Міжнародне публічне право. Том 2
11.6.2. Перспективи використання права збройних конфліктів у боротьбі з тероризмом
Підстави вважати воєнними злочинами діяння, які виходять від терористично-диверсійних формувань, що беруть участь у збройному конфлікті, поширюються положеннями Додаткового протоколу від 8 червня 1977 р. до Женевських конвенцій, який стосується жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І).
З огляду на тактику й методи терористично-диверсійних угруповань, у їхніх діях неважко побачити ознаки складів злочинів, які притаманні збройним конфліктам. Тобто, застосовність права збройних конфліктів для потреб регулювання боротьби з тероризмом є очевидною і вбачається вона в поєднанні двох «зустрічних» тенденцій: з одного боку, елементи, що надають праву збройних конфліктів антитерористичної спрямованості, містяться у самих нормах, а з іншого - дії терористично-диверсійних формувань (особливо в параметрах повстансько-партизанської тактики) за об’єктивними та суб’єктивними ознаками значною мірою кваліфікуються як злочинна поведінка однієї зі сторін збройного конфлікту й підпадає під дію принципів і норм права збройних конфліктів. Так, за ст. 51 Протоколу І, цивільне населення не повинне бути об’єктом нападу, та за будь-яких обставин забороняються: акти насильства та погроз насильством, що мають за основну мету тероризувати цивільне населення; напади невибіркового порядку; напади на цивільне населення або окремих цивільних осіб у порядку репресалій; використання присутності або переміщення цивільного населення або окремих цивільних осіб для захисту певних пунктів або районів воєнних дій, зокрема, у намаганні захистити воєнні об´єкти від нападу або прикрити воєнні дії, сприяти або перешкоджати їм. Сторони, що конфліктують, не повинні спрямовувати пересування цивільного населення або окремих цивільних осіб з метою спроби захистити воєнні об’єкти від нападу або прикрити військові операції.
Уже перша заборона вказує на справедливість вищенаведеного висновку навіть за прямою термінологією. Антитерористичний зміст другої заборони полягає в тому, що вона має на меті усунення небезпечної складової тероризму - випадкового вибору предмета посягання, що спричиняє безвинні жертви й руйнування. У третьому та четвертому приписах вбачається спрямованість на перешкоджання захопленню і використанню заручників, що також становить одну з сутнісних характеристик тероризму.
Спрямованість Протоколу І на боротьбу з проявами терористичного характерусвідчить також і про наявність терористичних елементів, що виявляються під час збройних конфліктів. Так, ст. 52 доповнює точні правила, що забороняють руйнування цивільних об’єктів, зокрема, тих, які становлять цивільну інфраструктуру. Статею 54 абсолютно забороняється використовувати голод поміж місцевого населення як метод ведення воєнних дій. Ст. 57, 58 також звужують можливість терористичних способів дій, вказуючи на заходи, до яких мусять вдаватися сторони конфлікту під час планування та здійснення нападу, аби уникнути навіть випадкових втрат поміж цивільного населення.
Певним чином міжнародні норми Протоколу І спрямовані на обмеження дій терористичного характеру, особливо це стосується терористичних актів. Статтею 35 закріплюється положення про те, що «право сторін, які протистоять у конфлікті, вибирати методи і засоби ведення війни не є необмеженим». Ст. 37 забороняє акти віроломства.
Більш тісно прив’язані до тероризму за своєю природою збройні конфлікти, які не мають міжнародного характеру, хоча внаслідок глобалізаційних процесів ця «неміжнародність» вельми умовна. За змістом такі конфлікти поступово набули міжнародного характеру. Водночас, формат, у якому вони зазвичай тривають, характеристика сил і засобів, що залучаються до протиборства, а також підстави виникнення, мотивація і цілі, що їх переслідують сторони конфлікту. залишаються показниками внутрішнього ґатунку і вказують на спорідненість, а в низці випадків, і на ідентичність з терористичними конфліктами.
Надзвичайна гострота таких збройних конфліктів і нерозбірливість у виборі засобів і способів ведення боротьби визначаються життєвою важливістю цілей, що часто освячуються з використанням релігійних догм.
