• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 2

11.6.3. Міжнародно-правове регулювання боротьби з тероризмом через вплив на агресію

Оскільки значний сегмент тероризму спричинюється агресивними діяннями держави, цілком логічно, що певні можливості протидії тероризму можуть бути реалізовані через міжнародно-правовий вплив на агресію як злочин за міжнародним правом.

Про взаємозв’язок і співвідношення тероризму й агресії свідчить зміст перших проектів визначення агресії, які враховували, що злочини проти миру виражаються також і в актах побічної агресії, які тісно переплітаються з тероризмом. Так, у проекті Визначення агресії, який було внесено до Спеціального підкомітету ООН 24 серпня 1953 p., передбачались такі форми побічної агресії:

- заохочення підривної діяльності проти іншої держави (терористичні акти, диверсії тощо);

- сприяння розпалу громадянської війни в іншій державі;

- сприяння внутрішньому перевороту в іншій державі або зміни її політики на догоду агресору.

Організація Об’єднаних Націй ще тоді визнавала тероризм небезпечним різновидом агресивної діяльності. Так, Проект кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, що розроблений III сесією Комісії міжнародного права та внесений на VI сесію Генеральної Асамблеї ООН, відніс до злочинів проти миру та безпеки людства поряд з агресією, погрозою агресією й іншими злочинами також «здійснення або заохочення владою будь-якої держави терористичної діяльності в іншій державі або допущення владою будь-якої держави організованої діяльності, розрахованої на вчинення терористичних актів в іншій державі».

Як уже було зазначено, взаємозв’язок між агресією й тероризмом має корелятивний характер. Агресивна війна або збройний конфлікт, породжений агресією однієї зі сторін, безумовно, містить терористичні злочини або, щонайменше, діяння терористичного характеру, елементи терористичних методів. Водночас, сучасний «глобальний» тероризм важко уявити без наявності в ньому агресії як у прямих формах (як це відбувається, наприклад, в Іраку), так і в побічних проявах через економічний тиск, організацію заколотів, переворотів, інспірування соціальних збурень, етнотериторіальні суперечності, сприяння формуванню антиурядових збройних формувань тощо.

Тероризм можна визначити як породження агресії, її складову, точніше складову змісту притаманних їй дій. З іншого боку, тероризм можна розцінювати як форму розвитку агресії, її сучасний прояв. Водночас, важко заперечити те, що агресія загрожує існуванню людства саме з огляду на терористичну суть, що несе страждання, страх, жах великій кількості безвинних людей.

Таким чином, правове регулювання протидії агресії та пов’язаних із нею міжнародних правопорушень могло б мати наслідком дієвий вплив на тероризм, суттєве обмеження сфери його застосування.

Але, на жаль, міжнародне право в частині, що покликана регулювати агресію, залишається недосконалим. З огляду на історію питання, доводиться констатувати, що дійти порозуміння щодо загальноприйнятного поняття агресії (так само, як, до речі, й тероризму) не вдалося. Ані пакт Бріана-Келога (1928), ані Статут Організації Об’єднаних Націй такого визначення не містить.

Що ж стосується визначення агресії, прийнятого Резолюцією 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 p., то воно далеке від досконалості, особливо стосовно питання, що розглядається. Резолюція практично не зачіпає притаманні сучасності приховані форми агресії - терористичнії дії, підривну діяльність, іноземне втручання у випадках внутрішніх конфліктів, окупацію за згодою маріонеткового уряду тощо. Утім, саме в межах таких різновидів агресії частіше виникають терористичні конфлікти. Крім того, якщо не брати до уваги національно-визвольні війни, Резолюція 3314 оперує суб’єктивною категорією - причиною застосування збройної сили, що робить визначення з правової точки зору неспроможним, оскільки визначення, яке мусить тягти правові наслідки, повинне ґрунтуватися на таких, що підлягають перевірці об’єктивних елементів. Це визначення також не передбачає зобов’язань для Ради Безпеки ООН.

Не знайшла розв´язання проблема визначення агресії й з прийняттям Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (1998). Статут лише передбачає (ст. 5, п. 2) юрисдикцію щодо злочину агресії, як тільки буде прийнято відповідно до ст. 121 і 123 положення, яке б містило визначення цього злочину.

