Міжнародне публічне право. Том 2
12.2. Право міжнародної відповідальності й особливості відповідальності за тероризм
Право міжнародної відповідальності - це галузь міжнародного права, принципи і норми якої визначають для суб’єктів міжнародного права юридичні наслідки міжнародно-протиправних діянь, а також спричинення шкоди в результаті діяльності, не забороненої міжнародним правом.
Правові норми у сфері міжнародної відповідальності, незважаючи на усталене історичне місце в міжнародному праві, дотепер чітко не кодифіковані. Це право ґрунтується в цілому на застосуванні звичаєво-правових норм, що утворилися на базі прецедентів судових рішень.
Причому, якщо до джерел міжнародного права відносять договір та звичай, які одночасно є й основними джерелами відповідальності держав, то джерелами відповідальності слід вважати й інші юридично обов’язкові акти, що визначають певну поведінку держав. Підготовлений у 2001 р. Комісією міжнародного права проект статей «Відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння» значною мірою становить собою кодифікацію існуючих звичаєвих норм (хоча значну кількість норм, що стосуються відповідальності, містить і право міжнародних договорів) з уточненням змісту їх відповідно до змін у розвитку суспільства. Прийняття до відома Генеральною Асамблеєю ООН статей про відповідальність свідчить про їхнє визнання і збільшує можливості затвердження їх у позитивному звичаєвому праві.
У цілому міжнародно-правова відповідальність визначається як юридичний обов’язок суб’єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, завданої іншому суб’єктові міжнародного права в результаті вчиненого правопорушення.
Міжнародно-правова відповідальність має відчутну специфіку. Вона не є ні приватноправовою, ні кримінально-правовою. Вона становить собою вид публічно-правової відповідальності. У минулому традиційна відповідальність мала двосторонній характер і зумовлювалася спричиненням шкоди. Вищеназвані статті про відповідальність ґрунтуються на концепції об’єктивної відповідальності, відповідно до якої відповідальність настає в результаті самого факту порушення норм, незалежно від вини або завдання шкоди. Концепція віддзеркалює загальну зацікавленість держав у підтриманні міжнародного правопорядку.
Основним джерелом юридичних підстав відповідальності держав за міжнародні злочини визнано Статут ООН (див. ст. 5, 6,51).
Зобов’язання утримуватися від злочинних дій може покладатися на державу тим чи іншим правовим актом, рішенням суду або міжнародної організації. Джерелом юридичних підстав відповідальності держав за міжнародні злочини може бути й односторонній міжнародно-правовий акт, що створює зобов’язання для держави, яка його видала.
Про діяння і відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини також ідеться й у деяких міжнародних конвенціях. Утім, їхня поведінка присвоюється державі, що несе відповідальність за злочинну поведінку своїх органів.
В останньому варіанті Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства також послідовно проводиться лінія про кримінальну відповідальність за означені діяння індивідів. При цьому чітко розмежовується кримінальна відповідальність особи за вчинений злочин і міжнародно-правова відповідальність держави за дію або бездіяльність, що ставиться на карб цій державі (ст. 5).
Що стосується відповідальності за тероризм як злочин за міжнародним правом, то підстави такої відповідальності в міжнародному праві також опрацьовані досить ґрунтовно.
Потреба вибудовувати систему відповідальності за тероризм ґрунтуючись на найбільш широкому спектрі основ такої відповідальності, пояснюється тим, що в умовах структурованого глобального терористичного конфлікту терористичного «образу» набирає дедалі більше число неправомірних діянь. До терористичного арсеналу долучається дедалі ширше коло засобів і можливостей, що напрацьовані людською цивілізацією. Нарешті, терористичного характеру набуває дедалі різноманітніша гама людських і соціальних взаємин, зокрема й на глобальному рівні.
Так, міжнародне співтовариство змушене констатувати трансформацію збройних конфліктів середнього та низького ступеня інтенсивності, якими вважалися, наприклад, національно-визвольні (партизанські) війни, на збройні конфлікти терористичного характеру. Очевидною стала загроза терористичного застосування засобів масового знищення. Аргументами політичного діалогу дедалі більшою мірою стає ударний військовий потенціал тієї чи іншої держави, точніше підвищена загроза реальності його несанкціонованого застосування. Збільшується кількість випадків, коли терористичного забарвлення набувають антитерористичні заходи урядів. Страх перед загрозою застосування сили дедалі більшою мірою визначає поведінку населення, політиків і держав.