Частково міжнародно-правового розв’язання це питання знайшло на Женевській дипломатичній конференції, текст ст. З усіх чотирьох конвенцій якої містить положення, спрямовані на регламентацію збройних конфліктів неміжнародного характеру. Але ці положення не охоплюють повною мірою регулюючим впливом усі аспекти таких збройних конфліктів. Передусім це пов’язано з відсутністю прямої вказівки на цивільне населення як об’єкта захисту, що надається. Має важливе значення й та обставина, що право збройних конфліктів підлягає застосуванню щодо даної норми лише після того, як інсургенти будуть визнані як повстала сторона конституційним, урядом. Це відчутно знижує вирішувальні можливості норм.
Відсутність у міжнародному праві умов для реального визнання повсталих стороною в конфлікті певною мірою зумовлює поширення тероризму. Адже вважається загальновизнаним, що протиборча урядова сторона мусить володіти збройною силою, владою, відповідальною за свої дії, оперувати на певній території і мати можливості та засоби для виконання вимог міжнародних гуманітарних конвенцій. Вона, до того ж, повинна діяти в межах певної політичної організації, яка претендує на державність.
Умови для застосування гуманітарних положень ст. З Женевських конвенцій настають лише тоді, коли офіційний уряд (він має задіяти регулярне військо) визнає протиборчі сили стороною, що воює. Отже, фактично позаправовий стан, у якому опиняється ця сторона, «усуває» будь-які перешкоди на шляху до застосування злочинних засобів і методів боротьби, передусім, терористичних актів.
Перешкоди для реалізації ст. З Женевських конвенцій, з одного боку, та ескалація й поширення в державах світу збройних конфліктів - з іншого, змусили світове співтовариство повернутись до проблеми знову.
8 червня 1977 р. на Дипломатичній конференції у Женеві був прийнятий Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 p., який стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II).
Формат і зміст правого регулювання збройних конфліктів неміжнародного характеру, який передбачається Протоколом II, більше наближений до потреб протидії тероризму. Адже терористичні збройні конфлікти (так само як і ті, що передбачені для регулювання нормами Протоколу II) відбуваються на території певної держави за причетністю певних етнічних, конфесійних та інших соціальних груп, що представляють населення регіону. На думку конфліктологів, внутрішньодержавні конфлікти залишаються загрозою для міжнародного миру й стабільності, незалежно від того, наскільки глобальними та регульованими стали стосунки між державами після завершення «холодної війни». За період 1990-2003 рр «у світі сталося 59 значних збройних конфліктів, з яких лише 4 не були внутрішньодержавними (хоча різниця тут є дуже умовною - прим, авторів)». Незіставність воєнних можливостей супротивних сторін змушує ту з них, що протидіє урядові, вдаватися до повстансько-партизанських дій та актів тероризму як до іррегулярних засобів боротьби, що покликані компенсувати цю незіставність.
Тобто межа відмінності конфліктів, що розглядаються, пролягає через фактор наявності (або відсутності) у протиборстві актів тероризму як засобу боротьби.
Зокрема, юрисдикція Протоколу II за ст. 1 визначається щодо конфліктів, які не підпадають під дію Протоколу І і відбуваються на території держави між її збройними силами та іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, здійснюють контроль над частиною її території, що дає змогу їм вести безперервні й узгоджені воєнні дії та застосовувати даний протокол. Виняток становлять випадки порушення внутрішнього порядку й виникнення обстановки внутрішньої напруженості, такі, як безладдя, окремі спорадичні акти насильства та інші акти аналогічного характеру, які не кваліфікуються як збройні конфлікти.
Протоколом передбачається кримінальне переслідування та покарання за кримінальні правопорушення, пов’язані зі збройним конфліктом. Причому засудження особи можливе лише на основі індивідуальної кримінальної відповідальності. Важливо також, що Протоколом II визначені заходи захисту цивільного населення, які виявляються в тому, що воно не повинно бути об’єктом нападу. Гарантії гуманного поводження поширюються на всіх осіб, які не беруть участі у воєнних діях. Щодо них заборонені такі дії:
а) посягання на життя, здоров’я, фізичний та психічний стан осіб, зокрема, вбивство, а також таке жорстоке поводження, як тортури, спричинення каліцтва або будь-які форми тілесних покарань;
б) колективні покарання;
в) узяття заручників;
ґ) акти тероризму;
г) глумління (наруга) над людською гідністю, зокрема, принизливе та зневажливе ставлення, зґвалтування, примушення до проституції або непристойне посягання у будь-якій формі;
д) рабство та работоргівля в усіх формах;
е) грабіжництво;
є) погрози вчинити будь-яку із вищевказаних дій.