Утім, оцінку наявності будь-якої загрози миру, порушення миру або акту агресії покладено на ООН. Хоча за відсутності юридичних критеріїв, неможливості правової кваліфікації діяння, рішення Ради Безпеки залишається політичним за смислом, за винятком випадків, коли юридичні наслідки передбачені Статутом або положеннями інших угод. Жодне положення Статуту не дозволяє дискримінаційного застосування jus in bello у відносинах протиборчих сторін. До того ж, для констатації факту агресії потрібна одностайність п’яти постійних членів Ради Безпеки (ст. 27, п. 3).

Оскільки відсутня централізована й обов’язкова юридична процедура, що дала б змогу констатувати агресію у всіх випадках на основі точних кваліфікаційних юридичних ознак і таким чином, щоб це було обов’язком для всіх воюючих сторін, теорія дискримінаційного застосування jus in bello веде до того, що обидві сторони уникнуть застосування такого права: кожна з них вважає супротивника агресором і посилається на це, аби звільнити себе від дотримання норм права війни¹. Це призводить до ескалації тероризму.

Ескалація тероризму також відбувається й у межах процесу редукції (зниження інтенсивності) воєн. При цьому важливо відзначити, що причина редукції війни до рівня збройного конфлікту не в тому, що зменшився рівень суперечностей між державами й іншими акторами міжнародних відносин. Навпаки, рівень цих суперечностей надзвичайно високий. Тому винайдено новий спосіб агресії, коли досягнення цілей війни здійснюється у спосіб і «за ціною» збройного конфлікту, де й знайшов своє місце тероризм.

Витисненню терміну «війна» із суспільної свідомості передувало його витіснення із юридичного поля шляхом зламу механізму фіксації стану війни. Був створений пролам у міжнародному праві через присвоєння НАТО собі права на «гуманітарну інтервенцію». Цей пролам розширено шляхом створення коаліції під конкретні воєнні акції, зокрема за межами НАТО. Одночасно набули активного розвитку й гуманітарні інтервенції як засіб міжнародного впливу на кризові ситуації, що виникають у різних регіонах. З початку 1990-х pp. ООН санкціонувала кілька таких гуманітарних інтервенцій (в Іраку, Сомалі, на Гаїті, в Боснії та Герцеговині). Окремі акції (інтервенція НАТО з бомбардуванням Югославії в 1999 р.) відбувалися без санкцій ООН. Звідси, на думку фахівців, поширення гуманітарних інтервенцій порушує і проблему їхнього обмеження та юридизації.

Так, аби забезпечити справедливість і легітимність гуманітарних інтервенцій пропонується дотримуватись таких умов:

- повага до принципу справедливості. Гуманітарні інтервенції можуть здійснюватись лише за умови наявності очевидних масових порушень прав людини і відсутності іншого способу відвернення їх;

- лише ООН, буква і дух її Статуту правомірні визначатися із необхідністю вдатися до гуманітарних інтервенцій, які проводяться під контролем ООН або підзвітних їй регіональних організацій;

- цілі гуманітарних інтервенцій мусять бути чітко й публічно сформульовані; вони не можуть змінити існуючий політичний та економічний лад, не можуть бути ідеологізованими з погляду притаманних певним державам концепцій;

- загальні розміри збитків і руйнівних наслідків від гуманітарних операцій не повинні перевищувати загального розміру очікуваного блага;

- використання сили й зброї повинне мати необхідну відповідність конкретним завданням інтервенції.

І все ж маскувати агресію навіть за таких умов непросто. З одного боку, мінімальне протиборство для сучасного агресора непродуктивне, а з іншого, максимальне - контрпродуктивне, оскільки це вже кровопролитна війна і про жодну її «гуманітарність» йтися не може. З утратою ж гуманітарної видимості агресія втрачає і виправдовування перед світовою спільнотою. До того ж, у тотальній війні неминучі значні втрати, що сприймається агресорами дуже відчутливо.

Тому будь-яка раціональна агресія є більшою чи меншою мірою війною, не перетворюючись на війну як таку, тобто залишаючись і війною, і невійною, своєрідним компромісом між зазначеними крайнощами. Такий компроміс полягає в тому, щоб, з одного боку, змусити об’єкт агресії до виконання вимог агресора, а з іншого - уникнути великого кровопролиття й особливо власних утрат. Така керована агресором діалектична суперечність маскує відмінність між війною та збройним конфліктом.