При визначенні підстав відповідальності за тероризм слід враховувати, що спрямованість реагування на елементи складу цього злочину присутня й у ряді міжнародних актів, що не мають юридичної сили, але інтерпретують міжнародне право й дають уявлення про ставлення всього міжнародного співтовариства до тих чи інших правопорушень. До них, передусім, слід віднести Визначення агресії, Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва держав відповідно до Статуту ООН, Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про забезпечення незалежності і суверенітету їх від 21 грудня 1965 p., резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 110/11 від 9 листопада 1945 p., що визначає склад пропаганди війни.
Ці документи можуть бути джерелами підстав для притягнення держави та фізичних осіб до відповідальності за тероризм, оскільки вказують на протиправні дії, які можуть становити діяння, що результують тероризм. Визначення протиправності дії в них може здійснюватися прямо або опосередковано, шляхом посилання на те, що ситуації, які викликані цими діями, загрожують міжнародному миру та безпеці. Причому утворюється подвійна протиправність: як така за смислом Декларації і, наприклад, як складова терористичного діяння.
Такий підхід цілком узгоджується з основними принципами міжнародно-правової відповідальності, як їх класифікує Комісія міжнародного права:
- принцип, що встановлює відповідальність щодо міжнародно-протиправних дій держави;
- принцип, що визначає суб’єктів таких дій;
- принцип, що визначає умови наявності міжнародно-протиправних дій та ін.
Є незаперечним, що держави та інші суб’єкти міжнародного права несуть відповідальність за дії, що спрямовані на підготовку терористичних актів. Ці дії брутально порушують п. 4 ст. 2 Статуту ООН. Достатньою підставою для вжиття санкцій є підготовка та фінансування державою терористичних організацій. Як потурання розглядається бездіяльність урядів тих держав, що не припиняють діянь своїх громадян і організацій, спрямованих на підготовку й учинення терористичних актів, зокрема на території інших країн.
Непослідовність і нерішучість дій держав із ліквідації акцій тероризму слід розглядати як обтяжуючу обставину.
Водночас складне діяння, що характеризує об’єктивну сторону складу тероризму, передбачає підвищену значущість визначення відповідальності держав, що здійснюють такі види діяльності, які можуть трансформуватися на тероризм, як, наприклад, приховані форми агресії, неоколоніалізму та інші, що перешкоджають національному самовизначенню, незалежності і т. п. Тим більше, що правові підстави для цього ґрунтуються на консенсусному прийнятті вказаних вище документів Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН.
Велике юридичне значення має використання міжнародно-правових актів, що визначають злочинність поведінки держави у зв´язку з її причетністю до організації й учинення терористичних актів. Терористичні акти як такі вчиняються фізичними особами й організаціями, що, зазвичай, не пов’язані (щонайменше, безпосередньо) з державою.
Тому застосувати до них положення про те, що «коли вчиняється міжнародний злочин, держава безпосередньо відповідає за нього», непросто. Навіть якщо буде доведена причетність держави до тероризму, притягнути її до відповідальності за умовою справедливих цілей боротьби терористів, можливо як співучасть (сприяння) в застосуванні заборонених засобів боротьби. Але, зважаючи на міжнародне, міждержавне «походження» тероризму, що передбачає таку відповідальність, санкції очевидно не можуть бути адекватними до масштабів і загальної небезпеки цього міжнародного злочину. Це відбувається тому, що, по-перше, в результаті спорадичних терористичних актів правовідносини в ряді випадків виникають між постраждалою державою і державою-делінквентом (якщо таку вдалося встановити). Таке правопорушення не може кваліфікуватися як міжнародний злочин, оскільки коло його учасників не містить як суб’єкти претензій усе міжнародне співтовариство держав, і як злочин міжнародного характеру тягне, зазвичай, кримінальну відповідальність фізичних осіб. До того ж прийнято вважати злочинами міжнародного характеру злочини, вчинювані окремими особами або групами осіб не від імені держави, коли вони спричинюють міжнародні наслідки. Змісту міжнародного злочину «тероризм» терористичні акти набувають за умови свідомого системного застосування їх щодо визначеного супротивника, який своїми діями створив причини, умови й підстави для застосування збройного насильства, що, безумовно, пов’язано з участю держави. Тому важливо визначити відповідальність держави, що створила такі причини й умови і, по суті, «забезпечила» виникнення терористичного конфлікту, який сам собою становить склад міжнародного злочину.
