Міжнародне публічне право. Том 2
11.6.1. Антитерористичне складова права збройних конфліктів
Закони та звичаї війни народилися ще в древності. В їхній основі лежать два фундаментальні принципи - принцип необхідності і принцип гуманності.
Уперше воєнний злочин було засуджено у 1497 р. Тоді в німецькому місті Брейзахі зібрався міжнародний суд у складі 27 суддів Священної Римської Імперії, який пред’явив Петеру ван Хагенбаку звинувачення в «попранні законів Божих та людських», що виявилося в тому, що він дозволив своєму війську вбивати, грабувати й ґвалтувати. Вана Хагенбака було визнано винним, засуджено до смерті й страчено.
У ся подальша історія розвитку воєнного права значною мірою зумовлена прагненням суспільства запобігти злочинам, які характеризуються підступністю, бузувірством, спрямованістю на безвинних людей. Водночас, саме такими критеріями визначаються терористичні злочини.
Відповідну спрямованість має і право збройних конфліктів, яке визначається як сукупність принципів і норм (конвенційних і звичаєвих), що регулюють процес збройної боротьби в збройних конфліктах як міжнародних, так і внутрішніх, від їхнього початку до завершення, визначають статус, права та обов’язки їх учасників відносини останніх як одне з одним, так і з нейтральними державами, регламентують межі (за часом, простором, а також особами об´єктами та засобами) застосування насильства під час збройної боротьби, захищають мирні об’єкти та жертви війни від прямого воєнного насильства, встановлюють відповідальність за злочини війни та мають за мету досягти відповідно до законів людяності та велінь совісті максимального зменшення поневірянь, викликаних збройною боротьбою, та поширити на сферу збройного конфлікту засади гуманності.
Накопичений людством досвід регулювання відносин під час збройної боротьби, її правила та звичаї у 1625 р. були систематизовані голандським юристом і державним діячем Гуго Гроцієм, який вважається засновником міжнародного права. У роботі «Право війни і миру» Г.. Гроцій, визнаючи за державою право ведення війни, застерігає, що насильство у війні має свої межі, воно мусить бути пов’язане тільки з такими зусиллями, котрі необхідні для перемоги, але не для покарання тих, хто війну програє.
Поступово в міжнародному праві утворилася група норм, об’єктом регулювання яких, насамперед, стали відносини між державою, що воює, і громадянами іншої протиборчої держави. Така специфіка об’єкта правового регулювання дала змогу виділити як галузь міжнародного права групу норм, що становлять міжнародне гуманітарне право. Його об’єктивною основою є збройний конфлікт та взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання становища певних осіб у цьому конфлікті. Міжнародне гуманітарне право, примикаючи до «права прав людини», залишається самостійною галуззю, оскільки воно регулює поведінку держав в особливій ситуації, пов’язаній із воєнним конфліктом, а отже, з регламентацією воєнних дій таким чином, щоб зменшити жорстокість їх та забезпечити гуманітарні стандарти щодо тих, які воюють, поранених, хворих, військовополонених, а також мирного цивільного населення.
Тобто, на відміну від «права прав людини» і «воєнного права» норми міжнародного гуманітарного права мають чинність лише за умов збройного конфлікту, позбавляють державу права на застосування сили, не визначають причини й законність війни як такої і діють рівнозначно щодо всіх учасників збройних конфліктів.
Міжнародне гуманітарне право не регулює питання щодо причин і походження воєн, справедливості дій сторін, воно вибудовується й структурується на базі правової оцінки методів і засобів ведення війни. Це утворює додаткові важелі впливу на тероризм. З одного боку, в межах гуманітарного права відкриваються можливості для юридичного обґрунтування визначення терористичних актів як неправомірного методу ведення воєнних дій. З іншого - за умов визначення стороною в збройному конфлікті рухів, що вдаються до терористичних актів, - поширити на них дію норм гуманітарного права, тобто взяти під правовий захист і убезпечити від свавілля (утримання в таємних в’язницях, тортур, позасудових покарань і под.). Розширення меж дії права як таке значно б знизило рівень насильства та конфліктність у сфері терористичного протиборства в цілому.