За цих умов для виправдовування причин агресії необхідно надати збройному опору об’єкта агресії в очах світового суспільства видимість незаконного, несправедливого. Оскільки зміст опору об’єкта агресії дедалі більше становлять терористичні способи дій, зробити це не так вже й важко. У підсумку виходить, що агресор зацікавлений у тероризмі, точніше в терористичних актах, а тероризм, своєю чергою, сприяє агресії.

Оцінюючи, наприклад, причини негативного ставлення США до Протоколу І, що пов’язані з ч. 4 ст. 1 (війна за національне визволення) та ст. 44 (партизанська війна), Х.-П. Гассер запитує: «Чи не логічним буде вважати, що відкидаючи Протокол І, США залишали для себе відкритою можливість вести в подальшому «війну з тероризмом?»¹.

Напрацьований досвід застосування з боку ООН зазначених вище норм Статуту доводить, що інструменти дії на агресію можуть бути впливовими. Рада Безпеки багато разів приймала рішення про створення сил із підтримання миру або розведення сторін, основною ціллю котрих було попередження збройних зіткнень за наявності агресивних намірів. На підставі ст. VII Статуту ООН і мандату Ради Безпеки проведено три масштабні операції з локалізації агресії:

- дії США та їхніх союзників у Кореї, які ґрунтувалися на Резолюції Ради Безпеки 83 від 27 червня 1950 p.;

- дії антиіракської коаліції, що мали на меті звільнення Кувейту, підставою для яких була Резолюція Ради Безпеки 678 (1990) від 29 листопада 1990 p.;

- участь сил НАТО в операціях, що проводились у Боснії та Герцеговині, які ґрунтувалися на Резолюціях Ради Безпеки 816 від 31 березня 1993 р. та 836 від 4 червня 1993 р. та інших резолюціях що були прийняті в подальшому.

Слід зазначити, що у випадку терористичного конфлікту «розпізнаність» агресії ускладнюється. За винятком окремих випадків (агресія в Іраку, що спричинила глобальне вогнище тероризму) агресія, що спонукає тероризм, має прихований «мирний» характер. За політичними, економічними, соціальними детермінантами вона часто дистанційована від реального конфлікту (збройних насильницьких дій) за часом і місцем. Тому сам процес з’ясування причинно-наслідкового зв’язку потребує додаткових міжнародно-правових процесуальних механізмів.

Полемічною залишається й проблема так званого диференційованого застосування міжнародного гуманітарного права у разі агресивної війни. Агресія мусить мати наслідком жорстке «дискримінаційне» застосування норм права збройних конфліктів щодо агресора. Але це зовсім не означає порушення принципу загальної рівності усіх перед міжнародним правом. Згідно з принципом «ех iniuria jus non oritur» (незаконний акт не може бути джерелом прав) держава-агресор мусить бути позбавлена певних прав. Слід чітко розділяти агресора та його жертву. Було б неправомірним, якщо гуманітарне право ставило б на одну дошку державу-агресора та державу (або інші організовані сили), яка протистоїть агресії. Як незаконний акт, агресія тягне за собою правові наслідки, зокрема, право на законну колективну самооборону, вжиття колективних заходів примусового характеру, невизнання територіальних надбань, здійснених за допомогою збройних сил, дискримінаційне ставлення з боку третіх держав, репарації після закінчення воєнних дій тощо. Однак агресивна війна не може поставити державу-агресора поза сферою дії права.

Визначення юридичного поняття агресії має велике значення для стримувального правового впливу на тероризм, який запропоновано визначити як таке, що ґрунтується на конфлікті, насильницьке протиборство сторін, одна з яких застосовує терористичні акти як неправомірний спосіб боротьби для розв’язання конфлікту, адже спосіб, який використовує під час конфлікту в цілому (а не тільки під час збройної боротьби) протилежна сторона, залишається не повністю з’ясованим міжнародним правом.

За відсутності загальноприйнятих визначень понять тероризм і агресія, але враховуючи наявність визначеності та юрисдикції щодо актів тероризму, терористи (тобто, організатори та виконавці терористичних актів) опиняються в умовах викривленого й перекрученого правового поля, що є більш небезпечним, аніж відсутність права.