Важливою новацією норми, що розглядається, є поширення її дії на акти тероризму, оскільки використання таких актів є сутнісною характеристикою діяльності терористично-диверсійних формувань. Вище з’ясовано, що терористичні акти є засобом насильницьких дій у терористичному конфлікті, тобто засобом збройної боротьби. Тому проблема використання права збройних конфліктів для потреб регулювання терористичного конфлікту пов’язується, передусім, зі здатністю його норм регулювати боротьбу з терористичними актами. Оскільки юрисдикція норм поширюється на цей злочин, залишається визначитися з правовими механізмами реалізації припису норми. Враховуючи відсутність загальноприйнятого визначення в міжнародному праві поняття тероризму і терористичного акту, невизначеність щодо відповідальності за тероризм у Статуті Міжнародного кримінального суду, такі механізми, на наш погляд, мають втілюватись двома шляхами: через визнання терористичних актів злочинним способом збройної боротьби; через криміналізацію цього діяння в національних кримінально-правових актах і введення підсудності тероризму й терористичного акту Міжнародному кримінальному суду.
Таким чином, чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. та Додаткові протоколи до них від 8 червня 1977 р. є результатом гуманного мислення та гуманного розвитку й заслуговують усілякого схвалення. Визнаючи в цілому за ворогом не тільки людяність, але й навіть законність, вони залишаються на засадах класичного міжнародного права і є проявом його традицій, без чого такий вияв гуманності був би неможливим. Його базисом залишається державне ведення війни та побудоване на цьому оберігання війни, з його зрозумілими розрізненнями війни і миру, військових і цивільних осіб, ворога і злочинця, міждержавної війни і війни громадянської. Тобто Женевські конвенції та Протоколи І і II до них у принципі визнали можливість ведення війни недержавними, а також позадержавними угрупованнями, визнаючи при цьому й легітимність мотивів, якими керуються ті, хто бореться за національне самовизначення, та їхній правовий захист. Однак подальшого розвитку ці демократичні започаткування в праві не отримали, коли стало зрозуміло, що хоча б часткова легітимізація терористичних актів як крайнього засобу іррегулярної боротьби може вивести її з берегів будь-якого правового регулювання. Ця «терористична асиметрія» небезпідставно вбачається як непередбачувана за наслідками й така, що навряд чи підлягає політичному та правовому контролю.
Така ситуація, коли логіка розвитку права стає небезпечною для суспільства, є свідченням системної кризи сучасного світоустрою: Політика намагається нівелювати ознаки цієї кризи у сфері, що розглядається, звинуваченнями на рахунок глобального екстремізму (немовби той існує сам по собі), а право, відповідно - через абсолютизацію злочинності терористів як таких і скоюваних ними терористичних актів (власне терористичної діяльності). Це, через упровадження тринадцяти універсальних антитерористичних конвенцій (так званих міжнародних антитерористичних інструментів), поки що досить успішно створює враження адекватності відповіді міжнародному тероризмові. Втім, приборкати терористичну асиметрію такими «косметичними» заходами не вдасться. Про це попереджав ще у 60-ті pp. XX ст. К. Шмітт.
Ще Петербурзька декларація 1868 р. встановила, що єдина законна ціль під час війни полягає в послабленні воєнних сил противника. Саме в цьому документі підкреслюється необхідність визначення меж, у яких потреби війни повинні поступитися вимогам людяності. Гаазькі конвенції 1899 р. і 1907 р. закріпили загальний принцип, за яким «сторони, що воюють не користуються необмеженим правом у виборі засобів завдання шкоди супротивникові».
Злочинність терористичних актів (актів тероризму) як способу ведення боротьби визначена в різних інтерпретаціях практично всіма тринадцятьма міжнародними антитерористичними конвенціями (універсальними міжнародними інструментами боротьби з тероризмом). Декларацією про заходи з ліквідації міжнародного тероризму 1994 р. (п. З, ст. 1) визначено, що злочинні акти, спрямовані або розраховані на створення обстановки терору поміж широкого загалу, групи осіб або конкретних осіб у політичних цілях, за жодних обставин не підлягають виправдовуванню, якими б не були міркування політичного, філософського, расового, етнічного, релігійного або будь-якого іншого характеру, котрі можуть наводитись на їхнє виправдання.
