Міжнародне публічне право. Том 2
12.1.3. Проблеми втілення міжнародно-правової моделі сукупного суб’єкта складу тероризму
Виникнення тероризму як вияву суті конфлікту виступає такою серйозною домінантою, що утворюються підстави для нетрадиційного, але такого, що повністю відповідає механізмові та конструкції цього злочину, формування суб’єкта його складу.
В історії міжнародного права існують аналогії таких рішень. Одне з найбільш зіставних із проблемою, що розглядається, полягає в розділенні правового стану учасників збройного конфлікту у зв’язку з допущеною агресією відтоді, коли вона була поставлена поза законом’.
Щодо тероризму, то, чинячи протилежне й об’єднуючи різнорідні дії сторін у сукупний суб’єкт злочину, міжнародне право створює можливість для юридичної фіксації відповідного «внеску» до складу злочину (тобто його виникнення й існування) кожної зі сторін терористичного конфлікту. Тим самим право також забезпечує справедливість оцінки правового стан}´ кожного з «творців» злочину.
Можливі сумніви щодо наявності у формулі сукупного суб´єкта підстав для виправдовування терористичних методів дій також не нові і не мають міцного ґрунту. Так, побоювання спеціалістів, які не підтвердились, щодо «легалізації тероризму» мали місце у зв’язку з п. 4, ст. 1 Протоколу І 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 p., на основі якого поняття «міжнародний збройний конфлікт» було розширено шляхом внесення в нього «збройних конфліктів, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування та іноземної окупації і проти расистських режимів у здійсненні права на самовизначення».
Запропоноване трактування сукупного суб’єкта складу тероризму на перший погляд може бути вразливим із точки зору кримінально-правової оцінки. Цьому сприяє та очевидна обставина, що обидві складові сукупного суб’єкта тероризму є одночасно й об’єктами посягання одне щодо одного. Адже не без підстав, наприклад, у палестино-ізраїльському конфлікті обидві сторони вважають себе потерпілими, жертвами. З такою складністю кримінально-правової характеристики тероризму, коли суб’єкт злочину одночасно може бути віднесений до об’єкта цього ж складу, пов’язане незбігання або повна протилежність у трактуваннях протиборчими сторонами поняття тероризму. Втім, на відміну, наприклад, від міжнародного злочину агресії, конструкція якого також передбачає участь, щонайменше, двох сторін, дії обох протиборчих у терористичному конфлікті сторін складають міжнародне правопорушення. Якщо в складі агресії одна зі сторін як жертва збройного нападу є об’єктом злочину, то в тероризмі ця роль помилково відводиться об’єкту міжнародного злочину «терористичний акт», але не «тероризм».
Насправді ж об’єктом міжнародного злочину тероризму є міжнародний правопорядок, а сторона, яка на це претендує, належить до складу сукупного суб’єкта тероризму, оскільки через порушення основоположних принципів і норм міжнародного права бере участь у «створенні» складу цього злочину.
Звідси логічною є конструкція складного сукупного суб’єкта, що пропонується, оскільки в даному випадку вона є дієвим юридичним механізмом і мовби об’єднує відповідальність своїх складових. Конструкція містить і примирювальну функцію в загальнопрофілактичному розумінні.
Аргумент супроти можна сформулювати по-іншому: оскільки такі ситуації укладаються в іншу правову схему, де кожну зі сторін слід розглядати об’єктом злочину для іншої, питання про суб’єкт тероризму в складному форматі його сукупності просто не виникає.
Однак дії сторони, що порушує право на самовизначення, економічну незалежність або чинить перешкоди реалізації цього права, не завжди можуть становити склад злочину за міжнародним правом або взагалі міжнародне правопорушення. Вони можуть бути історично настільки дистанційовані від терористичного конфлікту, що становлення взаємозв’язку вбачається проблемним.
У зв’язку з цим складається враження, що виникає колізія: чи можна говорити про ознаки міжнародного злочину тероризму без факту порушення міжнародного права, а тим більше, без порушення міжнародного договору? Чи можна вибудовувати конструкцію суб’єкта небезпечного міжнародного злочину, беручи до уваги, що основна її частина не ґрунтується на порушенні міжнародного права?
Відповідь однозначна - можна, оскільки це не суперечить доктрині. Доктрина, по-перше, не становить відповідальності держави за діяння, що не становлять міжнародного правопорушення. Навмисний делікт можливий, навіть якщо норми міжнародного права не порушені. По-друге, важливо, що, не будучи саме по собі міжнародним правопорушенням, діяння в сумі результуючих факторів становить склад міжнародного злочину тероризму. Інакше кажучи, терористичний конфлікт (тероризм) без такого діяння не міг би відбутися. По-третє, здебільшого такі неправопорушні діяння сукупно створюють порушення загальних і навіть імперативних принципів міжнародного права (суверенна рівність, невтручання тощо). По-четверте, необхідність оцінки дій протиборчих сторін у форматі сукупного суб’єкта пояснюється їхнім тісним взаємозв’язком. Визнаючи правомірність боротьби (цілей) за самовизначення (але заперечуючи при цьому терористичні методи боротьби), міжнародне право визнає тим самим неправомірність поведінки іншої сторони, що протидіє самовизначенню. Але розпізнати таку поведінку останньої, особливо, якщо вона не є злочинною за міжнародним правом, дати міжнародно-правову оцінку ступеня її шкідливості повною мірою можна лише в поєднанні зі схожою оцінкою спричинених нею (поведінкою) терористичних актів.
