Міжнародне публічне право. Том 2

11.6.4. Розвиток антитерористичної спрямованості права збройних конфліктів

З огляду на наведене вище, можна вважати, що юрисдикція права збройних конфліктів щодо тероризму цілком прийнятна. Воно здатне повною мірою охоплювати регулювальною дією сучасні збройні конфлікти, зокрема той їхній різновид, де терористично-диверсійні формування, використовуючи повстансько-партизанську тактику, на її основі вдаються до терористичних актів.

Це передбачає необхідність розширення сфери дії норм міжнародного права, що регулюють відносини сторін під час збройних конфліктів, аби забезпечити максимальне охоплення деліктів, які містять терористичну суть. Сприятливими умовами для такого розширення, по-перше, є наявність за Статутом ООН (Розділ VII) міжнародно-правового механізму (хоча й такого, що потребує удосконалення) реагування міжнародного співтовариства на агресію. По-друге, в чинному міжнародному праві збройних конфліктів передбачена відповідальність за терористичний акт. Незважаючи на відсутність загальноприйнятого визначення поняття тероризму й теракту в міжнародному праві, внутрішнє право майже всіх зацікавлених держав криміналізувало такі діяння, встановило за них відповідальність. Оскільки (за браком юрисдикції щодо тероризму й агресії з боку Міжнародного кримінального суду) реалізація відповідальності за терористичні злочини в сучасних умовах здійснюється переважно за національним правом, цілком реальною є перспектива сполучення норм внутрішнього та міжнародного права в межах міжсистемної галузі - міжнародного антитерористичного права.

Нарешті, по-третє, гнучке реагування «воєнного» права на трансформацію форм і способів збройної боротьби, коли конкретизується об’єкт правового регулювання в ланцюзі: «війна - збройний конфлікт міжнародного характеру - збройний конфлікт неміжнародного характеру», дає підстави вважати цю динаміку усталеною логікою розвитку права. За такою логікою, виходячи з актуальності проблеми боротьби з тероризмом, після уточнення як об’єктів регулювання національно-визвольних і партизанських воєн (Протокол І) наступним кроком еволюції права збройних конфліктів щодо об’єкта регулювання мусять бути збройні конфлікти терористичного характеру.

Йдеться фактично про розроблення й прийняття можливого Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. («Протоколу IV»), що мав би регулювати правовідносини під час збройних конфліктів терористичного характеру, тобто як міжнародного, так і неміжнародного насильницького конфлікту, під час якого хоча б одна із протиборчих сторін застосовує в політичних цілях терористичні акти.

Окрім запропонованого рамкового визначення збройного конфлікту терористичного характеру, ключовими питаннями, які визначали б дієвість «Протоколу IV», мусять бути формулювання умов визнання терористично-диверсійних формувань стороною у конфлікті, а також визначення складів злочинів терористичного й іншого характеру, які підлягають юрисдикції. Зрозуміло, що визначення складів злочинів і їхніх ознак передбачає з’ясування причин, умов, цілей і мотивів, за яких сторони стали учасниками конфліктів.

Тому, незважаючи на прозорі та дієві можливості права збройних конфліктів, вектор розвитку права у сфері боротьби з тероризмом набуває дещо іншої спрямованості. Нагальна потреба зміцнення потенціалу правового регулювання терористичних злочинів задовольняється сумнівним способом. Відбувається підміна розвитку й удосконалення права наданням дедалі жорсткішого змісту принципам і нормам в антитерористичній і суміжних галузях, здебільшого за рахунок деформації й нівелювання сфери регулювання міжнародного права прав людини. У міжнародному праві утворюється парадоксальна ситуація, коли через формування образу «спільного» ворога (тероризму), утиск прав і свобод широкого кола людей, забезпечуються преференції та безпека (передусім соціально-політична) еліти як у міжнародному, так і в соціальному розумінні цього слова. Адже, наприклад, простіше ввести імміграційні обмеження, ліж поступитися (згідно зі Статутом ООН та іншими нормами міжнародного права) на користь малорозвинутої держави та її народу технологіями, енергетичними або будь-якими іншими родовищами чи ресурсами.

Останнім часом, як уже було сказано, право у сфері боротьби з тероризмом стало розвиватися, абсолютизуючи злочинність терористичних актів і відповідальність за їхнє вчинення. Особливо це стало помітно після 11 вересня 2001 р. Національне законодавство насамперед розвинених держав у пориві сподівання на придушення тероризму заполонила хвиля безкомпромісної правотворчості. При цьому полемічним залишається позиціонування такої правотворчої й організаційної активності як реакції у відповідь, оскільки соціальна поляризація на початок XXI ст. досягла у світі шокуючих показників. Окрім того, основний тягар обмежень усе ж припадає на населення та вихідців із країн «третього» світу. Викликають також сумніви й «перспективи» нарощування обмежень прав і свобод людини, оскільки вони накреслюють шляхи до зростання конфліктності та правового колапсу. Адже «процес триває» і часом складається враження, що країни змагаються між собою в частині законодавчого затвердження різноманітних обмежень і утисків.

Доцільність і продуктивність такого шляху викликає сумніви. Загальний нонсенс полягає в тому, що основним чинником, який визначає цілеспрямованість і вмотивованість екстремістських рухів та використання терористичних методів як крайнього засобу боротьби і є, на їхній погляд, недотримання права на самовизначення, територіальну недоторканність, політичну й економічну незалежність та інших, передбачених міжнародним правом, прав і свобод людини. Оскільки ж заходи переважно стосуються широкого населення і, передусім, країн третього світу, то є всі підстави вважати, Що в міру нарощування їх протестні настрої охоплюватимуть нові прошарки людських мас, де завжди знайдеться місце для радикалізму від екстремістськи налаштованих елементів і груп.

