Міжнародне публічне право. Том 2
11.3.3. Принципи міжнародного права й боротьба з тероризмом
Кваліфікуючою ознакою міжнародного антитерористичного права як самостійної галузі міжнародного права є його визначеність щодо принципів права.
Причому проблема принципів права щодо конкретної галузі мусить розглядатися двобічно: 1) підпорядкованість і узгодженість міжнародного антитерористичного права із загальними принципами міжнародного права; 2) наявність власних специфічних принципів міжнародного антитерористичного права.
У цілому принципи міжнародного права діють самостійно, а також є базою, спрямовуючим началом у формуванні та реалізації його норм. Тому розглядати питання протидії тероризмові з використанням міжнародно-правових антикримінальних норм поза зв’язком із принципами міжнародного права було б неправильним.
Під основними принципами розуміють соціально зумовлені узагальнені норми, ідеї, що віддзеркалюють характерні риси нормативної системи, її основний зміст. Зважаючи на значущість виконуваних функцій, вони користуються найвищим авторитетом, мають найвищу юридичну цінність - jus cogens і розглядаються в міжнародному праві як юридичні поняття, постулати, правила юридичної логіки та юридичної техніки.
У Статуті ООН і прийнятій задля його розвитку Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., а також у Гельсинкському Заключному акті 1975 р. та інших міжнародних документах перелічені основні принципи: незастосування сили або загрози силою; мирне розв’язання спорів; невтручання; співробітництво; рівноправ’я та самовизначення народів; суверенна рівність держав;´ добросовісне виконання зобов’язань за міжнародним правом; територіальна цілісність; повага прав людини; непорушність кордонів.
Заклик до держав «керуватися цими принципами у своїй міжнародній діяльності та розвивати відносини на основі суворого дотримання їх», що міститься в Декларації, відображає загальну юридичну обов’язковість принципів ООН всупереч деяким спробам так званої абсолютизації воль держав.
У результаті зусиль міжнародного співтовариства з підвищення юридичного авторитету й значущості принципів Статуту ООН доктрина і практика міжнародного права виходять з того, що його основні принципи є імперативними нормами.
У цілому міжнародне право як система не може не охоплювати норми, що закріплюють структурні особливості цього права; Тобто, принципи можуть діяти безпосередньо або виявлятися через конкретні норми.
Вважають, що міжнародне кримінальне право, тобто базова галузь, від якої відокремлюється міжнародне антитерористичне право, містить як загальновизнані принципи, так і принципи та норми, виражені в конкретних міжнародних угодах. До перших відносять передусім воєнні злочини, злочини проти миру та людяності, вказані у ст. 6 Статуту Нюрнберзького трибуналу. Те саме можна сказати і щодо міжнародного антитерористичного права, в межах якого напрацьовано чималий нормативний масив. Передусім - це низка універсальних антитерористичних конвенцій, угоди регіонального характеру, а також широка мережа норм національного права.
Оскільки тероризм - складний і до кінця не визначений злочин, особливо важливо, щоб міжнародне антитерористичне право в боротьбі з ним діяло як система, що передбачає здатність охоплювати своєю регулюючою дією всі елементи, що утворюють склад цього міжнародного злочину.
На зростання ролі принципів у питаннях регулювання терористичних злочинів впливає: по-перше, зростання інтенсивності міжнародних відносин, зумовлених глобалізацією, що зумовлює поширення сфери регулювання зокрема конфліктних ситуацій; по- друге, висхідна суперечливість і конфліктність сучасних міжнародних процесів, що продукується кризою існуючої капіталістичної світосистеми і виражається, з одного боку, етноцентричними, а з іншого - центросітрямованими тенденціями; по-третє, множинність і різноманітність проявів тероризму; по-четверте, недостатня опраЦьованість й узгодженість понятійного апарату, що визначає тероризм як злочин за міжнародним правом, і пов’язана з цим, - це по- п’яте, - недосконалість антитерористичних норм права й певною мірою конфліктоутворююча функція їх, що витікає з цього, та ін.
У міжнародному антитерористичному праві роль принципів зростає. Розв’язати проблему боротьби з тероризмом за допомогою конкретних норм для всього розмаїття його злочинних проявів не завжди просто. Тому логічним тут вбачається шлях, що вказує на доцільність використання в протидії тероризму потенціалу інших, подібних та суміжних норм міжнародного права. Це докладніше розглядається під час оцінювання нормоутворюючих джерел міжнародного антитерористичного права.