Оскільки можливості створення зазначених правових механізмів є реальними, то очевидною вбачається і відповідність у цілому принципів і норм права збройних конфліктів потребам регулювання боротьби з тероризмом, здійснюваним на основі застосування повстансько-партизанської тактики. Це значною мірою сприяло б розв’язанню проблеми розбіжностей і протиріч у підході до формування оціночних критеріїв терористичних злочинів Адже, по-перше, терористичні акти, вчинювані на тлі повстансько-партизанських дій з боку конкретних збройних угруповань не такі складні для об’єктивізації, а також, і для правової кваліфікації за ознаками складів злочинів.
По-друге, визнання юрисдикції розглянутих норм міжнародного права збройних конфліктів для значного сегмента тероризму, супроводжуваного повстансько-партизанськими методами дій, усуває підстави для сумнівних рішень за принципом політичної ДОЦІЛЬНОСТІ тощо.
По-третє, важливим прогнозованим результатом такого правового підходу до регулювання збройних конфліктів терористичного характеру може бути залучення в поле правового регулювання значної кількості людей, які тією чи іншою мірою опинились у конфлікті, але фактично залишаються поза правом. Красномовними прикладами таких ситуацій можуть бути події в хорватському місті Вуковар у середині 1991 p., у Нікарагуа з 1979 p., Сальвадорі з 1980 p., ПАР - 1992 р Намібії у 1980-х pp., Сомаїі з 1980-х pp. та ін.
На підставі суміжного розвитку основних міжнародно-правових актів, що регулюють правовідносини під час збройних конфліктів (положення Женевських конвенцій 1949 р. і Додаткових протоколів до них 1977 p.), з одного боку, та аналізу характерних рис, притаманних конфліктам терористичної спрямованості - з іншого, можна дійти висновку, що ключовим питанням щодо застосування міжнародного права збройних конфліктів на національному рівні є визнання терористично-диверсійних формувань, що діють на території держави, як воююча сторона в збройному конфлікті.
Сучасні терористичні формування мають певні особливості. Вони здебільшого діють за мережевим принципом, центри керування можуть знаходитись поза межами країни, на території якої відбуваються терористичні бойові дії. Керівні ланки, інфраструктура та матеріальне забезпечення терористичних формувань віртуалізовані й закриті завісою таємності, що до того ж забезпечується значною соціальною підтримкою. За таких умов виникають певні ускладнення для об’єктивації діяльності терористичних мереж і груп і наділення її конкретними кваліфікаційно-правовими ознаками.
Тому залишити правотворцям поза увагою терористично-диверсійні угруповання, які пов’язані з терористичними мережами, є їхнім виявленням і при цьому цілком «матеріалізовані» у своїх діях, було б не розсудливим. Зрозуміло, що в межах міжнародно-правової кваліфікації дій терористично-диверсійних формувань за вимогами норм права збройних конфліктів виникає потреба у формуванні нових критеріїв правосуб’єктності, уточненні існуючих. Але це не може бути перешкодою на шляху вдосконалення права яке покликане протистояти тероризмові. Цілком прийнятним кроком у комплексі заходів із формування міжнародного антитерористичного права, як міжгалузевої міжсистемної галузі міжнародного права, була б постановка питання про прийняття Додаткового протоколу до Женевської конвенції від 12 серпня 1949 р. про регулювання збройних, конфліктів терористичного характеру (Протоколу III). Основною кваліфікаційною ознакою таких конфліктів, як доведено вище, є використання незаконними збройними формуваннями терористичних актів (як злочинного засобу ведення бойових дій) у межах повстансько-партизанських тактичних схем.