Здійснюються прогнози щодо використання з боку світової еліти боротьби з тероризмом для тоталізації контролю за населенням в умовах глобалізації, яка супроводжується кризою світової економіки та суспільних відносин.

Це також створює сприятливе середовище для різних маргіналів, поширення свавілля. Так, під час «першої війни» Чечня стала притулком криміналітету зі всього пострадянського простору. Особи зі злочинним минулим наповнили адміністрацію й командування збройних формувань Д. Дудаева. Республіка стала зоною работоргівлі, наркоторгівлі, торгівлі зброєю, захоплення заручників, масштабних фінансових махінацій, розкрадання грошей і гуманітарної допомоги, найманства. Фактично порушення закону стало неодмінним способом існування дудаєвського режиму. Незаконно проголошена Чеченська Республіка Ічкерія сама стала загрозою поширення сепаратизму й тероризму на територіях Росії, каналом зовнішнього втручання у внутрішні справи Російської Федерації.

Небезпечно також і те, що руйнується межа між позитивним правом і тим, що сповідують терористи. Не кажучи вже про пряме нехтування міжнародним правом (організація таємних в’язниць, використання тортур, бомбардування Сербії, окупація Афганістану, Іраку тощо), держави, по суті, стають на шлях підтримки правил «терористичної» гри, узаконюючи принцип випадковості вибору жертв нападу. Адже влада, відходячи від усунення, зокрема й через використання права, корінних причин тероризму (а не обмежуючись перекриттям каналів фінансування тероризму, постачання зброї, яку, до речі, сама ж і виробляє і та ін.), і вдаючись до більш жорстких норм і положень антитерористичної спрямованості, визначає, тим самим, потенційними (чи справжніми?) заручниками широкі верстви населення. Таким чином еліта намагається відвести від себе небезпеку, оскільки є очевидним, що основний вектор терористичної діяльності спрямований на владу, вона адресована саме владі в широкому розумінні цього поняття.

Це хибний шлях, який не має нічого спільного з утіленням принципу верховенства права. До певного часу він діятиме й дасть змогу зберігати геополітичну конфігурацію, відносини держав і саму суть капіталістичної світосистеми. Водночас, є очевидним, що він веде до радикалізації глобального терористичного конфлікту й може бути визначальним у сонмі факторів, які утворюють середовище й умови для правового колапсу.

Аби уникнути такої сумної перспективи слід розвивати міжнародне гуманітарне право й удосконалювати його з урахуванням потреб регулювання відносин, що виникають під час терористичних збройних конфліктів. Наведений матеріал дає підстави вважати такий шлях правового приборкання тероризму цілком реальним та ефективним.

Основоположною підставою для такої оцінки є наявність терористичних методів дій у сучасних збройних конфліктах.

Констатуючи процес взаємозближення й асиміляції таких значущих соціальних явищ як війна й тероризм, слід відзначити, що таке зближення відбувається значною мірою, шляхом трансформації першої в бік другого. Тобто у збройному конфлікті зростає терористична складова.

Аналіз названого взаємозближення, зокрема, через трансформацію війни на збройний конфлікт, дає підстави виокремити нову форму конфлікту - терористичний конфлікт, тобто насильницький за своїм змістом конфлікт, у якому організація боротьби хоча б з боку однієї зі сторін ґрунтується на застосуванні терористичних засобів і методів. У тих випадках, коли в терористичному конфлікті виражений характер має використання засобів збройної боротьби, він мусить кваліфікуватися як терористичний збройний конфлікт. Характеристики тероризму як різновиду воєнних дій передбачають входження його до сфери воєнного права та виникнення при цьому правової відповідальності за двома основними варіантами - у межах визначення ознак складу агресії та за ознакою застосування заборонених способів і засобів ведення бойових дій. Принципи доцільності боротьби з тероризмом на всіх рівнях та всіма можливими способами передбачає, поряд із міжнародно-правовими заходами та політичними рішеннями, вдосконалення форм і методів дій спеціальних підрозділів зі знешкодження терористично-диверсійних формувань. Рівень загроз тероризму такого характеру в Україні визначає необхідність превентивних навчально-тренувальних заходів у форматі масштабної антитерористичної оперативно-військової операції з прив’язкою до конкретних умов, передусім, у гірсько-лісовій місцевості.

Право, що покликане регулювати розв’язання терористичних збройних конфліктів, повинне містити три компоненти відповідно До сфер застосування:

  1. Право, що забезпечує захист людини, її прав і свобод, незалежно від якості й ролі, в якій вона визначається у конфлікті (гуманітарна сфера).
  2. Право, що регулює відповідальність за терористичні злочини та інші правопорушення й забезпечує її реалізацію (сфера міжнародної кримінальної юстиції).
  3. Право, що забезпечує організацію боротьби з тероризмом, здійснюваним у формі збройних конфліктів, регламентує проведення спеціальних антитерористичних операцій (сфера юрисдикції щодо сил спеціальних операцій).

Особливий інтерес становить сегмент права, що регулює організацію антитерористичних заходів, передусім, силового характеру. Розглянемо це окремо.