8 год. ранку - навчання, потім до 16 год. праця, після цього до 20 год. знову навчальні заняття. Тобто Й.Песталоцці відмовляється від механічного поєднання навчання з працею, він розширяє коло знань учнів, намагається поглибити їх загальноосвітню підготовку. Тут він здійснює цінне спостереження: 1) вміле поєднання навчання з працею сповна відповідає психологи дітей їх природному бажанню до діяльності; 2) максимальне спрощення прийомів і методів викладання дозволяє організувати навчання в школі так, що воно вимагає менше зусиль і часу, ніж у звичайних умовах. Так у нього зародилась ідея про елементарне (поелементне) початкове навчання як інструмент розвитку особистості.
Узагальнюючи досвід своєї виховної діяльності в Станці, Й.Песталоцці зробив важливий для педагогічної науки висновок про необхідність встановлення внутрішнього зв’язку між навчанням і працею, відзначивши, що: перш ніж могла зайти мова про таке злиття, необхідно було організувати початкову стадію навчання і праці окремо і незалежно одне від одного, а також виявити своєрідність і особливості кожного із цих видів діяльності” [Избранные педагогические сочинения: в 2-х т. - М., 1981.- Т. 2. - С. 69].
Праця в Станці була короткочасною. Приміщення притулку знадобилося для лікарні французькій армії. Думки Й.Песталоцці про широку виховну діяльність серед дітей народу знову були не здійснені. Однак, дослідні пошуки нових прийомів і методів роботи, навчання, морального виховання виявились досить плідними. Саме в Станці у Й.Песталоцці зародилася ідея про розвиваюче шкільне навчання й елементарну освіту, які повинні стимулювати природне дитяче прагнення до діяльності. Ця ідея була розвинута в наступні періоди діяльності: у Бургдорфі (1800- 1804 pp.), Івердоні (1805-1825 pp.).
З липня 1799 р. Й.Песталоцці працює вчителем початкових класів у Бургдорфі. З осені 1800 р. на чолі з Й.Песталоцці створюється Бургдорфський інститут - середня школа з інтернатом і при ній семінарія для підготовки вчителів.
У період керівництва Бургдорфським інститутом увага Й.Песталоцці була зосереджена на розробці такого методу навчання, який забезпечував би всебічний природовідповід- ний розвиток дитини. Ідея Й.Песталоцці про елементарну початкову освіту переросла в певну концепцію, яка отримала назву “методу Песталоцці”, сутність якої полягає в розробці такої системи навчання, яка зорієнтована на всебічний розвиток дітей, формування “розуму, серця і руки”.
Сутність свого методу Й.Песталоцці виклав у працях “Метод. Пам’ятна записка Песталоцці” (1800 p.), “Як Гертруда навчає своїх дітей” (1801 p.), “Пам’ятна записка паризьким друзям про сутність і мету методу” (1802 p.), “Що дає метод розуму і серцю” (1806 p.), “Пам’ятна записка про семінарію в Кантон Во” (1806 р.) та ін.
У 1801 р. педагог публікує твір “Як Гертруда навчає своїх дітей", а в 1803-1804 pp. створює за участю учителів Бургдорфського інституту шість книг для початкового навчання: “Книгу матерів, або Керівництво для матерів, як навчати їх дітей спостерігати і говорити", “Азбуку наочності” (у 2-х ч.), “Наочне вчення про число” (у 3-х ч.), які були перекладені кількома європейськими мовами.
У 1805 р. у зв’язку з політичними подіями в країні, інститут був переведений в Івердон, де метод елементарної освіти Й.Песталоцці отримав подальший розвиток: він пов’язується з процесом набуття учнями наукових знань і гармонійного розвитку дитини, з формуванням її “розуму, серця і руки”. Івердонський інститут набув світового значення. Тут навчалися учні з Англії, Іспанії, Італії, Німеччини, Росії, Франції та інших країн. Його відвідували вчені, письменники, інші видатні сучасники Й.Песталоцці, проте успіхи не радували педагога, оскільки він змушений був навчати дітей привілейованих станів, а не селянських, про що весь час мріяв.
У 1825 р. Інститут закривається, Й.Песталоцці повертається в Нейгоф, де пише книгу “Лебедина пісня" (1826 р.) - підсумок багаторічних педагогічних пошуків такого природовідповідного методу виховання, який сприяв би розвитку розумових, фізичних і моральних сил кожної людини у їхньому повному обсязі. “Лебедина пісня” - це своєрідний заповіт, в якому деякі раніше висловлені думки досягли найбільшої зрілості, а формулювання - найбільшої чіткості. Це, перш за все, стосується проблеми рушійних сил розвитку людини. Й.Песталоцці вбачає тепер мету організованого виховання, ще й у тому, щоб виробляти у неї “сукупну силу”, завдяки якій встановлюється рівновага між можливостями “розуму, серця і руки”.