По-друге, якщо має місце тероризм як міжнародний злочин у зазначеному смислі цього терміну, то змінюється сам механізм реагування міжнародного співтовариства, зокрема, в особі міжнародних організацій та їхніх органів, до ведення яких належать питання підтримання міжнародного миру й безпеки.
По-третє, застосування санкцій міжнародного співтовариства держав в особі насамперед Ради Безпеки ООН до держав-делінквентів саме в зв’язку з їхньою особливою міжнародно-правовою відповідальністю за тероризм (але не, наприклад, за колоніалізм, що малоймовірно) створює умови для реальної боротьби з цим міжнародним злочином.
По-четверте, встановлення терористичного характеру первинно нетерористичних діянь держав створює умови для ефективної превентивної дії норм, які забороняють тероризм.
Тут вбачається наявність правового механізму, коли з якихось причин вчинення терористичних актів створює наповнення терористичним змістом первинного діяння держави, яке саме по собі не становить складу не лише тероризму, але й міжнародного правопорушення взагалі та в іншому випадку як ординарне міжнародне правопорушення могло б регулюватися в процесі двосторонніх правовідносин через відшкодування шкоди.
Питання відповідальності в міжнародно-правовій літературі пов’язується переважно з поняттям делікту та спричиненої шкоди.
Навмисні дії з метою завдання шкоди, найчастіше пов’язані з порушенням міжнародного права (але іноді й не становлять порушення прямої норми), слід називати навмисним деліктом.
Своєю чергою суб’єктом міжнародного права шкода може бути завдана іншому суб’єкту поза зв’язком із порушенням міжнародного права, тобто не лише в результаті зловмисних дій суб’єкта, але й у результаті його правомірних дій.
З іншого боку, чинність міжнародного правопорядку передбачає, що суб’єкти, на яких лежать обов’язки, повинні також нести відповідальність за невиконання їх. Більше того, відповідальність може виникати й у тому випадку, коли всі зобов’язання виконуються, але незважаючи на це завдано шкоди.
Виникнення причин та умов, що створюють підстави для терористичних актів, а отже, впливають на виникнення тероризму, нерідко пов’язане з поведінкою держав, яка оцінюється у вище описаних правових категоріях. Тобто, коли така поведінка не характеризується відкритим насильством, агресивністю і т. п.
Отже, правомірно ставити питання про відповідальність пов’язаного з цим суб’єкта, оскільки його дії зі створення причин та умов для вчинення терористичних актів у поєднанні з цими актами становлять міжнародний злочин тероризму. Правові підстави для цього є наявними і вони підсилюються при виникненні тероризму як свідомо передбачуваного суб’єктом результату. Обґрунтування відповідальності держави за вчинення тероризму як одного з найнебезпечніших міжнародних злочинів сучасності сприяє умовам об’єктивізації дій сторони, що здійснює терористичні акти (а не милість до неї), у відповідь на дії цієї держави.
У сучасному міжнародному праві розрізняють два основних види відповідальності - матеріальну та політичну. Матеріальна відповідальність виражається в обов’язку відшкодувати матеріальну шкоду, що може реалізовуватися у формі реституції або репарації.
Є очевидним, що відповідальність за тероризм найменше повинна пов’язуватися з репараційним підходом та передбачає використання видів і форм, що сприяють блокуванню і придушенню системних терористичних процесів. Міжнародно-правова відповідальність тут визначається тяжкістю вини держави і високим ступенем суспільної протиправності тероризму. Механізм, реагування на ординарні міжнародні правопорушення принципово не підходить для ситуації міжнародних злочинів взагалі й особливо для тероризму.