Визнання терористично-диверсійних формувань стороною У збройному конфлікті створює умови для усунення основного конфліктотвірного фактора, яким є ігнорування, зневажливе ставлення (зокрема й з боку міжнародного права) до мотивів і політичних цілей повстанців, які вдаються до застосування злочинних терористичних методів дій. Унаслідок цього значною мірою знижується ефективність конвенціонального механізму. Адже універсальні антитерористичні конвенції запроваджують підходи боротьби з тероризмом, здебільшого абсолютизуючи злочинність терористичних актів і відповідальність за них і уникаючи таким чином правового впливу на соціально-економічний контекст і причини, які насправді є елементом складу цього злочину і за якими усі терористичні акти набувають пріоритетності поміж засобів і способів збройної боротьби. Між тим, саме застосування терористичних актів у конфліктах на кшталт тих, що відбуваються в Іраку та Афганістані, спричинили інтерес до міжнародного гуманітарного права і з новою силою поставили питання про взаємозв’язок між причинами конфлікту, з одного боку, і дотриманням норм, що регулюють ведення бойових дій та надають захист жертвам збройних конфліктів - з іншого.
Підхід, що домінує в конвенціональному механізмі, асоціюється ще з Римською формулою: чужоземець - варвар, яка надає законного характеру знищенню людей і зашкоджує виникненню права. Так само відбувається й тоді, коли ворога розглядають як неповноцінну людину або як носія злочинної ідеології. У цьому випадку зникають умови, необхідні для стримуючої згоди, і «правильне право», на яке посилаються, аби дати волю насильству, означає поразку права.
Розвиваючи цю думку французького юриста П. Боссера, можна сказати, що вплив підстав, які виникли внаслідок європротекціонізму У формуванні міжнародного права, на активізацію тероризму важко заперечувати. Адже, власне кажучи, саме це право формувалося в умовах колоніальних захоплень, тобто зневажання прав інших.
Історія питання виходить на Вестфальську модель міжнародного права та міжнародних відносин, яка мала «євроцентричний характер». Починаючи з відкриття Нового Світу порівняно невелика кількість європейських держав, кожна з яких проводила політику колоніальних захоплень і територіальних придбань, сформували європейське «співтовариство держав». Міжнародне право, яке оформилося в XVII-XVIII ст., було покликане формалізувати й упорядковувати відносини між ними як під час війни, так і в мирні часи.
Суть Вестфальського світопорядку полягала в тому, що над суверенними й територіально замкненими європейськими державами не визнавалася ніяка верховна влада, яка могла б виступати арбітром. Звідси витікало, що суверенні держави мають повне право залагоджувати конфлікти, що виникають між ними, самостійно, зокрема, із застосуванням сили.
Отже, особливістю Вестфальської системи міжнародного права та міжнародних відносин було те, що жорстке суперництво, яке точилося між європейцями на морях і океанах, не поширювалося на сам європейський континент. Звідси стався розподіл сфер впливу і встановлення різних правових режимів «по той» та «по інший» бік символічних кордонів. Однією з найважливіших відмінностей такого характеру, що лягли в основу європейського воєнного права, була відмінність правил ведення війни на суші і на морі. Методи останньої дивним чином споріднені з сучасним тероризмом, оскільки об’єктами нападу в них є не лише противник, що воює, але й мирне населення, мирні об’єкти, зокрема й об’єкти нейтральних країн.
Слід також взяти до уваги, що війна за такими правилами велася на «морях і океанах», що означає - за межами європейського континенту, в колоніях.
Окрім того, відкриття європейцями Нового Світу, а також європейська експансія на відкриті землі, що розпочалася по тому, потягнула за собою усвідомлення «цивілізаційної спрямованості» всіх європейських колоністів.
Саме ці відносини «цивілізаційної спорідненості» й утілились в Jus Riblicum Europaeum. Тобто, умовою формування замкненого, сухопутного християнського порядку у Європі було відкриття морського простору, що не має певних меж, на якому не діяли або діяли зі значними корективами юридичні норми, прийняті на європейському континенті.
Визначальною ідеєю християнсько-європейського міжнародного правопорядку є те, що пов’язані з ним принципи ведення конвенціональної або оберігальної війни не поширювалися на нехристиянські та неєвропейські народи, які на початку Нової доби, тобто у XVI ст. розглядались як об’єкт для християнізації або просто для знищення, а починаючи з XVIII-XIX ст. - як нецивілізований об’єкт для виконання цивілізаторської місії Заходу.