Інший шлях характеризується зростанням безпосередньо нормативної ролі принципів, що охоплюють протидію тероризмові. Це виявляється в зростанні питомої ваги узагальнених норм, а також їх координаційної функції, актуалізованої внаслідок активізації нормотворчого процесу антитерористичної спрямованості, оскільки така координація здійснюється на базі основних принципів, найбільш застосовних щодо тероризму. При цьому слід зважати, що віднесення основних принципів, зокрема принципу незастосування сили чи погрози силою проти територіальної цілісності, політичної й економічної незалежності держав до розряду імперативних норм, свідчить про те, що поняття й дія імперативних норм не обмежуються сферою права, яке міститься в міжнародних договорах, а поширюється на всі дії держав - односторонні та спільні - на міжнародній арені.
Слід також відзначити, що переважна більшість дій розвинутих держав, які вище розглядались як створення умов і причин для виникнення й ескалації тероризму та які не завжди становлять міжнародне правопорушення, є беззаперечним порушенням основоположних принципів міжнародного права, що утворюють імперативні норми.
Тому одним із найважливіших завдань нормотворення міжнародного антитерористичного права Є криміналізація таких дій у межах складу міжнародного злочину тероризму. Це завдання розв’язується через реалізацію загальних принципів міжнародного права в поєднанні з ключовими галузевими принципами міжнародного антитерористичного права. До останніх слід віднести: принцип соціалізації оцінки тероризму, тобто підходу до нього як до різновиду соціального конфлікту; принцип оцінки конструктивної функції терористичного конфлікту; принцип кваліфікації сукупного суб’єкта складу міжнародного злочину тероризму, де сукупність утворюється на базі протиборчої взаємодії сторін терористичного конфлікту; принцип воєнізації кримінальної поведінки сторін терористичного конфлікту; принцип неприпустимості абсолютизації злочинності терористичних методів дій; принцип недопущення невинних жертв у тероризмі та ін.
Побудовані на ґрунті активної взаємодії та корелятивного зв’язку загальних і галузевих принципів антитерористичні норми й утворюють ядро міжнародного антитерористичного права, надають йому ознак системності. Ефективність їх забезпечується спорідненістю й гармонізованістю міжнародно-безпекової спрямованості загальних принципів міжнародного права й галузевих специфікованих принципів міжнародного антитерористичного права, а також узгодженістю із завданнями суміжних галузей міжнародного права, таких як міжнародне право збройних конфліктів, міжнародне кримінальне право, міжнародне право захисту прав людини та ін. Окрім того, спродуковані на основі врахування інтересів сторін терористичного конфлікту (що забезпечується реалізацією сполучення універсальних і галузевих принципів), норми самі собою містять миротворчу функцію й передбачають процесуальну процедуру, яка задовольняє обидві сторони, що за власним волевиявленням взяли на себе певні зобов’язання у форматі сукупного суб’єкта складу тероризму.
Сферу міжнародного нормативного регулювання боротьби з терористичними злочинами також істотно доповнюють політичні норми загального характеру (так звані «принципи-ідеї»), оскільки, спираючись на загальнолюдські цінності, вони утворюються з випередженням правових норм аналогічного змісту. Є очевидним, що міжнародний злочин тероризм має політичний характер, тому значна регулювальна дія тут «принципів-ідей» (як через конкретні норми, так і безпосередньо) не викликає сумнівів.
Але все ж, незважаючи на позитивне значення принципів міжнародного права щодо сфери регулювання боротьби з актами тероризму, ефективно задіяти їхній потенціал досить складно з огляду на складності тероризму як такого, його здатності вростати в тканину соціального життя. Наприклад, тероризм цілком успішно паразитує навколо реалізації важливого політико-правового принципу рівноваги сил. Якщо раніше реалізації цього принципу зашкоджувало право на війну та колоніальне панування, то в даний час тероризм своєрідним чином підміняє це право з тією різницею, що и°го реалізація відбувається в нелегітимній сфері.
Міжнародний нормотворчий процес у сфері боротьби з тероризмом значно активізувався. Втім, дієвість окремих принципів, що утворюються в результаті цього можна поставити під сумнів.