У межах кваліфікаційної конструкції складного суб’єкта тероризму відповідальність для держави за ординарне міжнародне правопорушення, яка зазвичай реалізується через правовідновлювальну функцію, трансформується до рівня, на якому б виявлялася її репресивна функція.
Міжнародне співтовариство не зобов’язане вступати з державою-учасницею тероризму в правоохоронні відносини, що розраховані на згоду з виставленими їй претензіями. Адже механізм санкцій може бути реалізований згідно з міжнародним правом у порядку самооборони суб’єктом міжнародного права, що став жертвою первинних дій вказаної держави-учасника. У міжнародно-правовій доктрині не заперечується думка про те, що держава, яка є жертвою агресії, має право вживати негайні заходи в порядку самооборони: вона не зобов’язана як держава-жертва прагнути відшкодування.
Але тоді, коли заходи, що вживаються в порядку самооборони, мають характер терористичних актів, то в поєднанні з первинними діями сторони, що нападає, виникає тероризм як злочин за міжнародним правом. Це в підсумку передбачає обопільну відповідальність за тероризм.
Отже, вирішальним фактором створення такого рівня відповідальності за тероризм, який може результувати ефективні умови боротьби з цим міжнародним злочином, є залучення до цього механізму відповідальності держави. При цьому важливо доводити суб’єктність відповідальності держави не лише з точки зору надання державою сприяння та допомоги терористичним формуванням. Не менш важливим є обґрунтування «терористичної» відповідальності держав, які своїми експансіоністськими, колоніалістськими та неоколоніалістськими діями спродукували конфлікт, що набув форми тероризму, тобто такого, що триває в часі й просторі насильницького процесу, основним проявом якого та способами дій є терористичні акти.
Тоді ж, коли суб’єкт відповідальності за тероризм буде переважно представлений фізичними особами, причетними до проведення конкретних терористичних актів, ефективність інституту відповідальності буде далекою від бажаної. Це пов’язано з тим, що фізичні, юридичні особи та неурядові утворення виступають як суб’єкти міжнародного права другого рівня, як його дестинатори. Жодна з норм міжнародного права не створює прав і зобов’язань для індивідів безпосередньо, поза державою.
Слід також узяти до уваги й те, що суб’єктом права відповідальності може бути й держава в процесі становлення. Це стосується збройної боротьби за самовизначення.
Держави «третього світу» виражають незгоду з тими оцінками тероризму, що пов’язують основну відповідальність за цей міжнародний злочин із національно-визвольною діяльністю. Під час обговорення цього питання в ООН вони всіляко намагаються привернути увагу до небезпеки саме тих форм тероризму, які виходять від економічно розвинутих держав.
Відповідальність держави, що виникла на підставах її сприяння (спонсорування) терористичним актам ґрунтується на факторах, які за сучасних умов не містять ефективного потенціалу дії на тероризм.
Тому, крім характеру й обсягу спричиненої шкоди, під час розв’язання питання про відповідальність держави-правопорушника до уваги мусять братися й нематеріальні фактори. Це, передусім, визначення ступеня вини держави. Шкода, що завдається при тероризмі країнам і народам, які виборюють свою незалежність, та інші, передбачені міжнародними актами права, є, зазвичай, наслідком свідомої та цілеспрямованої політики і протиправного умислу держави. Дії (зокрема й негативні) держави в міжнародних відносинах - суть виявлення волі держави. Цілеспрямованість дії значно більшою мірою притаманна характеристиці вольового начала держави, ніж індивіда, оскільки воля держави визначається її органами на основі цілей і принципів її політики і ретельного врахування та зваження різних політичних та інших факторів.
Звідси цей вид відповідальності в міжнародному праві прийнято вважати відповідальністю політичною, оскільки прикметними ознаками міжнародних злочинів держав є те, що вони порушують не лише конкретні права, але й ґрунтовні основи міжнародних відносин.
Політична відповідальність суб’єкта міжнародного права виникає в результаті порушення ним якогось міжнародно-правового зобов´язання - принципу міжнародного права, договірної норми. Цей вид відповідальності виникає з самого факту порушення норми, що охороняє інтереси іншої держави, народу. Політична відповідальність виникає й тоді, якщо правопорушення не спричинило матеріальної шкоди або інших видимих наслідків.
