Міжнародне публічне право. Том 2

11.4. Критика кконвенціонального механізму регулювання боротьби з тероризмом

Тероризм охоплює різні рівні й типи насильства, яке пов’язане, але не ідентичне щодо інших форм насильства. Зважаючи на це важко визначити й опрацювати рівень протидії тероризмові, знайти точку опори, яка дала б змогу визначити ефективні схеми й механізми такої протидії.

Субстанцією тероризму, тією оптимальною величиною, у якій містяться суть, причини й основи цього явища, слід вважати тероризм у його міжнародному, глобальному вимірі.

Від принципу послідовного зростання масштабності тут слід абстрагуватися й тоді стає зрозумілим, що саме на фоні «соціального тіла» міжнародного суспільства як соціальної мегацілісності можливе повноцінне пізнання анатомії тероризму. Цим кримінологія, що вивчає тероризм, відрізняється від кримінології, яка розглядає іншу злочинність (виняток тут може становити хіба що організована злочинність), де ядро досліджень ґрунтується на оцінках злочинності в конкретному державно-організованому суспільстві.

Основна проблема визначення загальноприйнятного поняття тероризму для світового суспільства також має міжнародний характер, оскільки вона багато в чому полягає у визначенні межі між діями, які відповідають критеріям національно-визвольних рухів, і тими, що утворюють ознаки міжнародного злочину тероризму.

Тобто йдеться переважно про визнання (або невизнання) цілей і мотивів у тероризмі взагалі та політичних зокрема, оскільки власне терористичні методи дій на офіційному рівні засуджуються практично всіма учасниками міжнародних відносин.

Протягом 70-90-х pp. XX ст. Організацією Об’єднаних Націй, по суті, напрацьовано механізм, який становить досить ефективну політико-правову основу у сфері боротьби з актами тероризму.

Значною подією стало прийняття 9 грудня 1994 р. Декларації про ліквідацію міжнародного тероризму (додаток до резолюції 49/60 Генеральної Асамблеї ООН), а також 17 грудня 1996 р. Декларації, що доповнює Декларацію про заходи з ліквідації міжнародного тероризму 1994 р. (резолюція Генеральної асамблеї ООН 52/210). Декларація, а також доповнення до неї забезпечили підґрунтя для прийняття 15 грудня 1997 р. Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом.

Оскільки зазначена Конвенція укупі з попередніми та прийнятими в подальшому Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму (1999) і Міжнародною конвенцією по боротьбі з ядерним тероризмом (2005) має ключове значення, багато в чому відображає суть тероризму й охоплює найбільш суттєвий сегмент терористичних дій, які торкаються інтересів конкретних держав, її вплив на формування системи протидії тероризму, особливо правових і правозастосовчих аспектів цієї системи, не викликає сумнівів.

Розгляд зазначеної конкретної ланки міжнародно-правової антитерористичної системи поряд з іншим дає змогу оцінити конвенціальний механізм у цілому у сфері боротьби з тероризмом і, наскільки це можливо, зрозуміти, чому, незважаючи на такі «прицільні» міжнародні акти, ескалація тероризму триває? Чому в громадськості й у значної кількості фахівців створюється враження, що ангитерористичні норми міжнародного права розробляються й діють в іншій площині, аніж тероризм, для ліквідації якого вони, власне кажучи, й призначаються?

Передусім, беручи до уваги багатоаспектність тероризму, є очевидним, що міжнародне право не може врахувати численні варіанти та нюанси цілевизначення й мотивації цього міжнародного злочину. Це належить до прерогатив національного законодавства, оскільки кримінальна відповідальність за тероризм настає переважно згідно з ним. Звідси основні позиції Конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом доцільно розглянути докладніше, оскільки їхня реалізація на рівні національних норм права пов’язана з певними труднощами.

Щодо визначення бомбового тероризму ст. 2 Конвенції наголошує:

  1. Будь-яка особа вчиняє злочин за смислом даної Конвенції, якщо вона незаконно й навмисно доставляє, підкладає, приводить у дію чи підриває вибуховий або інший смертоносний пристрій у межах місць громадського користування, державного чи урядового об’єкта, об’єкта системи громадського транспорту або об’єкта інфраструктури або таким чином, що це спрямовано на них:

а) з наміром заподіяти смерть або серйозне каліцтво;

б) з наміром здійснити значне руйнування таких місць, об’єкта чи системи, коли руйнування тягне чи може тягнути спричинення значної економічної шкоди.