Нарешті, що найвірогідніше, дії вказаної сторони можуть кваліфікуватися як міжнародне правопорушення, але не міжнародний злочин. За таких умов відповідальність разюче не буде співвідноситись із наслідками вчиненого (якщо про це доречно говорити взагалі). Тому постає питання про побічний умисел у тероризмі, про що йтиметься у наступному підрозділі під час розгляду суб’єктивної сторони тероризму.
У межах сукупного суб’єкта вбачається за можливе розв’язання Деяких проблем, що виникають у сфері зіткнення політичного та правового в тероризмі.
Одна з проблем у цій сфері полягає в тому, що важко досягнути стримуючого правового впливу на міжнародний злочин тероризм і при цьому, визнаючи політичну основу його механізму, дотримуватися юридичної процедури, передбаченої для загальнокримінальних злочинів, оскільки цього вимагають інтереси задіяння щодо терористів інституту видачі (aut detere aut juridicare). У межах сукупного суб´єкта це цілком можливо.
По-перше, під час розслідування терористичного конфлікту з позицій Міжнародного кримінального суду не виникає питання про принциповий розподіл політичних і загальнокримінальних дій, що створюють конфлікт.
По-друге, в системі діяльності МКС процедура видачі може бути передбачена його Статутом і стосуватись не лише виконавців і організаторів терористичних актів, але й інших фігурантів терористичного конфлікту.
Звідси, і це по-третє, процедура видачі у межах міжнародного кримінального процесу у сфері боротьби з тероризмом із ряду принципових переходить у практику звичайних процесуальних дій.
Тобто, у межах сукупного суб’єкта складу тероризму практично зникають підстави для полеміки з приводу політичної суті цього міжнародного злочину.
Слід також попередити можливі заперечення, пов’язані з тим, що при такій конструкції суб’єкта, коли відповідальність мовби розділяється на дві частини, може виникнути загроза активізації тероризму, оскільки (як і у випадку з п. 4 ст. 1 Протоколу І) з’являються підстави для поблажливості та потурання терористам із боку суспільства.
Марний характер таких побоювань обґрунтовується тим, що, по-перше, діяльність багатьох терористичних груп ґрунтується на сформованому та закарбованому у свідомості кожного члена образі ворога (для ісламістських терористів, наприклад, - це США, Ізраїль, західні цінності тощо).
По-друге, екстремістські політичні рухи, зокрема й ті, що виступають під ідейними гаслами, відкрито взяли на озброєння терористичні методи боротьби, тому фактори морально-психологічного порядку тут навряд чи будуть дієвими. По-третє, терористична боротьба ведеться напружено з відмобілізуванням усіх можливих ресурсів, зокрема з використанням «смертників» і реальними загрозами застосування зброї масового знищення, тому вбачати можливість якоїсь додаткової Інтенсивності ДІЙ терористів (зрозуміло. поза логічним розвитком подій) підстав немає. І, нарешті, спід розраховувати на високі потенційні можливості міжнародного права та, зокрема, на ефективність інституту причинно-наслідкового зв’язку.
Слід також зважити й на те, що історії міжнародного права відомі прецеденти таких побоювань, що не справдились. Такі побоювання висловлювались, наприклад, під час обговорення ст. З усіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. (про збройні конфлікти, що не мають міжнародного характеру).
Причетність держав і фізичних осіб до суб’єктів міжнародних злочинів ще в статуті Нюрнберзького і Токійського міжнародних військових трибуналів визначалася з урахуванням ступеня небезпеки засобів і способів боротьби, що застосовуються. Щодо держав ці визначення цілком вживані mutatis mutandis тому, що вони були сформульовані на основі норм міжнародного права, які поставили агресивну війну поза законом і заборонили застосування в збройній боротьбі недозволених засобів і способів, зокрема жорстоке поводження з військовополоненими та мирним населенням.
У викладеній правовій формулі зі сфери відповідальності за вчинення тероризму жодним чином не випадають сили, що хай навіть і переслідують прогресивні цілі національного визволення, але вдалися до терористичних актів як способу досягнення цих цілей.