Юридична відповідальність має дві основні функції: правовідновлювальну та каральну. І хоча ці функції перебувають у взаємозв’язку, все ж щодо міжнародних злочинів слід орієнтуватися на пріоритети штрафної каральної функції.
Тероризм - складний міжнародний злочин, що передбачає взаємне спричинення як матеріальної, так і моральної шкоди не лише сторонами, що конфліктують, одне одному, але й міжнародному співтовариству, щонайменше, багатьом його членам. Тому фактичний зміст традиційних форм відповідальності у випадку тероризму, зазвичай, далеко виходить за межі правовідновлювальної функції
В умовах терористичного конфлікту важко встановити, який саме характер переважно має спричинена шкода. У зв´язку з цим сплетіння форм відповідальності, коли політична шкода спричинює матеріальну відповідальність, а у відповідь на матеріальні поневіряння, як наслідок неправомірної поведінки держави, застосовуються нематеріальні форми відповідальності, відображає високий рівень складності цього злочину.
Зважаючи на наявність двостороннього протиборства в терористичному конфлікті, реагування міжнародної спільноти може охоплювати й одночасне комплексне застосування форм відповідальності. Вже склалася практика застосування міжнародним співтовариством політичних та економічних санкцій щодо держав, які надають підтримку власне терористичній діяльності.
Що стосується діяльності держав, у результаті прямих або прихованих дій яких виникають причини й умови для здійснення терористичної діяльності, то під час вибору видів і форм відповідальності вирішальним мусить бути забезпечення каральної штрафної функції. По-перше, йдеться про розвинуті, багаті держави, які, до того ж, при вчиненні діянь, оцінюваних як складові тероризму, переслідують здебільшого мету отримання надприбутку. По-друге, ефективність санкцій морально-політичного характеру тут можна поставити під сумнів з огляду на значну політичну вагу та роль цієї групи держав у міжнародному співтоваристві. Тому заборона агресивних, експансіоністських, колоніалістських і неоколоніалістських дій, здатних спричинити терористичний конфлікт, повинна мати своїм юридичним наслідком те, що при визначенні режиму відповідальності держави сума відшкодування збитків може встановлюватися не лише виходячи з реальної шкоди, але й з необхідності покарати винного за вчинення тероризму.
Оскільки тероризм завдає міжнародному співтовариству тяжкої матеріальної та нематеріальної шкоди, доречною є аналогія з формами відповідальності, що використовувалися щодо Німеччини та її союзників у процесі реалізації вироків Нюрнберзького і Токійського міжнародних військових трибуналів, а також відповідно до рішень Кримської конференції: тимчасове обмеження суверенітету, відбирання частини території, окупація, демілітаризація й заборона утримання збройних сил або певних родів їх, обмеження судової юрисдикції та ін. Згідно зі ст. 11 Статуту ООН Рада Безпеки може вимагати від членів ООН застосування примусових заходів, які містять повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів зв’язку, а також розрив дипломатичних відносин.
Можуть застосовуватися й інші обмежувальні заходи: підвищення мита на товари даної держави, відмова у в’їзді її громадян і т. ін. На практиці санкції можуть виражатися також у виведенні держави з міжнародної організації, розриві з нею дипломатичних відносин, призупиненні прав і привілеїв, що витікають із членства в міжнародних організаціях, перериванні економічних та інших господарчих і культурних відносин, обмеженні прав фізичних і юридичних осіб держави-делінквента. Дієвою формою відповідальності держав може бути вилучення з їхньої юрисдикції фізичних осіб, які здійснюють керівництво злочинними діями держави, що становлять тероризм.
У міжнародній юридичній доктрині, що оцінює значення санкцій у системі відповідальності, превалює точка зору, за якою справді санкційний характер можуть мати лише колективні заходи примусу. Санкції, що застосовуються до держави, слід розглядати у взаємозв’язку з іншими формами відповідальності.
Застосування санкцій як форми відповідальності актуальне щодо тероризму, особливо коли цей міжнародний злочин набуває рис збройного конфлікту. За таких умов чіткіше визначаються підстави відповідальності, тобто можна встановити агресивно-експансіоністську складову терористичного конфлікту, заборонені засоби та способи боротьби, що вживаються, характер і обсяг шкоди, завданої міжнародній безпеці й миру тощо.