  1. Будь-яка особа також вчиняє злочин, якщо вона намагається вчинити будь-який із злочинів, що зазначені у п. 1 даної статті.
  2. Будь-яка особа також вчиняє злочин, якщо вона:

а) бере участь як спільник у вчиненні будь-якого зі злочинів, зазначених у п. 1 та 2 даної статті; або

в) організовує іншим осіб або керує ними з метою вчинення будь- якого зі злочинів, зазначених у п. 1 та 2 даної статті; або

с) будь-яким інший способом сприяє вчиненню одного або більше злочинів, зазначених у п. 1 та 2 даної статті, групою осіб, що діють зі спільною метою; така дія повинна вчинятися навмисно або з метою підтримки загального характеру злочинної діяльності або цілі групи, або з усвідомленням наміру групи вчинити відповідний злочин або злочини.

Утворюючи в цілому основу для більш цілеспрямованої й активної боротьби з тероризмом, визначення, між тим, не дає кваліфікацію тероризму як процесу насильницького протиборства певних сторін із застосуванням збройних способів боротьби, з-поміж яких домінують терористичні акти. Воно кваліфікує (і то, не повністю) власне терористичний акт із певною «вибухово-бомбовою» специфікою. Визначення перекладає основне навантаження кримінально-правової кваліфікації терористичного злочину й адекватного покарання за його вчинення на національне законодавство держав.

Незважаючи на те, що бомбовий тероризм у Конвенції кваліфікується як загальнонебезпечне діяння (злочин), вказаній нормі міжнародного права не вистачає повного опису елементів складу цього злочину, що притаманне національним законодавствам, тобто об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони.

Слід зазначити, що предметом розгляду є акти, що виходять від радикальних екстремістських рухів, які переслідують цілі національно-територіальної, політичної, економічної, культурно-релігійної незалежності (курдський, сикхський, палестинський, баскський, албанський, північно-ірландський, латино-американський, різні ісламістські та інші схожі рухи), оскільки вони становлять загрозу миру й безпеці людства й утворюють тероризм як злочин за міжнародним правом.

Також, незважаючи на розбіжності в підходах фахівців до визначення злочинів тероризму, слід орієнтуватися на такі, визнані більшістю юристів сутнісні характеристики терористичних методів дій, як насильницька основа дії; політична мотивація та цілевизначення, наявність залякування об’єкта впливу; наявність наміру спричинити загибель безвинним (випадковим) людям та адекватних руйнацій матеріальних об’єктів.

Зазначений оціночний комплекс вбачається й у змісті «Рамочного рішення» Ради з питань юстиції і внутрішніх справ ЄС «Про боротьбу з тероризмом» від 13 червня 2003 р. У ст. 1 § 1 цього рішення зазначено, що кожна держава-член повинна вжити необхідних заходів для того, щоб передбачені пунктами «а-i» навмисні діяння, кваліфікація яких як злочинних встановлена національним законодавством, були визначені як терористичні злочини. При цьому ці діяння за своїм характером або з огляду на обставини здатні завдати шкоди країні або міжнародній організації і вчиняються з метою: серйозно залякати населення, протиправним чином примусити публічну владу чи міжнародну організацію вчинити будь-яку дію або утриматись від її вчинення або серйозно дестабілізувати чи зруйнувати основоположні політичні, конституційні, економічні чи соціальні структури країни або міжнародної організації.

Є очевидним, що визначення бомбового тероризму в Конвенції сформульоване за кваліфікаційними критеріями, які дещо відрізняються від традиційних, притаманних для більшості національних законодавств. Тому в умовах недостатньо досконалого забезпечення трансформації цієї норми на національні закони, вона може зазнати розбіжностей із чинними міжнародно-правовими актами, зокрема зі Статутом ООН, а основне - може вплинути на ефективність дії Конвенції.

Передусім слід зазначити відсутність чіткої вказівки на об’єкт злочину. У тероризмі - це режим політичної влади, до усунення або щонайменше, зміни політичного курсу якого прагнуть терористи. Місця громадського користування, державні чи урядові об’єкти, об’єкти системи громадського транспорту або об’єкти інфраструктури, що вказуються у визначенні, становлять предмет злочину, тобто безпосередній об’єкт посягання. Причому, на другий план безпідставно відсувається важлива кваліфікаційна обставина, покликана ототожнювати безпосередній об’єкт посягання (за прямим наміром) з безвинними, незахищеними людьми. Адже основна «ефективність», небезпечність тероризму, його смисл як злочину за міжнародним правом полягає саме в цьому.