Водночас, гуманітарне право доцільно використовувати щодо злочинів тероризму в поєднанні з нормами права збройних конфліктів, оскільки без визнання та визначення причин, походження збройного конфлікту і встановлення в цій частині кримінальної за міжнародним правом відповідальності воно (право) не охоплюватиме регулюючою дією всіх складових, що становлять міжнародний злочин тероризму. Адже сторона, яка спричинила терористичний збройний конфлікт, може при цьому й не порушувати норм міжнародного гуманітарного права (до речі, так, здебільшого, й відбувається). Це створює ілюзію стану потерпілого для згаданої сторони та підштовхує право на хибний шлях однобічного (тобто, по суті, відсутності) регулювання, коли таким регулюванням охоплюється лише «частина» складу тероризму. Терористичний акт настільки характерний і вражаючий уяву злочин, що ним легко «заслонити» та «підмінити» структуру тероризму, особливо в умовах політичного тиску та наявності синдрому дії «права переможця».
Таким чином, для того, щоб знизити рівень насильницького протиборства в терористичному збройному конфлікті, право, щонайменше, мусить відповідати таким умовам: на підставі визнання стороною в конфлікті під правове регулювання мусять підпадати всі учасники й інші особи, причетні до конфлікту; в межах міжнародно-правового механізму відповідальності за агресію забезпечується правове регулювання терористичного збройного конфлікту в широкому комплексі об’єктивних і суб’єктивних елементів правовідносин протиборчих сторін.
На користь такого підходу свідчить вся історія становлення, розвитку та змістового наповнення міжнародного гуманітарного права відповідними принципами й нормами.
Офіційні міжнародні акти, що втілювали б такі принципи, стали прийматися й ратифікуватися лише з XIX ст.
Започаткуванням сучасного міжнародного гуманітарного права вважається Конвенція про поліпшення участі поранених і хворих у діючих арміях, прийнята на Міжнародній дипломатичній конференції у Женеві 22 серпня 1864 р. У 1868 р. у Женеві було схвалено Конвенцію, що гарантувала захист шпитальних суден на морі. Її не було ратифіковано, хоча положення знайшли у подальшому відбиток у десятій Гаазькій конвенції 1907 р.
Своєрідним прототипом створення антитерористичних правових засад стало формування принципу неприпустимості застосування варварських і нелюдських засобів ведення збройної боротьби. Початок тут було покладено прийняттям Петербурзької декларації 1868 р. Її положення були підтверджені та розвинуті в кількох інших актах: у Гаазькій декларації про невикористання снарядів, що мають єдине призначення розповсюджувати задушливі чи шкідливі гази, 1899 р., в IV Гаазькій конвенції, у Женевському протоколі 1925 р. Ці акти встановили критерії оцінювання допустимості застосування засобів ведення збройної боротьби. За наголошуваними принципами вони співзвучні сучасним антитерористичним міжнародно-правовим документам, оскільки терористичні акти визначаються, передусім, саме як злочинний за міжнародним правом засіб ведення збройної боротьби.
Важливу роль у міжнародно-правовому захисті цивільного населення відіграла Брюссельська конференція 1874 р.
Кодифікаційна спрямованість міжнародно-правової нормотворчості у сфері гуманізації збройних конфліктів притаманна матеріалам першої (1899) та другої (1907) Мирних конференцій у Гаазі. За схожою вмотивованістю в Женеві в 1929 р. було прийнято дві конвенції щодо хворих і поранених, а також щодо поводження з військовополоненими. Як акт гуманітарної спрямованості заслуговує на увагу також Лондонський протокол 1936 p., який визначив правила дій підводних човнів щодо торгових суден у воєнний час.