Повнота і дійсність складу міжнародного злочину тероризму могла б визначатися, передусім, наявністю в його суб’єкті елементу причетності держави, оскільки за такої умови міжнародне право здатне ефективно протидіяти сучасному тероризму. Як елемент суб’єкта тероризму держава мусить поставати у двох якостях: як держава - створювач первинної агресії (втручання, перешкоджання самовизначенню) і як держава - створювач вторинної агресії (спонсорування, інспірування власне терористичної діяльності). Звідси ефективність міжнародно-правової дії на державу (вона здійснюється лише на другу якість) у чинному міжнародному антитерористичному праві зводиться до мінімуму, по-перше, тому що терористична боротьба в багатьох випадках саме й визначається цілями набуття народами цієї державності. По-друге, санкції щодо держав які підтримують терористичну діяльність через те, що ці держави здебільшого, перебувають на низькому економічному рівні та мають слабко розвинену інфраструктуру, не дають належного правозастосовчого результату.
Сучасний тероризм поза сферою повноцінного впливу з боку міжнародного права на державу перемогти важко.
Складність міжнародно-правової протидії тероризмові полягає і в тому, що виявляючи в цілому тенденцію до розширювального сприйняття суб’єкта складу, тероризм, водночас, перешкоджає можливості дати оцінку діянням конкретних держав і фізичних осіб, які можуть складати суб’єкт злочину. І хоча, на перший погляд, дві ці тенденції мають протилежний характер, насправді вони утворюють єдину правову характеристику тероризму, що вказує на складність його регулювання наявним правовим арсеналом.
Перша із зазначених тенденцій виявляється в сукупному складі суб’єкта, відображає участь у тероризмі не однієї, а двох протиборчих сторін. Тероризм здатний утягувати в конфлікти великі маси людей, інтереси яких він виражає, прагне виражати або прикривається цими інтересами. Побічна участь у тероризмі виявляється й через так званих прибічників тероризму з негативних позицій, коли під впливом жорстоких, бузувірських дій терористів певна частина соціуму змушена солідаризуватися з їхніми вимогами, аби покласти край насильству. «Союзниками» терористів у ряді випадків стають і засоби масової інформації.
Що стосується другої тенденції, то оскільки на поверхні правового поля здебільшого опиняються лише безпосередні організатори і виконавці терористичних актів, їх терористи, навпаки, намагаються убезпечити від відповідальності. В інших випадках вони гинуть як смертники.
Оцінка суб’єкта тероризму, за якою таким є фізична особа, значною мірою сприяє подальшій ескалації цього міжнародного злочину. Зважаючи, зокрема, на таку оцінку міжнародним правом ролі фізичної особи у складі суб’єкта тероризму, національно-визвольні рухи звернули увагу на терористичні методи дій. Утворилась цілком прийнятна для цих рухів політико-правова схема, за якою благородні цілі національного самовизначення асоціюються з народами чи іншою соціальною групою, а криваві терористичні акти, що здійснюються в ім’я досягнення цих цілей - з окремими особами або групами екстремістів.
Утім, у процесі усунення такого перекосу міжнародним і внутрішньонаціональним правом виникає небезпека впасти в іншу крайність, звинувачуючи в тероризмі цілі народи.
Визначення запропонованого сукупного суб’єкта тероризму, поряд зі своєю прямою юридичною функцією з об’єктивізації складу злочину, покликане вказати на відповідальність за цей міжнародний злочин держав і фізичних осіб, що зашкоджують реалізації права країн і народів на політичну й економічну незалежність, самовизначення, територіальну недоторканність, а також інших принципів і прав, визначених міжнародним правом.
Водночас це позбавить підстав (або, щонайменше, звузить їх) національно-етнічні, політичні, екстремістські рухи звертатися до крайніх терористичних заходів.
Сукупний суб’єкт складу тероризму створює умови та можливості для правової регламентації нових сфер міжнародного співробітництва, надає юридичного змісту чинним, чим звужує поле свавілля держав, що творить причини й умови для тероризму.
Оцінюючи наведені характеристики суб’єкта тероризму, слід, по-перше, відзначити, що як і в інших міжнародних злочинах, суб’єктами тероризму можуть бути фізичні особи, групи осіб (організації, мережі), а також держави. Водночас відсутність єдиної думки фахівців у даному питанні пов’язана, і це - по-друге, з різними підходами та різним смислом, який вкладається в поняття, роль і місце фізичної особи та держави як суб’єктів тероризму, що зумовлено, переважно розбіжностями політичних та економічних інтересів і відображає всю повноту складності внутрішнього механізму міжнародного злочину тероризму. По-третє, для сучасного тероризму притаманна відсутність прямого зв’язку з державою, внаслідок чого правова дія лише на виконавців (фізичних осіб і терористичні угруповання) видасться малоефективною або навіть контрпродуктивною. Нарешті, по-четверте, оскільки тероризм продукується політичними процесами за участю двох (або кількох) сторін (держав, груп держав) доречним, з точки зору юридичної логіки, є введення поняття сукупного суб’єкта тероризму, що містить обидві ці сторони. Це дає змогу охопити регулювальним впливом максимально можливе коло держав, організацій та індивідів причетних до терористичного конфлікту і, що важливо, має серйозну попереджувально-профілактичну дію.