Без такої структуризації об’єкта бомбового тероризму можна отримати й перекручене уявлення про об’єктивну сторону злочину, яка нівелюється до дій, які нічим не відрізняються від тих, що застосовуються при вбивствах, диверсіях і т. п. Недостатньо чітке уявлення про об’єкт складу бомбового тероризму може вплинути на цілеспрямованість і ефективність міжнародно-правових заходів.

У цілому ж тенденція до абсолютизації в нормах права захисту конкретних об’єктів та осіб, що опинилися під загрозою терористичних актів, яка характерна, зокрема, для Європейської конвенції по боротьбі з тероризмом (1977), вказує на невисоку динаміку розвитку конвенційного механізму в цій сфері міжнародного права.

Також звертає на себе увагу недостатньо повна вказівка у визначенні на суб’єктивну сторону складу бомбового тероризму. П. 1 відображає проміжні цілі злочину. Наміри, зазначені в п. а), в), не відображають специфіку тероризму й терористичних актів: адже намір вбивства людей (без кваліфікації їх як безвинних жертв) (п. а) притаманні й іншим злочинам. Намір спричинення економічної шкоди (п. в) практично не співвідноситься з тероризмом, він є характерною кваліфікаційною ознакою диверсії. Терористи ж безпосередньо мають на меті залякування влади з подальшою метою вплинути на політичний устрій, конституційний лад держави й т. п. До того ж цілі, як вони визначені у п. 1 Конвенції, значною мірою можна віднести до об’єктивної сторони складу злочину, оскільки наміри, про які там ідеться, вказують передусім на засоби й способи за допомогою яких терористи прагнуть досягти своєї основної мети порушення недоторканності об’єкта злочину, тобто державного, суспільного устрою, територіальної цілісності й т. ін.

Недостатня увага мотивам і цілям злочину «бомбовий тероризм» породжує певні труднощі, оскільки в практиці, що склалася, відповідальність за тероризм настає згідно з національним законодавством відповідно до встановлення юрисдикції.

Звідси питання повноти визначення бомбового тероризму, його прийнятність слід розглядати крізь призму змістової характеристики національного законодавства, його букви й духу.

Як відомо, Кримінальний кодекс України передбачає мотив злочину в більшості своїх норм як обов’язкову або факультативну ознаку. Не стала винятком і ст. 258 «Терористичний акт», зміст якої зазначає, що цілі й мотиви для цього складу злочину є обов’язковими ознаками.

Аналогічним чином трактується тероризм і в інших країнах. Наприклад, політичну цілеспрямованість і мотивацію у тероризмі визначають законодавства США, Туреччини, Італії, Німеччини та ін.

Зважаючи на вищенаведене, кваліфікувати за національним законодавством як тероризм злочин, для якого не є обов’язковими політичні мотиви й цілі, є проблематичним. У такому випадку, якщо злочин за національним законодавством не кваліфікується як тероризм, то дія Конвенції як міжнародно-правової норми не може бути ефективною. З іншого боку, вказані в підп. а), в) п. 1 ст. 2 Конвенції наміри можуть мати, наприклад, корисливу, насильницько-егоїстичну, анархо-індивідуалістичну, легковажно-безвідповідальну, боягузливо-малодушну та іншу аполітичну мотивацію. Це знову-таки шкодить застосуванню щодо пов’язаних із ними (намірами) дій антитерористичних норм національного законодавства.

Принципово не вносить чіткості у це питання й ст. 30 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, яка спеціально описує суб’єктивну сторону найсерйозніших злочинів, що викликають занепокоєність міжнародного співтовариства. Ця стаття наголошує:

  1. Якщо не передбачене інше, особа підлягає кримінальній відповідальності й покаранню за злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, лише в тому випадку, якщо за ознаками, що характеризують об’єктивну сторону, він вчинений навмисно і свідомо.
  2. Для цілей даної статті, особа має намір у тих випадках, коли:

а) щодо діяння, ця особа збирається вчинити таке діяння;

в) щодо, наслідку, ця особа збирається спричинити цей наслідок або усвідомлює, що він настає під час звичайного розвитку подій.

