• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Порівняльне літературознавство

8.2. Моделювання стилю

Упродовж двох з половиною тисячоліть дефініції стилю хитаються між двома опозиційними бігунами: естетична норма як єдність змісту і форми - відхилення від норми як вираження індивідуальності митця. Очевидно, між обома полюсами мусить існувати закономірна взаємодія, яку й називаємо стилем.

В історичній площині поняття естетичної норми трансформується в поняття літературної традиції - успадкованої поетики, яку митці використовують по-особливому, виражаючи власне світовідчуття. Якщо поетика - це багаторівнева система історично набутих, колективно витворених, спільних для письменників і читачів мистецьких засобів, які має у своєму розпорядженні кожен автор (див. підрозділ 5.5. Порівняльна поетика), то стиль - це індивідуально неповторний спосіб використання традиційної палітри поетикальних засобів, своєрідність естетичних уподобань, які зумовлюють творчий вибір митця (чи групи літераторів або літературної епохи). Поетика вивчає літературні стилі як естетично значущі способи творчого використання мистецьких засобів. Стильовими одиницями, за допомогою яких можна виміряти й описати унікальність мистецького феномену, є історично витворені засоби мистецької експресії.

Ще наприкінці XVIII ст. француз Жорж-Луї-Леклерк Бюффон висловив думку, що стала крилатою фраза: "Le style c´est l´homme" («Стиль - це людина»), Порівняльний стильовий аналіз, здійснюваний на різних рівнях дотикальної системи, здатен прояснити імпресіоністичне читацьке відчуття творчої самобутності таких літературних постатей, як, скажімо, Іван Нечуй-Левицький і Василь Стефаник:

- фоніка: проза Нечуя-Левицького є повноголосою, мелодійною, але «прозорою»; вона зрідка привертає до себе увагу читача звуконаслідувальними та ліризованими пасажами, де зустрічаються рими; Стефани- кова ж фоніка має ширший і витонченіший звуковий спектр, насичена музичними ефектами: від заколисуючої евфонії (як у новелі «Озимина»: «ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце» - провідну партію виконують мелодійно підібрані асонанси 1-е, е-6, і-а- е... у супроводі глухих ц, с, х, поєднаних у гармонійні акорди з дзвінкими л, в, б, м) до різких дисонансів, які підсилюють драматизм теми, що розгортається на вищих рівнях поетичного висловлення: («Гриць здригнувся... Гриць скреготав зубами» в «Новині» чи гнітюче бубоніння в новелі «Сама-саміська»);

- ритміка: стисле й напружене, перерване короткими паузами Стефани- кове мовлення творить стримано схвильований ритм; натомість Нечуєве мовлення розлоге, спокійне, докладне, нерідко наслідує народнопісенний лад;

- лексика: Нечуй-Левицький ширше використовує автологічну лексику, традиційні порівняння, барвисті пісенні епітети, тоді як у Стефаника вражає ощадний, місткий спосіб метафоричного висловлювання;

- синтаксис: Стефаників синтаксис набуває експресії завдяки засобам ущільненого й уривчастого мовлення (прості, односкладні, непоширені, неповні речення, обрив) та інверсійним конструкціям, а в Нечуя-Левицького вирізняються розгорнуті синтаксичні побудови: речення складні, а також ускладнені порівняльними зворотами, однорідними та відокремленими членами;

- нарація: Нечуй-Левицький вдається до розповідних та описових форм, дбаючи про мальовничість викладу; Стефаник зводить авторський коментар до мінімуму, драматизує виклад («З міста йдучи»), часто подаючи подію у вигляді сценічних фрагментів («Діточа пригода»);

- образна система: у Стефаниковому світі читачева увага сконцентрована на постаті героя, душевний стан якого висвітлюється у критичний момент, а своєрідність повістевої манери Нечуя полягає в тому, що письменник виставляє перед нами цілі галереї різноманітних людських типів, розкриваючи їх характери в низці побутових ситуацій;