Так, Декларація Генеральної Асамблеї ООН про заходи з ліквідації міжнародного тероризму 1994 р. п. З проголошує, що злочинні акти, спрямовані або розраховані на створення обстановки терору поміж широкого загалу, групи або конкретних осіб у політичних цілях, за жодних обставин не можуть бути виправдані, якими б не були міркування політичного, філософського, ідеологічного, расового, етнічного або будь-якого іншого характеру, що можуть наводитися для їхнього виправдовування.
Оскільки ця політико-правова настанова підтверджена іншими міжнародними актами та є висхідною точкою у формулюванні нормативних позицій низки останніх міжнародно-правових актів, вона, поза сумнівами, має значущість одного з основоположних принципів антитерористичного права, який можна визначити як спеціальний принцип абсолютної злочинності тероризму.
Однак при практичному втіленні цього принципу може виникнути ряд складностей, пов’язаних із відповідністю системі основних принципів міжнародного права. Адже принципи функціонують у єдиному комплексі, усі елементи якого взаємопов’язані, а зміст взаємопроникний. Тому лише у взаємодії принципи можуть виконувати свої функції таким чином.
Навіть лише декларування такого жорсткого принципу можливе за умови наявності в міжнародному антитерористичному праві загальновизнаного поняття «тероризм», якого поки що не існує. Далі. Тенденція до абсолютизації кримінальної відповідальності за вчинення терористичних актів поза зв’язком із мотивами й цілями злочину - це небезпечний шлях до індетермінізму в міжнародній кримінології тероризму. Він також утворює умови, за яких виникають перешкоди в реалізації інших визнаних принципів міжнародного права та міжнародного кримінального права.
Так, оскільки в міжнародному кримінальному праві «переплітаються» матеріальні та процесуальні норми, загальновизнаними є такі принципи: кожна особа, звинувачена в міжнародному злочині, має право на справедливий розгляд своєї справи в суді; такі, що витікають із ст. 8, 9, 10, 11 Загальної декларації прав людини 1948 р. принципи здійснення правосуддя лише судом; гласність судового розгляду та рівність осіб перед кримінальним законом і судом; право на захист.
Очевидно також, що з кримінально-правової характеристики складу злочину свідомо вилучаються такі істотні ознаки суб´єктивної сторони, як мотивація та цілевизначення, без чого втрачається власне смисл створення норм і кваліфікації їх. Установча ж лінія принципу, визначаючи якоюсь мірою винність, торкається непорушності принципу рівності осіб перед кримінальним законом і судом та створює небезпеку необ’єктивного розгляду вчиненого злочинного діяння в суді. При цьому можуть бути проігноровані такі визнані нормативні категорії, як контрзаходи, стан необхідної оборони, відбиття агресії та ін.
Звідси є всі підстави вважати, що значною мірою наслідком розглянутого хибного принципу є позаправове функціонування в’язниці для підозрюваних у тероризмі осіб на американській військовій базі Гуантанамо (Куба) та схожих таємних в’язниць в окремих країнах Європи, усталена практика позасудових покарань таких осіб і т. ін.
Тероризм - це об’єктивне явище соціальної дійсності, яке реалізується як способи розв’язання різноманітних політичних конфліктів, пов’язаних із протистоянням інтересів народів і держав, і часто мають мету, виправдовувану принципами міжнародного права, а також підтримку широких верств населення, зацікавленого в досягненні цієї мети. Тому оптимальний шлях розв´язання проблеми з точки зору міжнародного права - добитися, щоб конфлікти інтересів були врегульовані, а інтереси окремих держав - узгоджені із загальнолюдськими інтересами. Верховенство і примат міжнародного права, таким чином, забезпечується за рахунок усвідомлення всіма державами тієї обставини, що інтереси мусять бути забезпечені нормами права.
Правову суть конфлікту становить зловживання правом, тобто здійснення державою суб’єктивного права з метою спричинення шкоди законним правам іншої держави чи завдання шкоди загальновизнаним інтересам усього світового співтовариства.