3. Для цілей даної статті, «свідомий» означає усвідомлення того що обставина існує й що наслідок настає під час звичайного розвитку подій. «Знати», «знання» належить тлумачити певним чином.

Навіть якщо положення цієї статті прямо б поширювались на тероризм, важко було б однозначно кваліфікувати дії, передбачені п. 1 ст: 2 Конвенції як бомбовий тероризм. Наприклад, підп. а) п. 1 за ознаками об’єктивної сторони навіть з урахуванням наявності «наміру» й «усвідомлення» цілком застосовний до складу вбивства (хай навіть групи осіб), підпункт в) - до складу диверсії і т. ін.

Адже якщо в цих випадках вести мову про вину, то вона може бути пов’язана з наміром заподіяти смерть, тяжкі тілесні ушкодження, вчинити значні руйнації державної або приватної власності й т. ін. (див. п. 1 ст. 2 Конвенції), але ніяк не посяганням на суспільний чи державний устрій, територіальну цілісність тієї чи іншої держави, міжнародну безпеку й т. ін. Опис злочину в Конвенції зводиться до опису самої дії, акту як такого з указівкою на усвідомлення вчинення цієї дії. Тому, по-перше, він не зовсім відповідає кваліфікації тероризму, оскільки це двосторонній конфліктний процес, протікання якого зумовлене політичною основою та мотивами кожної зі сторін, і який характеризується в цьому смислі причинно-наслідковим зв’язком.

По-друге, опис не може претендувати й на кваліфікацію терористичного акту, оскільки в самій терористичній дії як мінімум мусить бути присутній намір (а отже, мотив і ціль) спричинити смерть, тяжкі тілесні ушкодження (або відповідні руйнації матеріальних об’єктів) безвинних (випадкових) людей, а також залякати можливо навіть і невідомі винним владні структури, нації, соціальні прошарки й т. ін.

Звужуючи вину до рівня наміру вчинення конкретної за об’єктивною стороною злочинної дії і залишаючи за межами кримінально-правової кваліфікації злочину мотиви, цілі, а також винний намір у повному обсязі правової та соціально-політичної характеристики тероризму, положення Конвенції тим самим відвертають увагу від причин та умов, що сприяють терористичним проявам, отже, звужують для міжнародного права перспективи цілеспрямованого впливу на цей міжнародний злочин.

Таким чином, є вірогідність заниження ступеня суспільної небезпеки злочинної дії, а отже, й гостроти правового реагування.

Що стосується кваліфікаційних ознак суб’єктивної сторони, то в національних законодавствах вони, зазвичай, передбачені та є обов’язковими. Більше того, наявність таких інститутів як крайня необхідність, стан необхідної оборони й обставини, що пом’якшують вину, створює додаткові умови для об’єктивної ОЦІНКИ вчиненого злочину і ведення судочинства щодо нього. Недостатня повнота кваліфікації в міжнародному праві суб’єктивної сторони, завідомо визначаючи безвинність суб’єктів тероризму, що прямо або побічно ініціювали терористичний конфлікт (у розумінні їх як елементу складу злочину), привносить безкарність, знижує авторитетність антитерористичних норм міжнародного права. Неповна кваліфікація дає підґрунтя для тлумачень про упередженість і однобічність норм, сприяючи тим самим поширенню соціальної підтримки терористичних методів дій як регулятивного міжнародного засобу для певних соціальних страт.

Формулювання міжнародного злочину «бомбовий тероризм», що розглядається, може переносити дієвість Конвенції у сферу боязні відповідальності за скоєний терористичний акт (хоча й тут можуть бути сумніви), а не у зв’язку з безперечною справедливістю норм міжнародного права, усвідомленням необхідності їх дотримання. Беручи ж до уваги те, що ця норма адресована специфічній категорії (наприклад, такій, що перебуває під впливом причетності до втілення ідей вищої справедливості, до того ж часто освячених релігією), слід враховувати й можливу дію зворотного зв’язку. Останній розуміють у тому смислі, що, на думку терористів, супротивник вбачає в їхніх діях підвищену небезпеку (що може бути використано лідерами як фактор натхнення), а роль і рівень виконавців терористичних актів в очах прибічників і тих, що співчувають, відповідно зростає. І в цьому зв’язку зростає вірогідність ігнорування міжнародно-правових положень з боку екстремістськи налаштованих рухів і груп, що, своєю чергою, може спричинити нові витки ескалації тероризму.