З таких виправдовувань «виникло християнсько-європейське міжнародне право, тобто таке, що протистоїть решті світу, співтовариство християнських народів Європи. Вони утворили «співтовариство націй», такий собі міждержавний порядок. їхнє міжнародне право було засноване на відрізненні християнських і нехристиянських або, через століття, цивілізованих (у християнсько-європейському смислі) та нецивілізованих народів.
Народ, який вважався нецивілізованим у вказаному вище смислі, не міг бути членом цього міжнародно-правового співтовариства; він був не суб’єктом, але винятково об’єктом цього міжнародного права, тобто, він належав - на правах колонії або колоніального протекторату - до володінь одного з цивілізованих народів».
Тому зворотною стороною тенденції до затвердження конвенціонального характеру воєн між суверенними європейськими державами, що оберігалися нормами класичного воєнного права, стала тенденція до абсолютної криміналізації тих учасників збройної боротьби, дії яких не вкладаються в норми цього права.
У європейському праві Нової доби ця тенденція знаходить найбільш виразне втілення в теорії протистояння «публічного» і «приватного» ворога, яку представляє, зокрема, відомий теоретик права XVIII ст. Емеріхде Ваттель.
Таким способом європейське воєнне право намагалося витіснити партизана як «приватного» ворога на периферію конвенціональної війни і поставити його поза захистом і оберіганням своїми нормами.
Після Другої світової війни на хвилі гуманізації суспільства й під валеними впливом національно-визвольних рухів, які отримали планетарний моральний резонанс, міжнародне право «поступилося» перед іррегулярністю боротьби партизана й частково визнало її легітимність. Однак, супроводжуючи розвиток іррегулярності вже на її «терористичній» стадії, міжнародний правотворець «усвідомив» межі небезпечності розвитку такої демократичної тенденції в міжнародному праві та своєчасно зачинив цю скриньку пандори прийняттям низки універсальних і регіональних антитерористичних конвенцій, в основі яких лежить юридична позиція абсолютної криміналізації терориста.
Таким чином, міжнародне право збройних конфліктів у частині що стосується регулювання боротьби з тероризмом, фактично повернулося на засади, на яких здійснюється регулювання Вестфальської системи міжнародних відносин. Чи повернулося саме міжнародне співтовариство на такі засади? Мабуть, певною мірою, так, оскільки наявність кризи сучасного світоустрою, що відбувається на тлі глобалізації, очевидна. Для Вестфальської системи свого часу така криза закінчилася Першою світовою війною і вибухом Великої Жовтневої революції 1917 p., яка перевела конфлікти між Заходом та іншим («третім») світом у відкрите русло й започаткувала нову, неєвроцентричну модель міжнародного права. В умовах глобалізації відродилась тенденція до домінування західної моделі міжнародного права, яка першочергово проявила себе на найгострішому напрямі правового регулювання, яким є боротьба з тероризмом.
Розв’язання правової кризи в міжнародно-правовій сфері, що розглядається, можливе на тлі системних сутнісних реформ через прийняття кваліфікаційної конструкції сукупного суб’єкта тероризму як злочину за міжнародним правом, що уособлює соціальний конфлікт і, відповідно, насильницьке протиборство двох сторін.
Адже в наявній ситуації виходить, що незаконний характер застосування сили (терористичних актів) є підставою для дискримінаційного застосування норм, що регулюють взаємовідносини протидіючих у збройному конфлікті сторін, зокрема, норм гуманітарного права. Фахівцями доведено, що реалізація такого підходу у сфері боротьби з тероризмом не приносить відчутних результатів, а навпаки, додає конфліктності в протистоянні. Наївно вважати, що учасники незаконних збройних формувань будуть поважати право збройних конфліктів, якщо вони з самого початку усвідомлюють своє знаходження поза законом і вимогами цивілізації. Це може свідчити про нерозуміння права збройних конфліктів взагалі й гуманітарного права зокрема. Адже закони та звичаї війни аж ніяк не мають на меті надавати сторонам, що воюють, суб’єктивні права, не пов’язані з якимись зобов’язаннями, так само як і наділити їх зобов’язаннями, не надаючи певних прав. Вони прагнуть захистити людину, встановити об’єктивні правила, що надають права і накладають зобов’язання і на ту, й на іншу протиборчі сторони. Не випадково преамбула Протоколу І містить таке положення «Високі Сторони, що домовляються ... Підтверджуючи далі, що положення Женевської конвенції від 12 серпня 1949 р. і цього Протоколу повинні за будь-яких обставин застосовуватись до всіх осіб, які знаходяться під захистом цих документів без будь-якого несприятливого відрізнення, що ґрунтувалося б на характері та походженні збройного конфлікту або на причинах, що висуваються сторонами, які конфліктують або приписуються їм».
