• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 2

11.3.2. Основи відгалуження міжнародного антитерористичного права

Система міжнародного кримінального права як окремої галузі міжнародного права охоплює матеріальні й процесуальні принципи та норми співпраці держав з попередження, розслідування та покарання міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру.

Причому ця система охоплює як принципи й норми, зафіксовані в міжнародних угодах, що застосовуються в умовах миру, так і принципи та норми, зафіксовані в міжнародних угодах, що застосовуються в умовах збройного конфлікту.

Тероризм і є найбільш характерним міжнародним злочином, вияви якого важко розмежувати цивільною, мирною сферою і сферою збройної боротьби.

Ефективність дії міжнародного кримінального права у сфері боротьби з тероризмом знижується у зв’язку з відсутністю чітких юридичних конструкцій, що визначали б межі застосування й об’єкти регулювання терористичних злочинів.

Основна складова тероризму в системі його оцінки як глобальної світової загрози припадає на той різновид, який прийнято називати етнотериторіальним тероризмом - тероризмом, що ґрунтується на конфлікті, який визначається боротьбою за досягнення політичної, економічної незалежності, самовизначення, дотримання територіальної недоторканості.

Статусу міжнародного злочину в зазначеному розумінні тероризм набув переважно у зв’язку з поширенням застосування під час таких конфліктів терористичних актів як злочинного за міжнародним правом способу боротьби.

Різні національно-визвольні, сепаратистські, релігійно-етнічні та інші рухи відзначаються масовістю, політичною насиченістю і використанням повстансько-партизанської тактики зі зростаючою питомою вагою терористичних методів дій, які з плином часу набули домінуючого характеру.

Не випадково значна частина фахівців аж до 90-х pp. XX ст. не зараховувала тероризм до категорії міжнародних злочинів, а кваліфікувала їх, здебільшого, як злочини міжнародного характеру.

Утім, зміна думки й досягнення певної одностайності у кваліфікації тероризму як небезпечного міжнародного злочину, на жаль, не ґрунтується на загальноприйнятному визначенні поняття тероризму.

Звідси слід зазначити, що сучасні констатації наявності міжнародного антитерористичного права мають дещо механістичний характер. У їхній основі лежать спроби саме механістично виділити і «завести» під окрему галузь напрацьовані у сфері боротьби з тероризмом норми та положення міжнародного і внутрішньодержавного права.

Окремою галуззю міжнародного права такий набір норм і положень назвати не можна, оскільки вони не об’єднані своєрідною соціально-юридичною «Ідеологією» усвідомлення суті цього злочину, його поняття як предмета галузі права.

Цілісне ж розуміння міжнародного антитерористичного права як системи принципів й норм, що регулюють взаємовідносини суб’єктів міжнародного права й інших учасників міжнародних відносин під час боротьби з тероризмом можливе лише, ґрунтуючись на прийнятності Для них оцінювання змісту цієї загрози міжнародному миру та безпеці людства.

Окрім розбіжностей і різних підходів до оцінювання тероризм}´, Що виходять із незбігання геополітичних, економічних та інших інтересів держав, суто правовий аспект проблеми полягає в тому, що міжнародне кримінальне право свій основний розвиток отримало у сфері регулювання і визначення відповідальності держав і фізичних осіб, що діють від імені держави.

У цілому прийняття на концептуальному рівні інституту відповідальності за злочинні діяння держав і фізичних осіб поклало край пануванню цивілістичного підходу в міжнародному праві, сприяло виокремленню з нього як самостійної галузі міжнародного кримінального права й адаптації його до системи сучасних юридичних критеріїв. Історичною точкою відліку тут прийнято вважати Нюрнберзький і Токійський міжнародні процеси над воєнними злочинцями Другої світової війни.

У подальшому рівень уваги юридичної науки до держави та фізичних осіб, що її представляють, як до об’єкта регулювання міжнародного кримінального права не знижувався. Тим більше, що Міжнародний Суд ООН у своєму рішенні від 6 лютого 1970 р. визнав існування певних зобов’язань erga omnes, у виконанні яких зацікавлене все міжнародне співтовариство. До них належать передусім зобов’язання, що стосуються підтримання миру та міжнародної безпеки. Ці правовідносини відповідальності стосуються лише суб’єктів міжнародного права, до яких терористичні мережі та групи, зрозуміло, належати не можуть.

У Конвенціях 1948 і 1973 pp. вказується на необхідність покарання фізичних осіб відповідно за злочини геноциду й апартеїду, і водночас Комісія міжнародного права прийняла ст. 19 Проекту статей про відповідальність держав, де ці злочини розглядаються як діяння держав. Міжнародно-правова відповідальність держав визначається на підставі зазначених конвенцій, оскільки за міжнародним правом державі присвоюються акти осіб, державних органів та інших державних механізмів, що діють від імені держави (ст. 8, 5 та 7 Проекту статей).

Також досить активно міжнародним співтовариством обговорюються питання про міжнародно-правові акти, які стосуються заборони таких злочинів, як воєнні посягання на право народів на самовизначення, у яких або робиться посилання на відповідальність держав і не говориться про відповідальність фізичних осіб (Конвенція про роззброєння), або тип відповідальності не визначається взагалі.

Питання ж про міжнародні правопорушення, де об’єктом регулювання були б фізичні особи й організації, що не представляють інтереси держави та не пов’язані з державою, глибокого опрацювання в науково-правовій літературі не отримало.