«Якщо право, - вказує Г. І. Тункін, - стає на заваді закономірностям суспільного розвитку, воно неминуче поступається цим об´єктивним законам. Тоді на зміну застарілим нормам приходять нові».

Таким чином, по-перше, виникають труднощі з імплементацією положень Конвенції в національне законодавство. По-друге, незбігання у кваліфікації мотивів і цілей може спричинити значні розбіжності у визначенні відповідальності й покарання винних з огляду на відмінності санкцій, передбачених за різні насильницькі злочини (якщо не вдасться, а тим більше, відсутня необхідність доводити політично вмотивований тероризм) у законодавстві різних країн. По-третє, зосереджуючись переважно на об’єктивній стороні й суб’єктах терористичних актів (але не тероризму) і підсилюючи сам фактор нерівності та несправедливості в процесуальних відносинах сторін (що, власне кажучи, і є однією з основних першопричин тероризму), конструкції міжнародно-правових норм побічно сприяють підсиленню екстремістських настроїв і ескалації тероризму в цілому. Самі собою розбіжності в позиціях держав щодо проблеми визначення тероризму додають войовничості в міжнародні відносини і сприяють підвищенню питомої ваги терористичних способів розв’язання конфліктів. Тобто в самій суті тероризму містяться механізми, що підсилюють це явище, паразитуючи, зокрема, й на недоліках у формулюванні норм міжнародного права.

Нейтралізувати, а тим більше усунути ці недоліки та розбіжності можна єдиним способом, на який вказує кримінологічна наука: поряд із прямою протидією актам тероризму конструювати норми міжнародного антитерористичного права таким чином, щоб своєю дією вони повністю охоплювали причини й умови, що сприяють виникненню й ескалації тероризму. Як тероротвірні фактори (нерідко пов’язані з недотриманням загальних принципів міжнародного права) ці причини й умови мусять знаходити правову кваліфікацію як елементи складу цього міжнародного злочину. І це важливо для становлення й удосконалення міжнародного антитерористичного права, оскільки предметом уваги сучасних його положень (Конвенцій) є переважно саме «терористичні акти» й «акти тероризму». Тероризм же, як складний міжнародний злочин, що ґрунтується на глобальному терористичному конфлікті й віддзеркалює сутнісні характеристики останнього, значною мірою не охоплюється регулюючою дією антитерористичного права.

Самогенеруючі основи тероризму полягають у тому, що він отримує вигоду від суперечностей національних і міжнародних органів, удосконалюється з точки зору тактики дій, активізується на глобальному рівні. Враховуючи, що в резерві терористів може опинитися різноманітний арсенал засобів (масового ураження), доцільно рамкові положення Конвенції в національному законодавстві наповнити таким змістом, який утворював би відчутну перешкоду для подальшого зростання терористичної експансії. Адже, як зауважив відомий соціолог Е. Дюркгейм: «Злочин, таким чином, необхідний. Він пов’язаний з умовами всякого соціального життя і вже тому корисний, що умови, у тісному зв’язку з якими він перебуває, своєю чергою необхідні для нормальної етики і права».

Саме соціологічна спрямованість антитерористичної нормотворчості дає можливість побачити справжні елементи складу тероризму, особливо - соціальну структуру його суб’єкта, який, власне кажучи, й утворює планетарність і небезпечність цього міжнародного злочину.

Чітка кваліфікація у складі злочину тероризму (бомбового) суб’єктивної сторони дає змогу уникнути певних вад, що можуть послабити упереджу вальне значення норми:

- по-перше, спрощена в цій частині норма може свідчити про слабкий спротив тероризмові з боку суспільства, здатності реагувати лише на загальнонебезпечні діяння;

- по-друге, програшність полягає в тому, що терористичними організаціями подібне трактування бомбового тероризму може розцінюватися як небажання широкого відкритого обговорення мотивів і цілей їхньої екстремістської діяльності, внаслідок чого можливі зміни в громадській думці на користь терористів. Між тим, саме формування певної громадської думки є однією з їхніх проміжних цілей;

- по-третє, фактор упереджувально-профілактичної дії може бути практично нівельований, коли у визначенні бомбового тероризму відсутня міжнародно-правова кваліфікація мотивів і цілей як компонентів складу суб’єктивної сторони, з якими така терористична дія пов’язується;

- по-четверте, без дослідження мотивів і цілей злочину знижується розуміння злочинного замислу, що впливає на своєчасне розкриття плану терористичного акту та його припинення.