Звідси визнання незаконних збройних формувань терористичної спрямованості стороною в збройному конфлікті утримуватиме цей конфлікт у міжнародно-правовому полі, змушуючи його учасників діяти відповідним чином або, щонайменше, рахуватися з цією обставиною, що також зменшує градус конфліктності. Тим більше, що наведене положення Протоколу І є обов’язковим для усіх держав, незалежно від того, приєднались вони до Протоколу І чи ні, оскільки воно було прийняте без суперечностей і застережень. Терористи таким способом позбавляються аргументів і мотивацій до терористичних актів (як прояву «беззаконня»), втрачають підґрунтя для формування вигідної громадської думки, особливо в соціальному середовищі, яке намагаються представляти. Відомий французький письменник і філософ Альберт Камю з цього приводу У своїх «Алжирських хроніках» застерігає: «Слід визнати, що цінності, котрі дорогі одному народу або всьому людству, не можна зберегти, якщо не боротися за них. Утім, просто боротьби (або застосуванням для цього сили) не достатньо для того, щоб їх зберегти. Необхідно, щоб сама боротьба була виправдана й освячена цими цінностями. Прагнути до істини і водночас не занапастити її за допомогою тієї ж зброї, якою її захищають, - тільки такою ціною можна надати словам їх живий смисл».
Тобто, зоставляючи (неправомірно) терористів поза межами дії права збройних конфліктів, міжнародне співтовариство тим самим зміцнює позиції терористичних рухів, поширює їхні можливості з руйнації основ демократичного суспільства. За переконанням відомого юриста-міжнародника Франсуа Бюньона, жоден терористичний рух, якими б засобами він не володів, і якими б жорстокими не були б вчинені ним акти, не може зруйнувати сучасне суспільство або демократичну державу, засновану на єдності її громадян, на повазі до права та дотриманні ґрунтовних прав особистості. Життя свідчить, що керівники терористичних організацій усвідомлюють це й розраховують на те, що потрясіння, викликане вчиненими ними діяннями, змусить державу, проти якої вони спрямовані, своїми руками руйнувати основи, на яких ґрунтується її міць. Наведені міркування впритул підходять, із одного боку, до проблем, пов’язаних із міжнародно-правовим регулюванням національно-визвольних рухів, а з іншого - до проблем визначення в міжнародному праві агресії. Розглянемо певні аспекти цього двовекторного зв’язку.
Як відомо, переважна більшість терористичних груп і так звані терористичні мережі реалізують свою діяльність під національно-визвольними або лівими гаслами. Пафос національно-визвольної боротьби реанімувався й набув актуальності, коли в результаті політики неоколоніалізму більшість держав і народів, що звільнились від колоніальної залежності в політичному та географічному розумінні, побачили, що з огляду на економічну залежність реальної свободи для достойного життя вони не отримали. У ряді випадків при створенні національних держав залишились територіальні та етнічно-культурні проблеми.
Водночас міжнародне право певною мірою відкрило можливості для реалізації обґрунтованих намірів. Зокрема, за нормами Прооколу І5 встановлені умови, при дотриманні яких стороною в міжнародному збройному конфлікті може кваліфікуватися рух за національне визволення (ст. 1, ч. 4 та ст. 96, ч. 3).
Однак протистояння набуло жорстокого силового характеру, оскільки його об’єктом стали реальні економічні інтереси розвинутих держав. Враховуючи значний розрив у військово-економічному потенціалі, звичайні збройні дії, зокрема й повстансько-партизанського характеру, вочевидь не могли привести до результату реального визволення. До того ж, з кінця 60-х pp. минулого століття на прикладах лівих і правих терористичних груп («Червоні бригади», «Баадер Майнхофф», «Аксьон Директ» та ін.) світ побачив досить ефективний і маловитратний спосіб боротьби, т. зв. «зброя слабких», тобто терористичні акти. Збіг наведених та інших обставин спричинив поступову трансформацію повстансько-партизанських засобів і методів національно-визвольної боротьби на терористичні акти.