Вказані норми, як і багато інших, відверто нехтувались під час Другої світової війни. З огляду на це, важливу роль у формуванні принципу відповідальності за воєнні злочини відіграли Московська декларація від 30 жовтня 1943 p., Декларація про покарання за злочини, вчинені під час війни, від 13 січня 1943 р. Важко переоцінити гуманітарний внесок у справу боротьби зі злочинами проти миру, порушеннями законів і звичаїв війни та злочинами проти людяності, який внесли Статути та вироки Нюрнберзького й Токійського міжнародних військових трибуналів, а також той вплив, який вони справили на процес подальшої кодифікації та прогресивного розвитку законів і звичаїв війни, що стосуються захисту цивільного населення. Наступним етапом цього процесу була Женевська дипломатична конференція 1949 p., на якій прийняті чотири конвенції про захист жертв війни. Одна з них спеціально присвячена захисту цивільного населення під час війни. Завдяки цим конвенціям уперше отримало правове врегулювання питання про захист населення на державній території супротивника. Новацією також стали положення однотипної статті з усіх чотирьох Женевських конференцій, Що присвячені обов’язкам учасників конвенції щодо певних категорій осіб у випадку такого збройного конфлікту, який не має міжнародного характеру і виникає на території однієї зі сторін. Утім, значно зміцнивши режим правового захисту цивільного населення від свавілля влади держави-окупанта, учасники конференції, на жаль, не виробили (за незначними винятками) хоч якихось ефективних норм щодо захисту цивільного населення як на окупованій, так і на неокупованій території від прямих наслідків застосування варварських засобів і методів воєнних дій.
Європейська конвенція про права людини 1950 р. визначає права, позбавляти котрих людину не можна навіть в обстановці збройного конфлікту. Певні гуманітарні аспекти містяться в підписаній у Гаазі 14 травня 1954 р. Конвенції про захист культурних цінностей за умови збройного конфлікту. Однак проблеми та недоліки зазначених вище конвенцій повною мірою виявились уже в 50-60 pp. минулого століття під час агресивних війн у Кореї та В’єтнамі.
З метою усунення прогалин і недоліків у міжнародному праві, які стосуються захисту прав людини під час збройних конфліктів, Дипломатична конференція з підтвердження й розвитку міжнародного гуманітарного права, що застосовується під час збройних конфліктів, прийняла у 1977 р. два Додаткових протоколи до Женевських конвенції від 12 серпня 1949 p.: Протокол І, який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і Протокол II, який стосується захисту жертв конфліктів неміжнародного характеру.
Одночасно також виникла низка норм, що стосується використання окремих видів зброї, які спричиняють найбільші страждання як тим, що воюють, так і мирному цивільному населенню. Держави з урахуванням безперервного вдосконалення окремих видів зброї продовжили зусилля із обмеження та заборони її застосування. Зокрема, були прийняті: Конвенція про заборону розроблення, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) токсичної зброї та про знищення їх від 10 квітня 1972 p.; Конвенція про заборону та обмеження воєнного або будь-якого іншого воро- /Кого використання засобів впливу на природне середовище від 18 травня 1977 p.; Конвенція про заборону та обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї і три протоколи до неї 1980 p.; Конвенція про заборону розроблення, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та її знищення від 13 січня 1993 р.
Увінчує перелік міжнародно-правових документів у сфері права збройних конфліктів, що мають гуманітарну спрямованість, такий універсальний, основоположний документ, яким є Статут Організації Об’єднаних Націй, що значною мірою визначає основи правового регулювання в даній сфері.
Якщо підсумувати здобутки міжнародного гуманітарного права з точки зору його впливу на терористичні конфлікти, то їх можна звести до таких положень:
- у випадках, не передбачених міжнародними конвенціями, населення та держави-учасниці конфлікту користуються загальновизнаними нормами міжнародного права;
- застосування норм гуманітарного права щодо конфліктуючих сторін не залежить від того, чи перебувають вони юридично в стані війни (що особливо важливо для сучасних переважно «не оголошених» воєн і громадянських конфліктів);
- ті, хто воює, не повинні необмежено обирати методи та засоби війни, використовувати силу понад достатній для досягнення цілей війни рівень, завдавати шкоду, не сумісну з цілями війни;
- особи, що опинилися поза бойовими діями, мають право на повагу, захист, гуманне ставлення, недоторканість і повагу до особистості;
- поводження з людьми не повинно залежати від раси, статі, національності, мови, соціального походження тощо;
- військовополоненим має бути забезпечений захист із боку тієї держави, яка їх полонила;
- сторони-учасниці конфлікту зобов’язані розрізняти цивільних осіб та озброєних учасників, не завдавати шкоди цивільному населенню та цивільним об’єктам;
- метою норм міжнародного гуманітарного права є реалізація принципів гуманності й обмеження наслідків збройних конфліктів.
