Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки

§1. Розвиток школи й освіти в XIX ст. (до 90-х pp.)

За станом на 90-ті роки XIX ст. в країнах Західної Європи у зв’язку з переходом від феодальних до капіталістичних відносин відбулися глибокі зміни в економічному, соціально-політичному і духовному розвитку, що, у свою чергу, сприяло й розвитку шкільництва, становленню педагогічної науки, формуванню нового рівня та змісту освіти.

Найважливішими характеристиками розвитку шкільництва у XIX ст. були:

  1. Боротьба між церквою та державою за керівництво шкільною справою, особливо за початкову школу, яка перебувала під опікою церкви - католицької чи протестантської різних напрямів (лише в кінці століття, та й то не скрізь і далеко не повною мірою, перевага виявлялась на боці держави).
  2. Прийняття практично в усіх економічно розвинених країнах Європи законів про обов’язкове початкове навчання, певне підвищення його рівня, розширення змісту.
  3. Збільшення мережі середніх навчальних закладів. Поряд з класичними школами, які в різних країнах називались по-різному - гімназії в Німеччині, ліцеї у Франції, граматичні школи в Англії, виникають так звані реальні середні школи, зорієнтовані на практичні вимоги часу з особливою увагою до викладання нових мов, природничо-наукових предметів, географії, нової історії тощо.
  4. Зміст освіти в школах для трудящих обмежувався читанням, письмом, елементами арифметики, центральне ж місце, як і раніше, займало навчання релігії в тому чи тому її варіанті.
  5. У змісті освіти середньої школи відбулися серйозні зміни. У граматичних школах (Англія), коледжах й ліцеях (Франція), гімназіях (Німеччина), з одного боку, зміст освіти зберігав “класичне” спрямування - провідна роль латинської мови з акцентом на вивчення граматики і риторики на основі читання релігійних текстів і творів римських авторів, з другого - в нього вносилися суттєві зміни за рахунок введення в навчальний план предметів реального циклу - математики, фізики, географії, нових мов, історії та інших.

У гімназіях неогуманістичного спрямування відбулася переоцінка ролі античності в історії думки Нового часу: на перше місце висувалися давньогрецькі мова, література й філософія, тоді як у традиційній класичній гімназії, спадкоємниці середньовічної латинської школи, освіта ґрунтувалася на вивченні латинської мови, з акцентом на граматику й читання римських авторів як зразків красномовства й риторики.

Суттєво змінився погляд на вивчення мов і культуру античного світу: якщо в старій гімназії провідна роль належала формуванню у школярів формально логічного мислення, то неогуманісти висували на перший план розвиток у гімназистів самостійності мислення і думки.

Проте неогуманістичні підходи до гімназійної освіти пробивали собі дорогу зі значними труднощами, традиції старої латинської школи зберігалися фактично скрізь, а тому на практиці в гімназіях латинська мова як і раніше займала провідне місце, давньогрецькій же відводилася другорядна роль. Значною мірою провідна роль латинської мови у змісті середньої освіти зберігалася ще й тому, що вона залишалася мовою науки аж до середини XIX ст.

Все ж найважливіші зміни в діяльності середніх навчальних закладів у більшості країн Західної Європи були обумовлені поширенням ідей реальної, практично орієнтованої освіти.

Початок пошуків шляхів теоретичного обґрунтування і реалізації ідей реальної освіти відображені у висловлюваннях і діяльності педагогів-філантропістів (тобто таких, що люблять людину) останньої третини XVIII ст. Ця група педагогів спробувала здійснити назрілий на той час переворот у педагогіці. Всі вони були представниками німецького Просвітництва, перебуваючи під могутнім впливом ідей Дж.Локка, Ж.-Ж.Руссо та інших просвітителів. Однак, якщо ті обмежувались досить загальними міркуваннями про необхідність зміни виховання, то німецькі педагоги-філантропісти свої переконання спробували теоретично обґрунтувати і реалізувати їх у практичній діяльності відкритих ними навчально-виховних закладів.

Засновником філантропічного напрямку в педагогіці вважають Погана Бернарда Базедова, який у 1774 р. в м. Дессау відкрив новий за педагогічним задумом виховний заклад інтернатного типу - філантропін, звідки виник і другий варіант назви цієї педагогічної течії - філантропінізм.

Філантропісти висловили новий погляд на головне завдання школи - виховувати корисних і високоморальних членів суспільства, підготовлених до практичної діяльності в різноманітних сферах життя і таких, що володіють необхідними для цього знаннями та вміннями. У цьому зв’язку навчання в школах повинно здійснюватися за допомогою методів, заснованих на принципах наочності і активності, з широким використанням ручної праці учнів.

У XIX ст. ці ідеї знайшли відображення в пошуках шляхів удосконалення змісту і методів навчання в гімназіях і особливо в практиці створення принципово нового типу навчальних закладів - так званих реальних шкіл, які за традицією зі значними труднощами (і то лише в кінці століття) почали набувати статусу власне середніх навчальних закладів, що надавало право їх випускникам вступу хоча б в окремі вищі навчальні заклади.

Початок змін у характері діяльності традиційних для того часу гімназій був пов’язаний з критикою їх багатьма педагогами і вченими першої половини XIX ст., які критикували однобічну філологічну спрямованість гімназійної освіти і пропонували розширити її за рахунок збільшення питомої ваги в навчальних планах предметів фізико-математичного циклу, природознавства, географії, історії.

Ідея реальної освіти, яка отримала поширення в німецьких князівствах, з середини XIX ст. почала активно сприйматися в багатьох європейських країнах, що сприяло істотним змінам у практиці шкільної справи: відкривалися реальні прогімназії, реальні відділення в гімназіях та інших закладах подібного типу (принцип біфуркації), почали з’являтися власне реальні школи з різним рівнем підготовки.

У результаті вдосконалення змісту і методів навчання в реальних школах, як би вони не називалися, почало здійснюватися зближення традиційної, класичної і реальної освіти.

У галузі реформування освіти виділялася Німеччина, яка прагнучи до об’єднання німців в єдину націю, виробила план організації єдиного для всіх німців національного виховання, здатного консолідувати населення всіх німецьких князівств. Автором цього знаменитого плану, викладеного у “Промовах до німецької нації”, став відомий німецький філософ Йоган Готлиб Фіхте (1762-1814).

Помітну увагу питанням виховання й освіти приділяли й інші видатні німецькі мислителі, зокрема Еммануїл Кант (1724-1804), Вільгельм Гумбольдт (1767-1835), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1835), Йоган Фрідріх Гербарт (1776-1841), Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790-1866), Йоган Бернард Базедов (1724-1790) та ін. Вони справедливо вважаються попередниками сучасної педагогіки, перетворивши її в самостійну науку і сприявши перебудові шкільництва.

Такими були в загальних рисах загальні підсумки розвитку школи в Західній Європі в кінці XIX ст. Цей період був цілком новим етапом у розвитку не стільки в практиці, скільки в теорії виховання й освіти. Однак, при цьому необхідно відзначити, що саме в кінці XVIII - перших десятиліттях XIX ст. здійснювався інтенсивний розвиток педагогічної думки, створювалися передумови для формування педагогіки як науки, що ґрунтувалася як на висновках з шкільного досвіду, так і на філософії та психології, які, у свою чергу, формувалися як самостійні науки.