Зрозуміло, що наміри та плани терористичних груп частково можуть бути встановлені й без дослідження мотиваційної динаміки в межах права, наприклад, оперативним шляхом, шляхом соціологічних досліджень і т. ін.

Однак розгляд мотивів і цілей тероризму поза правовим процесом і кримінологічною методикою може призвести до визнання фаталізму й реакційної теорії «небезпечного стану». Звідси лише один крок до так званих «превентивних заходів».

Такий підхід також містить небезпеку індетермінізму, тобто заперечення причинного зв’язку злочину із зовнішніми факторами. У сфері міжнародного антитерористичного права це призводить до середньовічних підходів розплати й покарання, що розглядаються як самоцілі. Ознаки таких наслідків індетермінізму спостерігаються у позасудових покараннях, облаштуванні таємних і відкритих (Гуантанамо) в’язниць для осіб, що підозрюються в причетності до організації вчинення терористичних актів.

Це прямий шлях до терористичної війни, в якій не буде переможців і переможених. Адже, як справедливо зауважив понад сто років тому видатний російський юрист М. С. Таганцев, «якщо ми не визнаємо непідпорядкування людських дій закону причинності як закону усіх кінцевих явищ, то ми можемо говорити лише про помсту, але не може бути й мови про покарання як про юридичний інститут, доцільну державну діяльність».

Визначення тероризму без посилання на кінцеві цілі й мотиви міжнародного злочину містить елементи порушення прав людини, позбавляючи винну особу права на гуманне поводження і безпристрасне правосуддя, що чітко визначено на VII Конгресі Організації Об’єднаних Націй із попередження злочинності та поводження з правопорушниками.

у цілому ж дієвість міжнародного права залежить значною мірою від морального авторитету норм міжнародного права, який визначається насамперед тим, якою мірою ці норми відповідають заповітним бажанням народів забезпечити мир.

Міжнародне співтовариство, виходячи зі своїх базових принципів, не повинне ігнорувати національно-визвольні рухи. Водночас слід послідовно усувати жорстокість, нелюдськість у засобах досягнення цілей цих рухів.

Орієнтуючись на такі підходи, доцільно було б оцінити можливість визнання окремих радикальних рухів як національно-визвольних за умови, якщо вони не вдаватимуться до акцій, наслідками яких передбачаються або реально стають безвинні жертви.

Міжнародне антитерористичне право повинне містити принципи й норми, що сполучують підтримку й захист справедливих визвольних цілей і намірів тих, що борються, з неприйняттям і покаранням терористичних засобів і методів боротьби в усьому комплексі факторів зародження, організації і здійснення їх.

Цього можна досягти шляхом уведення в антитерористичні норми положень, що передбачають також і відповідальність за створення умов і ситуацій, які, власне кажучи, і визначили легітимність і справедливість цілей боротьби. Тобто, йдеться про спільну відповідальність за створення терористичного конфлікту, точніше про розподіл такої відповідальності, коли вектор антитерористичного права, націлюючись на протидію актам тероризму, водночас охоплює регуляцією дії політичного, економічного і т. п. характеру, що суперечать міжнародному праву, та їхні наслідки, що стали підставою для розгортання політичної боротьби у відповідь.

Наявний же конвенційний матеріал у сфері боротьби з тероризмом утворює правові передумови для регулювання боротьби в кращому випадку із тероротвірними причинами вторинного порядку, які лише відбивають окремі каталізуючі механізми й умови тривання тероризму як різновиду соціального конфлікту. Виходячи з конвенцій антитерористичної спрямованості, фахівці пропонують, наприклад, схему міжнародно-правового регулювання боротьби з тероризмом, основу якої складають два напрями:

1) проти недержавної мережевої структури з використанням міжнародно-правових засобів;

2) проти держав, що сприяють тероризмові з використанням міжнародно-правових засобів.

Отже, за цією і схожими схемами, в принципі боротьба з тероризмом повинна вестись кримінально-правовими методами відповідно до міжнародних конвенцій. Відповідальність несуть фізичні особи. У тому випадку, якщо терористичні дії підтримуються державою, то вона несе за це міжнародно-правову відповідальність і до неї застосовні контрзаходи, а за необхідності - і санкції за рішенням Ради Безпеки ООН.