Наявність визначення агресії відкриває можливість адаптувати його до правового регулювання боротьби з тероризмом, який характеризується наявністю ознак збройного конфлікту й охоплює агресію як елемент складу міжнародного злочину. Кваліфікаційні ознаки складу злочину агресії, поза сумнівом, містять характеристики причин терористичного конфлікту, що дало б змогу сформувати відповідальність за тероризм, як «спільний» злочин, на спільній для протиборчих сторін основі.

Такий підхід передбачає підвищення ролі права «а засадах його незалежності та справедливості й значною мірою , сприятиме зниженню напруги в конфлікті. Адже за браком чітких визначень ключових правових понять (передусім агресії й тероризму) і відповідних міжнародно-правових механізмів учасники збройних конфліктів намагаються заповнити правові прогалини (неправомірним) способом, який вважають для себе прийнятним. Отже, якщо позитивне право не охоплюватиме регулювальною дією якийсь аспект правовідносин у сфері збройної боротьби, цю прогалину, підміняючи право, заповнює тероризм, який, власне кажучи, і виник за браком відповідних норм і механізмів правового регулювання конфліктів. Звідси є підстави вважати, що міжнародно-правова неврегульованість навколо проблеми агресії породжує додаткову конфліктність і підштовхує застосування терористичних методів дій як компенсаторного (щодо принципу справедливості в праві) засобу з боку екстремістськи налаштованих рухів і угруповань.

Слід зазначити, що «маскування» воєн під різноманітні «поліцейські операції», «гуманітарні акції», «дії у відповідь» свого часу значною мірою сприяло розвиткові терористичних методів боротьби. Намагаючись уникнути відповідальності за розв’язання агресії а також ухилитися від зобов’язань застосовувати під час конфлікту гуманітарні норми міжнародного права, держави підштовхували до ігнорування норм міжнародного права протидіючу сторону. Остання, за таких умов, також не виявляла вибірковості у виборі засобів і методів боротьби, отже, терористичні акти цілком вписувались у логіку такого протиборства.

Таким чином, виникає і зміцнюється позаправовий формат з’ясування стосунків: з одного боку, впроваджується політика застосування превентивних актів (бомбардування Сербії у 1999 p., окупація Іраку у 2003 p.), а з іншого - поширюються й набувають жорстокості терористичні акти.

Треба також відзначити поблажливе або, щонайменше, терпиме ставлення суспільства до навіть неправової реакції на агресію, особливо коли остання відбувається у прямих формах. Скажімо, не стали політичною подією в міжнародних відносинах деякі кроки, що не відповідають нормам гуманітарного права з боку Демократичної Республіки В’єтнам щодо американської сторони. Ця держава відхилила всі пропозиції від Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКХЧ) щодо репатріації американських військовополонених. При цьому в’єтнамська сторона посилалася, зокрема, на те, що будучи жертвою агресивної війни з боку Сполучених Штатів, В’єтнам не зобов’язаний застосовувати положення Женевської конвенції III до американських військовополонених, як не зобов’язаний дозволяти МКХЧ діяльність на їхню користь, що передбачена Женевськими конвенціями. Усі кроки з боку МКХЧ, спрямовані на допомогу цим військовополоненим, виявились безрезультатними.

Не можна відкидати вірогідність такої позиції іранського уряду щодо агресивних за міжнародним правом дій Сполучених Штатів у збройному конфлікті, що розпочався у березні 2003 р.

У міжнародно-правовій оцінці наведених прикладів слід усе ж враховувати перемогу В’єтнаму і, щонайменше, перспективу виведення американських військ із Іраку з невтішними для американців підсумковими результатами.

у випадках, коли має місце побічна прихована агресія, можливості міжнародно-правового її визначення звужуються. Це виступає додатковим подразником, що спричинює подальшу ескалацію тероризму. Загальновизнано, що, вдаючись до терористичних актів, терористи прагнуть привернути увагу міжнародного співтовариства й досягти певної суспільної думки щодо проблеми, яка спричинила конфлікт.

Таким чином міжнародно-правові механізми регулювання протидії агресії містять значні антитерористичні можливості. їхня ефективність відчутно зросте за умови міжнародно-правового визначення поняття агресії.