Тому, що регулювання міжнародних правовідносин, учасниками яких є фізичні особи й організації, які формально не пов’язані з державою, не отримало належної уваги, значною мірою сприяла та обставина, що такі загальновизнані й актуальні для аналізу міжнародні злочини, як геноцид, апартеїд, агресія, на відміну від тероризму, вчиняються здебільшого державою, а також органами чи фізичними особами, пов’язаними з державою.

Між тим, видиму (зовнішню) частину сучасного тероризму, пов’язану із здійсненням терористичних актів, що створює тероризму образ глобальної загрози і виводить цей вид правопорушень у категорію міжнародних злочинів, саме й складають прояви, що виходять від політичних, релігійних, сепаратистських та екстремістських рухів. При цьому ці рухи й організації сповідують терористичні методи дій як засіб досягнення власних цілей, які далеко не завжди можна ототожнювати з інтересами конкретної держави.

«Перешкода у справі встановлення факту міжнародного тероризму, - справедливо зауважує Ю. М. Колосов, - полягає в тому, що зазвичай неможливо довести, що акт тероризму був учинений за потурання, за сприяння або навіть організований офіційними органами або посадовцями держави, оскільки фактичними виконувачами акту тероризму в таких випадках залишаються окремі особи або групи осіб, які офіційно не діють від імені держави».

Отже, тероризм на зовнішньому рівні все більше відходить від юридичного зв’язку з державою, оскільки стає інструментом боротьби в руках сил, що виступили проти держави (групи держав), політичного режиму, який символізує її владу. Водночас, у широкому смислі слова в силу глобалізації та процесів, що її супроводжують, тероризм дедалі більше стає характерною «прерогативою» держави, оскільки він віддзеркалює конфлікт інтересів держав в особі різних сил і органів, що прямо або опосередковано її представляють.

Визначення причетності держави та її інтересів до тероризму слід здійснювати на зовсім іншому рівні. Йдеться передусім про політичну й економічну діяльність однієї держави щодо іншої, внаслідок якої в останній виникають екстремістські рухи та групи, солідаризуватися з якими держава на офіційному рівні не може, щоб не отримати звинувачення в тероризмі (ситуації, в які зазвичай потрапляють так звані держави-ізгої) або з огляду на маріонетковий характер влади в ній.

Участь держав у тероризмі першої групи відображена в роботах J1. А. Моджорян, У. Р. Латипова та інших авторів.

Таким чином, і з одного, і з іншого боку держава є прихованим учасником тероризму. Але саме цей аспект участі держави в тероризмі в міжнародному праві опрацьований явно недостатньо. Хоча, наявність у доктрині «фрагментарного» бачення відповідальності держави за тероризм заперечувати не можна. Наприклад, І. І. Лукашук, констатуючи безсумнівність відповідальності за тероризм фізичних осіб, одночасно вказує на обґрунтованість міжнародно- правової відповідальності держави за надання підтримки терористичним діям і застосуванням щодо неї контрзаходів і санкцій.

У міжнародному кримінальному праві в цілому важко врегулювати проблеми, що пов’язані з роллю й місцем держави в організації та проведенні терористичних акцій, її відповідальністю за такі злочини. Достатньо нагадати, що вже упродовж десятиліть висловлюється підозра про підтримку з боку Ірану терористичних організацій «Хезболла», «Брати-мусульмани» та інших, надходять відомості про підтримку північно-кавказьких терористів Саудівською Аравією. На міжнародних конференціях у Шарм-аль-Шейху (1995) і Парижі (1996) Іран, Ірак, Сирія, Лівія, Куба, Північна Корея названі державами, що сприяють тероризмові. Раніше Генеральною Асамблеєю ООН у використанні тероризму було звинувачено Ізраїль. До окремих із перелічених держав міжнародним співтовариством застосовані санкції - переважно економічні. Однак процесуального наповнення і, тим більше, правозастосовчого вираження, як це відбулося, наприклад, щодо колишньої Югославії та Руанди, де у зв’язку з очевидністю причетності держави до злочинів геноциду й тероризму, Організацією Об’єднаних Націй були створені Міжнародні трибунали на кшталт Нюрнберзького й Токійського міжнародних військових Трибуналів, ця інформація не знайшла.

Рішення проблеми тут криється у формуванні сукупного суб’єкта в конструкції складу міжнародного злочину тероризму. Завдання визначення відповідальності держави за підтримку терористичних дій, а основне - за створення причин та умов для їхнього виникнення значно спрощується в умовах міжнародно-правової оцінки усього розмаїття діянь фізичних осіб і держав у межах єдиного складу злочину. Більш предметним вбачається й конструювання механізму причинно-наслідкового зв’язку.

Таким чином, принципово новою основою формування міжнародного антитерористичного права є ідея кваліфікаційної конструкції складу міжнародного злочину тероризму, що передбачає складний сукупний суб’єкт.

Втілення ідеї сукупного складу тероризму є ключем до:

- визначення міжнародної суті терористичного конфлікту і первинності міжнародно-правових характеристик тероризму як злочину за міжнародним правом;

- визначення поняття тероризму як злочину за міжнародним правом через оцінку протиборчої взаємодії, що ґрунтується на соціальному конфлікті певних сторін, щонайменше, одна з яких вдається до застосування терористичних актів;

- відокремлення понять тероризму й терористичного акту та визначення останнього як загальнонебезпечного злочинного діяння у тероризмі;

- визначення факторів і обставин, що кваліфікуються як причини та умови виникнення тероризму, елементами складу цього міжнародного злочину;

- опрацювання правових механізмів ефективного використання інституту відповідальності держав на підставі задіяння «ресурсу)´ відповідальності розвинутих держав за ознаками причетності до продукування тероризму.