Слід звернути увагу, що за даною схемою йдеться про відповідальність держави за сприяння, підтримку тероризму, точніше актів тероризму,, але ніяк не за ініціювання тероризму, створення причин та умов, за яких доведена до відчаю частина міжнародного співтовариства через свої радикально налаштовані прошарки й угруповання знаходить можливим і виправданим застосування згаданих актів тероризму.

Тобто за межами міжнародно-правового регулювання опиняється, по суті, «творець» тероризму, який стоїть обабіч терористичного конфлікту. Оскільки міжнародний злочин тероризму є асиметричним не лише у військово-силовому, а й у правовому відношенні, то нестандартними («асиметричними») мусять бути і юридичні механізми, покликані регулювати боротьбу з ним.

Звідси коло держав, які визначаються як об’єкти міжнародної кримінально-правової дії за ознаками міжнародного злочину тероризму. не може обмежуватися критеріями сприяння та підтримки. З-поміж них повинні кваліфікуватися й держави, що утворюють тероризм, тобто утворюють політичні, економічні, соціальні та інші причини й умови для екстремістського реагування на них, а також держави, що інспірують і підтримують таке реагування через терористичні методи дій. Важливо при цьому зазначити, що ефективність використання міжнародно-правових засобів проти держав (а переважно в цьому й полягає смисл застосування їх) передбачає задіяння їх у межах єдиного складу міжнародного злочину тероризму.

Заходи, що вживаються згідно з принципом й нормами міжнародного права щодо держав-спонсорів терористичної діяльності Терористичних актів), недостатньо ефективні не лише тому, що ці держави, зазвичай бідні або мають автократичні, диктаторські режими, для яких громадська думка не має відповідного значення. Неефективність тут пов’язана передусім із тенденційністю й однобічністю дії міжнародно-правових санкцій, конкретністю причинно-наслідкових зв’язків щодо тероризму в одних випадках і абстрактністю - в інших. Це часто породжує радикальні настрої поміж населення та нових добровольців, що бажають приєднатися до кола насильства.

Видається, що ефективними за сучасних умов, можуть бути комплексні заходи протидії тероризмові, наступальний характер яких зумовлюється передусім об’єктивністю, повнотою, чіткістю та «прозорістю» міжнародно-правових норм, добре інкорпорованих у національне законодавство. При цьому право повинне виходити з того, що тероризм - це не такий собі монстр, що стоїть поза суспільством, виник поза ним і загрожує йому. Це навіть не частина суспільства, не його складова, це внутрішня функція світового суспільства, що виявляється в усіх аспектах його існування та життєдіяльності. Звідси міжнародне антитерористичне право повинне бути сконструйоване так, щоб воно могло впливати повною мірою на всі негативні політичні, економічні, соціальні та культурологічні аспекти міжнародного життя, що сукупно утворюють зазначену терористичну функцію життєдіяльності світового співтовариства. При цьому, поряд з об’єктивною стороною складу, мотивація, сукупність причин і цілевизначення в тероризмі мусять аналізуватися також і як елементи правового процесу та складати основу для кримінологічних досліджень.

Вагомим правовим важелем впливу на тероризм може бути опрацювання й уведення до складу терористичного акту інституту безвинних жертв як ознаки, що кваліфікує суб’єктивну (проміжна Ціль, наявність умислу) і об’єктивну (спосіб вчинення і наслідки злочинного діяння) сторони.

Звідси, розвиток національного законодавства у сфері боротьби з тероризмом як складової та допоміжного джерела міжнародного антитерористичного права слід здійснювати, зважаючи на те, що за змістом і спрямованістю воно покликане забезпечити умови для:

1) задіяння В боротьбі 3 тероризмом усього комплексу політичних, соціальних, економічних, дипломатичних, культурологічну та інших засобів і можливостей;

2) створення й ефективного функціонування добре скоординованої загальнонаціональної системи антитерористичних заходів;

3) розвитку й удосконалення оперативно-розшукової діяльності;

4) зростання ефективності застосування спеціальних сил, засобів і можливостей інтегрування їх, а також оперативних органів (див. п. 3) до відповідних міждержавних і міжнародних структур;

5) фактичної реалізації міжнародних правових зобов’язань України на внутрішньому рівні (імплементації);

6) універсалізації відповідних законодавчих норм, можливостей інкорпорації норм міжнародного антитерористичного права в національно-правову систему.