Утім, підстави для зниження терористичної активності через можливості гуманітарного права зберігаються й можуть нарощуватися за умов реального та послідовного застосування їх. Із міжнародної юрисдикції збройних конфліктів, зокрема тих, що виникають під час національно-визвольних рухів, витікають зобов’язання сторін, метою яких є обмеження жахів збройної боротьби, і які покладаються на тих, що воюють із гуманітарних міркувань діючими конвенціями, загальними принципами права, нормами звичаєвого права і мають однакову силу для всіх учасників цих конфліктів. Міжнародне гуманітарне право покладає серйозну відповідальність на керівний склад воюючих сторін. Командири мусять усвідомити та дотримуватись нормативних обмежень у праві вибору методів і засобів ведення війни; заради досягнення переваги над противником не можна вдаватися до насильства над мирним населенням, надмірного пошкодження цивільних об’єктів. У цьому полягає, по сУті, «антитерористична квінтесенція» гуманітарного права, його потужний потенціал до здолання тероризму. Практична реалізація таких норм утворює можливості для попередження та придушення значної частини терористичних актів, зміст яких, саме й полягає в спричиненні загибелі безвинних людей, а також усунення умов, що Сприяють їх підготовці і здійсненню, удосконаленню та розповсюдженню терористичних методів і способів дій..
Міжнародно-правовий прецедент, що створював умови для такої реалізації вбачається в тому, що учасниками Заключного акту Міжнародної конвенції держав у Берні (10 червня 1977 p.), що прийняла два відомих Додаткових протоколи до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 p., стали не тільки держави. Його підписали також організації що представляли національно-визвольні рухи - Організація з визволення Палестини (ОВГТ), Союз Африканського народу Зімбабве (ЗАПУ), Народна організація Південно-Західної Африки (СВАПО) та Панафриканський конгрес (ПАК), визнавши, таким чином, обов’язковість для себе дотримання правил ведення війни.
Відома юрист-міжнародник, T. А. Моджорян, констатуючи, що відступ від правил ведення воєнних дій згідно з положеннями гуманітарного права не повинен за жодних обставин залишатися безкарним, прямо пропонує відповідні діяння кваліфікувати не як акти міжнародного тероризму, а як порушення загальновизнаних норм ведення війни. Відповідальність, яка виникає внаслідок таких дій, мусить обґрунтовуватись відповідно до Нюрнберзьких принципів, підтверджених у резолюціях Генеральної асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. та від 27 листопада 1947 р. як загальновизнані принципи міжнародного права.
Вишукуючи шляхи гуманізації відносин сторін під час збройних конфліктів терористичного характеру, треба зважити на те, що жорстокість і терористичні елементи тут певною мірою спричинені жорстокістю національно-визвольної боротьби. Про зневажання елементарної людяності та невиправдану жорстокість з боку колоніальної влади та правлячих режимів щодо інсургентів та цивільного населення в умовах національно-визвольних воєн можна судити зі змісту численних міжнародно-правових документів, що прийняті ООН. (Резолюції ГА ООН 2883 (XXIII), 2935 (XXIII), 2936 (XXII), 2547 1969 p., 2440 (XXII) від 19 грудня 1968 p., 2714 (XXV) від 15 грудня 1970 p., 2980 (XXII) від 4 грудня 1972 p.). Цьому сприяло також фактичне невизнання як комбатантів учасників цих рухів усупереч ст. 2 Женевської конвенції 1949 р., п. З та 4 Резолюції ООН 3103 (XXVIII), Резолюція ООН 2374 (XXV), Резолюція ООН 2465 (XXIII).
Ключовою проблемою, на базі розв’язання якої формується відповідальність у будь-якому конфлікті, є визначення сторони, яка ініціювала або спричинила цей конфлікт. Визначення сторони-агресора значущо впливає на формування механізмів розв’язання принципів і норм «воєнного» права для потреб регулювання збройних конфліктів терористичного характеру. Адже агресія як найнебезпечніша форма незаконного застосування сили, з одного боку, містить у собі терористичні прояви, а з іншого - інтенсивно їх продукує.