Але цілком очевидна структура взаємозв’язку відповідальності фізичних осіб і держави в умовах тероризму не може мати такого цілісного логічно-правового характеру. Фактор взаємовпливу відповідальності держави на відповідальність фізичних осіб й у зворотному напрямі тут втрачається передусім тому, що більшість політичних рухів, що використовують для досягнення своїх цілей тероризм, безпосередньо не представляють конкретні держави. Слід враховувати, що міжнародна практика дотримується норми, за якою поведінка повстанського руху не може присвоюватися державі, яка його не контролює. Ще більшою мірою віддалені від діяльності держави фізичні особи - виконавці терористичних актів. Звідси очевидною стає та обставина, що ефективність правовідносин відповідальності фізичних осіб за вчинення тероризму значно зростає, якщо такі правовідносини використовувати в межах складного сукупного суб’єкта цього міжнародного злочину. Якщо взяти до уваги, що в багатьох випадках терористи безпосередньо не представляють державу-порушника, то відповідальність фізичних осіб, тобто осіб, що вчинили терористичний акт, не поширюється на відповідальність держави. Немає сумнівів, що скоювані терористичні акти, навіть ті, що не є системними, небезпечні самі по собі, але поза політичним контекстом відносин держав у міжнародно-правовій «табелі про ранги» вони як такі скоріше посідають місце звичайних правопорушень, а не міжнародних злочинів. Виходячи з цього правовідносини відповідальності тут пов’язуються переважно з дією на цих осіб, а також на вузьке коло їхніх співучасників.
Держава ж, усередині якої визріває відповідна ідеологія тероризму, зароджується й налагоджується ціла система (зокрема нелегальна або напівлегальна) матеріально-технічного забезпечення терористичної діяльності і, зважаючи на розбіжність інтересів якої у стосунках з іншими акторами міжнародних відносин тероризм розвинувся до сучасних глобальних масштабів, залишається поза сферою активної дії права міжнародної відповідальності.
Адже важливим є вже те, що діянням держави є поведінка будь-якого з її органів, незалежно від місця, яке він посідає в системі держави, за умови, якщо він діє у своєму офіційному статусі. Державі присвоюється й поведінка особи чи утворення, що не є органом держави, якщо вони уповноважені здійснювати елементи державної влади. Та обставина, що орган держави перевищує свої повноваження, не звільняє державу від відповідальності за його поведінку. Відшукуючи ефективні форми протидії сучасному тероризмові, міжнародне антитерористичне право однією зі своїх основних цілей повинне поставити якнайповніше втягнення держави в правовідносини відповідальності, оскільки такі правовідносини виникають не лише між державою - первинною правопорушницею і державою або політичним рухом, що як заходи у відповідь застосовує терористичні акти, але й між міжнародним правопорушником (у його сукупному розумінні) та міжнародним співтовариством держав у цілому.
Таким чином, при тероризмі структура взаємозв’язку відповідальності держави та фізичних осіб найбільш повно співвідносна з тією частиною цього міжнародного злочину, що стосується дій держави, внаслідок яких представники тих чи інших соціальних утворень у вигляді реакції у відповідь вдаються до вчинення терористичних актів, що в цілому формує тероризм.
У таких випадках фізичні особи, винні у вчиненні державою тероризму як міжнародного злочину, повинні нести міжнародну кримінальну відповідальність. Держава ж, окрім цього, може нести й інші форми матеріальної та політичної відповідальності. Утворюється та взаємопов’язана і взаємозумовлена міжнародно-правова схема відповідальності, яка здатна якнайповніше охопити своєю дією тероризм і є ефективною у превентивному аспекті. Тут можливість реалізації міжнародно-правової відповідальності конкретних фізичних осіб, будучи формою політичної відповідальності держави, втілюється через обмеження суверенітету держави.