Для упередження такого вживання суб’єктивних прав використовуються основоположні принципи міжнародного права - розумності та добросовісності. Вони зобов’язують усіх членів міжнародного співтовариства реалізовувати суб’єктивні права в інтересах досягнення цілей своєї зовнішньої політики таким ЧИНОМ, щоб при цьому не завдати шкоди законним правам та інтересам інших держав і не порушувати спільних цілей світового співтовариства, закріплених у Статуті ООН. Однак механізм глобального терористичного конфлікту породжує сфери міжнародних взаємодій, у яких вказані принципи дотримуються, у кращому випадку, на зовнішньому рівні. Тому повноцінне нормативне забезпечення інтересів держав на базі основоположних принципів розумності та добросовісності у сфері боротьби з тероризмом потребує юридичної конкретизації цих та інших принципів. Предметним і ефективним способом такої конкретизації вбачається поєднання інтересів протиборчих у конфліктній взаємодії сторін (у форматі універсального інтересу) через можливості інституту сукупного суб’єкта в складі міжнародного злочину тероризму.
На користь такого шляху розв’язання ключової в міжнародному праві проблеми свідчить багато факторів, з-поміж яких слід виділити, по-перше, складне переплетіння інтересів сторін, що міститься в їхній багатоаспектності, а нерідко, латентності. По-друге, асиметричний характер сил і засобів, що використовуються сторонами у відстоюванні своїх інтересів. По-третє, утворюється можливість збалансованості повноважень, що надаються кожній державі міжнародним правом для забезпечення реалізації цих інтересів.
Адже в умовах терористичного конфлікту межі цих повноважень визначаються не стільки критеріями справедливості щодо супротивної сторони, скільки критеріями їхніх наслідків, що виявляються в сумарному результаті - тероризмові. Введення сукупного суб’єкта гармонізує із загальним принципом діяльності держав у сфері універсального інтересу, що виражається в прагненні реально сприяти цілеспрямованому облаштуванню сучасного світопорядку, виходячи з розуміння єдності земної цивілізації, її цілісності та взаємодоповнюваності.
По-четверте, сукупний суб’єкт, стимулюючи принцип співробітництва між державами в умовах їхньої зростаючої взаємозалежності, позитивно впливає на сферу правовідносин, що називається неприпустимістю зловживання правом. Уведення сукупного суб’єкта розвиває взаємозалежність держав, створює фактичні передумови для їхньої добросовісної поведінки з належним урахуванням законних прав усіх інших держав без винятку. Завдяки інституту сукупного суб’єкта, отже звужується сфера можливих зловживань правом.
Таким чином, порушення принципу добросовісності при використанні державою притаманних їй суб’єктивних прав у контексті тероризму виявляє широкий спектр діянь, пов’язаних із зловживанням правом, що виходять від сукупного суб’єкта складу цього злочину.
Таке розуміння проблеми зловживання правом, що оспорюється в доктрині, так само як і ролі принципу добросовісності при визначенні меж правомірного використання права в поведінці держави, має безпосередній стосунок до формування антитерористичного права, однією з основ якого є поняття сукупного суб’єкта складу тероризму. Твердження про те, що будь-яке зловживання правом не становить собою порушення принципу добросовісності, і навпаки: необов’язкова наявність факту недотримання принципу добросовісності, щоб констатувати зловживання правом, для сфери боротьби з тероризмом особливо відчутні. Вони створюють теоретичні передумови, що дають змогу окремі діяння держав, які об’єктивно створюють причини та умови для виникнення й ескалації тероризму, виводити зі сфери дії основоположних принципів міжнародного права, до яких належить і принцип добросовісності.
Створюючи складні ситуації в міжнародному праві, тероризм змушує міжнародне співтовариство до активного пошуку нестандартних шляхів розв’язання проблеми його придушення, знову і знову повертає увагу громадськості і фахівців до необхідності об’єктивного виявлення та викорінення причин та умов, що породжують тероризм і сприяють його ескалації.
Роль права тут полягає в тому, щоб, вибудовуючи міжнародно-правову антитерористичну систему, позбавити тероризм можливості маневру та паразитування на правових принципах і нормах і вивести суспільство на розуміння та реальне дотримання правил міжнародного спілкування, що закладені в самих цих принципах і нормах міжнародного антитерористичного права.
У цьому зв’язку як альтернативу до принципу абсолютної злочинності тероризму слід розглядати принцип недопущення невинних жертв у протиборстві при реалізації права на самовизначення й досягнення інших, передбачених міжнародним правом цілей, де можливе застосування засобів збройної боротьби. Затвердження такого принципу як ключового галузевого принципу міжнародного антитерористичного права витікає з випереджувальних можливостей принципів у регулюванні загального характеру під час появи нових суб´єктів або нової сфери співробітництва.