Є очевидним, що пріоритети актів, що визначають правовідносини під час збройної боротьби, містяться в нормах і положеннях спрямованих, по-перше, на захист цивільного населення та певних об’єктів, а, по-друге, на усунення та обмеження жорстоких, бузувірських методів ведення боротьби. Обидва спрямування наповнення міжнародною юрисдикцією дій із припинення військових злочинів вказують на їхню антитерористичну спрямованість. Адже сутнісними характеристиками тероризму саме й є: наявність наміру спричинення загибелі безвинних людей, які не беруть участі в конфлікті, а також застосування терористичних актів як злочинного терористичного засобу боротьби в конфлікті.
Саме через спрямованість на безвинних цивільних людей, які не причетні до суті терористичного конфлікту, тероризм набув характеристики загрози світового масштабу. Оскільки це очевидно, то актуальним є встановлення шляхів і способів розвитку міжнародно-правових антитерористичних можливостей у гуманітарній сфері й адаптування їх до потреб регулювання збройних конфліктів терористичного характеру.
Ключовою подією історії права збройних конфліктів є, поза всякими сумнівами, Нюрнберзький процес, створений у його межах Міжнародний військовий трибунат, його Статут та Вирок. Непроминальне значення Нюрнберзького процесу як юридичного акту полягає в тому, що, ґрунтуючись на загальноприйнятих нормах міжнародного права, він зробив вагомий внесок у розвиток прогресивних міжнародно-правових принципів, особливо в гуманітарній сфері. Він надає стримуючого впливу на збройні конфлікти і завдяки йому суспільство, зіткнувшись із новим різновидом збройного насильства - тероризмом, виявилося не таким беззахисним.
Адже Статут і Вирок Трибуналу розвинули та конкретизували загальну спрямованість міжнародного права на регулювання в гуманітарній сфері, закладаючи основу для правової протидії широкому колу суміжних із тероризмом злочинів, демонструючи можливість створення відповідного міжнародно-правового механізму.
Не випадково безпосередньо після закінчення роботи Нюрнберзького і Токійського трибуналів в ООН прозвучали пропозиції створити постійно діючий міжнародний кримінальний суд, але їхній реалізації зашкодила «холодна війна». Принципи Нюрнберзького Вироку спродуктували ідею створити Кодекс законів про злочини проти миру та безпеки людства, що також становить правову основу для регулювання боротьби з тероризмом.
Визначення поняття збройного конфлікту в міжнародному праві сформульоване в Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 р. Конвенції ґрунтуються на досвіді Другої світової війни, вони буквально увібрали в себе дух Нюрнберзького процесу, що й визначило їхню політичну та юридичну значимість.
Із положень ст. 2 Конвенції витікає, що законів і звичаїв війни, всупереч «доктрині підкорення», мусять дотримуватися на окупованих територіях, причому незалежно від того, чи мав місце формальний акт проголошення війни й чинила чи ні спротив захоплена сторона . Такі норми, з точки зору питання, що розглядається, мають важливе значення, оскільки вони спрямовані на усунення умов для тероризму, що супроводжують так само й агресію, а також терористичних актів у відповідь з боку населення окупованих територій.
Упереджу вальну щодо поширення умов для тероризму роль можуть відігравати й інші положення конвенцій. Наприклад, ст. 27, 32, 33, 34 IV Женевської конвенції .
Відомий німецький фахівець у галузі гуманітарного права Ханс-Петер Гассер прямо вказує на антитерористичний зміст конвенції: «Терористичні акти, внаслідок яких гинуть чи отримують серйозні поранення цивільні особи, є грубим порушенням IV Женевської конвенції, іншими словами, - воєнними злочинами (ст. 7 (злочин проти людяності) та частина 2 ст. 8 (воєнні злочини) Римського статуту Міжнародного кримінального суду)».
З іншого боку, завдяки Женевським конвенціям у межах класичного, точно врегульованого та регламентованого правового інституту oecupatio bellica відбулися зміни на користь тих, хто іррегулярним способом бореться за національне визволення, якщо вони мають певні показники організації. Такий спротив окупаційній владі (партизанський), якщо він формується на легітимних і національно-визвольних мотивах, стало можливим розглядати не як нелегальний.