Складність здійснення відповідальності в умовах так званої реакції у відповідь, реалізації національно-визвольних цілей зумовлена, по-перше, тим, що в ряді випадків міжнародне право, на відміну від права внутрішнього, погоджується на застосування санкцій самими суб´єктами права (ст. 51 Статуту ООН). По-друге, значна частина терористичних актів має позанаціональний характер, особливо це стосується суб’єкта злочину. По-третє, як прийнято в міжнародному праві, без міжнародного злочину держави немає міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб.
Спорадичні акти тероризму, що вчиняються поза межами повстансько-партизанських та інших організованих системних дій певних політичних рухів та їхніх екстремістських угруповань, є злочинами міжнародного характеру, але не міжнародними злочинами. Це важливо, адже режим відповідальності за злочини міжнародного характеру суттєво відрізняється від режиму відповідальності за міжнародні злочини. Коли вчиняється міжнародний злочин, держава несе за нього відповідальність безпосередньо. Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб виступає як форма відповідальності держави-правопорушниці. Злочини міжнародного характеру (повітряне й морське піратство, операції наркоторгівлі, фальшивомонетництво, поширення порнографічних видань тощо) у більшості випадків вчиняються фізичними особами і, отже, відповідальність несуть саме вони. Відповідальність держави в таких випадках може наставати за невиконання договірних зобов´язань у боротьбі зі злочинами міжнародного характеру або за умови безпосередньої участі державних органів (наприклад, спецслужб) у цих злочинах.
Штучний відрив відповідальності за терористичний акт від спільної вини учасників терористичного конфлікту веде до зниження порогу відповідальності за тероризм у цілому, а отже, і до послаблення ефективності дії міжнародного антитерористичного права на цей міжнародний злочин.
По-четверте, політичним залишається питання про можливість і необхідність існування інституту міжнародної кримінальної відповідальності індивідів. Вказівка на відсутність такої необхідності ґрунтується на запереченні за фізичною особою якості суб´єкта міжнародного права. Втім, хоча національні системи кримінального права більшості держав містять кваліфіковані норми антитерористичної спрямованості, заперечувати можливість застосування норм міжнародного права для покарання фізичних осіб, винних у скоєнні тероризму, означало б втрату суттєвого важеля вплив)´ на цей міжнародний злочин. Якщо ж міжнародні відносини не можуть бути загальним об’єктом злочину за національним правом, вони, отже, не можуть бути й об’єктом кримінального злочину, що передбачений національним кримінальним законом. Відповідальність особи, винної у вчиненні злочину проти миру, настає в порядку персональної міжнародної відповідальності.
До того ж національне законодавство переважно передбачає кримінальну відповідальність за організацію і вчинення терористичних актів у правовому спектрі інституту співучасті. Воно не може охопити своєю дією тероризм у всьому розмаїтті кримінально-політичних складових, пов’язаних із протиборством міжнародного характеру. Особливо ефективною є дія міжнародного антитерористичного права у сфері встановлення відповідальності за створення причин та умов для виникнення й ескалації терористичного конфлікту.
За висновком Комісії міжнародного права, та обставина, що за внутрішнім правом не встановлено покарання за якусь дію, що визначається згідно з міжнародним правом злочином, не звільняє особу, яка визнається за міжнародним правом злочинною, від відповідальності за міжнародним правом.
Таким чином, є очевидним, що принципи відповідальності, які існують у міжнародному кримінальному праві, цілком застосовні щодо тероризму. У поєднанні з положеннями внутрішнього права ці принципи становлять специфічний режим відповідальності міжнародного антитерористичного права. Оновлений на засадах кваліфікації сукупного суб’єкта міжнародного злочину тероризму, цей режим відповідальності здатен охопити своєю дією ті складні форми сучасного тероризму, які, крім власне терористичних актів, охоплюють дії, що утворюють причини й умови для терористичного конфлікту, а також всю інфраструктуру сил, засобів й методів, на яких ґрунтується терористична діяльність.
Ефективність використання міжнародного права відповідальності в протидії тероризмові значною мірою знижується з огляду на відсутність у багатьох випадках безпосереднього зв’язку терористів із державою, внаслідок чого втрачається можливість належного задіяння відповідальності держави як міжнародно-правового антитерористичного інституту.
Ця прогалина може бути заповненою за рахунок більш повної «присутності» держави в суб’єкті складу міжнародного злочину тероризму.