Якщо звернутись до правової кваліфікації терористичного акту, як злочину, що багато в чому визначає «обличчя» та специфічний насильницький зміст тероризму, то стає очевидним, що «невинні жертви» - це юридична категорія, яка є своєрідним ядром складу терористичного акту?, що забезпечує корелятивний зв’язок його елементів. Ознаки акту навмисного спричинення загибелі випадкових безвинних людей пронизують і зв’язують у єдину7 систему всю конструкцію складу злочину, характеризуючи одночасно ознаки об’єкта (як безпосередній предмет посягання), ознаки об’єктивної сторони (як спосіб вчинення злочину для досягнення мети примусу влади), ознаки суб´єктивної сторони у зв’язку з наявністю наміру спричинення загибелі безвинних людей, а також наявністю наміру залякування влади потенційною доступністю предмета впливу і широкими можливостями способу здійснення терористичних актів.
Уведення в міжнародне антитерористичне право як галузевого принципу недопущення безвинних жертв сприяє нормативному закріпленню вказаної категорії, що значно підвищує ефективність права. Якщо не передбачити пряму вказівку в нормі поняття «безвинні жертви» як кваліфікуючу ознаку терористичного акту, зберігатиметься небезпека контрпродуктивності антитерористичних заходів. Адже перешкоди, що виникають на шляху впливу на владу, терористи долають єдиним способом - поширенням зазіхань у найбільш доступному середовищі - незахищеному населенні, що й результує ескалацію тероризму в цілому.
Прийняття даного принципу в міжнародному праві також створює основу для зближення позицій у визначенні поняття тероризму, що є ключовим питанням щодо авторитету та перспектив міжнародного антитерористичного права.
функціонування цього принципу в міжнародному антитерористичному праві свідчить про «стабільність» і нетимчасовість цієї гаду зі міжнародного права всупереч думці окремих спеціалістів. Принцип вказує на постійність войовничої соціальної дії, в основі якої лежить асиметричний вплив на опонента через посередництво доступного, неочікуваного і важко передбачуваного (випадкового) предмета впливу. Це постійна соціальна величина конфліктологічного походження, яка активізується або відходить на другий план залежно від затребуваності на тлі тих чи інших соціально-політичних та історичних умов.
Принцип недопущення безвинних жертв, закріплюючи основи міжнародних відносин і виражаючи притаманні їм соціально-ціннісні характеристики, мусить пронизувати структуру міжнародного антитерористичного права і визначати механізм його взаємодії з іншими соціальними системами як міжнародними, так і національними.
У взаємодії з іншими загальними й галузевими принципами він покликаний змінити пріоритети і, ставши спрямовуючим началом у формуванні та реалізації конкретних антитерористичних норм, дати новий імпульс міжнародному гуманітарному й іншим галузям міжнародного права, чітко визначити правові межі конфліктів, що розв’язуються насильницьким способом.
Принципи формуються в нормативній практиці переважно політичного характеру, вони утворюються у сфері «належного, а не сущого». Внаслідок визнання пріоритету безвинних жертв з’являється можливість зняття багатьох проблем міжнародної антитерористичної діяльності, що мають місце у зв’язку з розбіжностями політичного характеру. Адже, крім правового й політичного значення, це питання має високий моральний контекст, що стосується гуманітарної сфери, у якій держави найбільш успішно за історичною традицією доходили згоди.
Реалізація цього принципу вкупі з іншими сприяє заповненню прогалин у міжнародному і внутрішньодержавному праві, що стосуються чіткого позначення наявності наміру спричинення бєзвинних жертв як основної ознаки суб’єктивної сторони і допоміжної ознаки об’єктивної сторони тероризму.
Вбачається, що, своєю чергою, механізм функціонування міжнародно-правової системи відкритий для забезпечення реалізації цього принципу, оскільки його визнання й дотримання здатне як ніколи впливати на стан міжнародної законності та правопорядку в цілому.
У цілому ж міжнародне антитерористичне право має серйозні передумови й можливості розвитку й становлення принципів і норм. Визначаючи при цьому роль і місце права слід орієнтуватися не лише на його безпосередню дію на тероризм як злочин за міжнародним правом, але й на створення правом, шляхом реалізації його принципів, сприятливих умов для консолідації воль держав і прийняття узгоджених політичних рішень, спрямованих на усунення причин і умов, що сприяють існуванню й ескалації тероризму, його паразитуванню на прогресивних тенденціях суспільного життя.