- тематика: модерніст Стефаник обирає теми й події експресивного характеру, які подає у трагічному екзистенційному освітленні, натомість реаліст Нечуй-Левицький тяжіє до проблематики буденного людського життя, нерідко, проте, освітлюючи її в лірично-пісенному, гумористичному, а то й піднесено-філософічному плані;

- композиція: якщо Стефаник одразу, з перших рядків, занурює нас у вир зображуваної події і часто вдається до сюжетної інверсії (послідовність викладу не збігається з перебігом події), то Нечуй за допомогою експозиційних картин попередньо готує читача до сприйняття фабули, яку викладає у лінійній хронологічній послідовності;

- жанрові форми: неоднаковими є й уподобання обох митців у жанровій царині: Стефаник віддав перевагу фрагментарним різновидам новелістики й поезії в прозі, а Нечуй-Левицький - широкоформатній епіці (повісті та оповіданню).

Вивчення стилю за допомогою проекції творчої індивідуальності на тло поетичної традиції запропонував І. Франко у студії (1890), присвяченій Шевченковій «Тополі». Порівняльні студії над емпіричним літературним матеріалом і повторюваними, типовими його формами спонукали українського компаративіста визнати кодову функцію літературної традиції як «загальнолюдського фонду» - історично утворюваного резервуару тем, сюжетів, образів, метричних форм та інших мистецьких засобів, з якого митці відбирають типові елементи і вибудовують з них неповторні комбінації. Поняття традиції як спільної для митців і публіки «скарбниці понять, уявлень і форм» стало основою неміметичного визначення красного письменства:

Тут І. Франко й розрізнив «історичний» метод, що висвітлює еволюційний розвиток системи традиційних мистецьких засобів («фонду»), і т. зв. метод «психологічний», який визначає індивідуальну поетику митця через зіставлення її з поетикою доби, стилю чи жанру. Таке розрізнення колективного та індивідуального було актуальним, бо за тих часів порівняльну методику не раз використовували для з´ясування односторонніх літературних впливів на об´єкт компаративного дослідження. Гіпертрофована «впливологія» нерідко спрощувала уявлення про творчу особистість, а то й нівелювала її, розчиняючи самобутню творчість серед безлічі причиново-наслідкових зв´язків.

У XX ст. зіставний підхід набув значної популярності серед критиків і письменників:

Часами кілька технічних дрібниць дає багато до зрозуміння психе письменника. Ось Пруст (Proust) що додає кілька прикметників (5-6) до іменника і тими прикметниками ступнево щораз виразніше окреслює річ. Ось Анатоль Франс, що любить сполучати два супротилежні прикметники («переможні і хитливі кроки»). Ось безконечні хвилі Шевченківських дієслів і тяжка хода Кулішівських зложених прикметників, важніших для нього від іменників

Окрім індивідуальної творчості, подібною печаттю мистецької унікальності часто позначені і глобальніші явища літературного процесу, тому й говоримо про стилі напрямів та епох. Індивідуальний вибір стильової стратегії та манери викладу відбувається, як правило, у межах панівної літературної традиції.

Наприклад, серед стильових констант реалізму XIX ст. дослідники вказують на «деміургічну» позицію автора на різних рівнях - від способу тлумачення зображуваного до стилістичних особливостей. «Наслідуючи» природу, реалісти ніби уподібнювалися їй, претендували на всезнання й роль абсолютної креаційної сили у створюваному мистецькому світі. А в рамках реалізму як стильового напряму виділяється низка течій. Скажімо, до «флоберівської» стильової течії зараховують письменників зі схожими стильовими ознаками (розвиток оповідної техніки в напрямі максимально об´єктивного авторського викладу, що стало реакцією проти суб´єктивності романтичного мистецтва; вплив позитивізму у трактуванні психологічної проблематики тощо).

Таким чином, стиль - це характерний для літературного явища (окремого твору, творчості письменника, напряму, доби) репертуар стандартних (типових) мистецьких засобів і форм, який розпізнається на тлі традиційної поетики і вирізняє його з-поміж інших явищ.