Міжнародне публічне право. Том 2
10.2. Основні міжнародні акти із захисту прав людини
Аж до XX ст. концепція прав людини не одержувала адекватного національно-правового й міжнародно-правового втілення. Лише зазнавши неймовірних жахів і колосальних трагедій двох світових воєн, людство усвідомило необхідність юридичного закріплення концепції прав людини й розроблення механізмів захисту прав на національному й міжнародному рівні.
У 1946 p., наступного року після утворення ООН, була створена Комісія з прав людини - допоміжний орган Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОР). Держави-члени ООН визначили, що розробка Хартії (Білля) про права людини є одним з основних завдань Комісії. Згодом Комісія уточнила, що Хартія повинна складатися принаймні з трьох частин: 1) декларації прав людини; 2) пакту про права людини; 3) заходів щодо втілення в життя положень пакту, незалежно від того, чи стануть зрештою ці заходи частиною пакту, чи ні. У своїй діяльності Комісія з прав людини виходила з базисних положень Статуту ООН. Однією з цілей ООН, відповідно до нього, є: «Здійснювати міжнародне співробітництво у розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод для усіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії». Також вказується, що сприяння загальній повазі й дотриманню прав людини й основних свобод для усіх, без розрізнення раси, статі, мови й релігії створює умови стабільності й добробуту, які є необхідними для мирних та дружніх відносин між націями. Оскільки в Статуті ООН не міститься конкретного переліку прав людини й основних свобод, було ухвалене рішення підготувати декларацію прав людини. Таким чином, 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була ухвалена й проголошена в резолюції 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН «як завдання, до б «конання якого мають прагнути всі народи і всі держави». У Декларації зазначені цілі, до яких повинні прагнути «кожна людина і кожний орган суспільства». Відтоді щорічно міжнародне співтовариство відзначає 10 грудня як День прав людини.
У зв’язку з тим, що Загальна декларація прав людини була впроваджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, цей документ не є юридично обов’язковим. Декларація проте рекомендує державам враховувати її положення та прагнути забезпечити їхнє загальне й ефективне визнання та дотримання шляхом поступових заходів.
Друга і третя частини Хартії про права людини були реалізовані 19 грудня 1966 р. У цей день під егідою ООН було ухвалено Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права та Міжнародний пакт про громадянські й політичні права. Пакти є міжнародними договорами, чиї положення є обов’язковими для держав-учасників. Обидва пакти набрали чинності у 1976 р. після їхньої ратифікації 35 державами. Складовою частиною Пакту про громадянські й політичні права є Факультативний протокол до нього, що надає індивідам право подавати до Комітету з прав людини ООН скарги про те, що вони стали жертвою порушення державою-учасником якогось із прав, закріплених у Пакті. Положення Факультативного протоколу поширюються тільки на держави - учасники Пакту, що визнали його обов’язкову силу, звідси й назва документа. У 1989 р. був ухвалений Факультативний протокол № 2 до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права про скасування смертної кари.
Згідно з Пактом про економічні, соціальні та культурні права держави визнають право на працю, яке містить право кожної людини на отримання можливості заробляти собі на життя вільно обраною працею (ст. 6). Заходи, спрямовані на повне здійснення права на працю, охоплюють програми професійно-технічного навчання та підготовки, шляхи та методи досягнення економічного, соціального й культурного розвитку та повної виробничої зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні та економічні свободи людини (ст. 6). Визнається право кожної людини на справедливі та сприятливі умови праці, зокрема на справедливу зарплатню та рівну винагороду за працю рівної цінності, задовільне існування для трудящих та їхніх сімей, умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни (ст. 7).
Згідно з Пактом про громадянські та політичні права жодна людина не може бути піддана тортурам чи жорстокому, нелюдському поводженню, що принижує її гідність чи покаранню (ст. 7). Гарантується право на свободу та особисту недоторканість. Арешти чи ув’язнення є незаконними й у будь-якому випадку можуть бути компенсовані через суд (ст. 9), перед яким усі є рівними (ст. 14). Гарантується свобода пересування та свобода вибору місця проживання (ст. 12), свобода думки, сумління та релігії (ст. 18). Захищати свої інтереси людина може в профспілках, інших асоціаціях, винятки можуть бути для осіб, які входять до складу збройних сил та поліції (ст. 22).
Контроль за виконанням пактів про права людини здійснюють за допомогою створених спеціальних міжнародних контрольних механізмів. Вони представлені Комітетом із прав людини (згідно зі ст. 28 Пакту про громадянські та політичні права) та Комітетом з економічних, соціальних і культурних прав.
Дана Хартія була доповнена багатьма іншими документами ООН, спеціалізованих установ ООН і регіональних організацій. Ці документи можна розділити на групи, присвячені забезпеченню конкретних категорій людей. Так, право на самовизначення та інші права народів закріплені низкою документів: Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам (1960), Резолюція 1803 (XVII) Генеральної Асамблеї ООН «Невід’ємний суверенітет над природними ресурсами» (1962), Декларація про право народів на мир (1984), Декларація про право на розвиток (1986), Декларація про права осіб, що належать до національних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин (1992), Декларація про расу та расові упередження (1978), Конвенція про корінні народи та народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах (1989).
Попередженню дискримінації присвячені Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань (1981), Декларація про основні принципи, що стосуються внеску засобів масової інформації до зміцнення миру та світового взаєморозуміння, в розвиток прав людини та боротьбу проти расизму й апартеїду та підбурення до війни (1978), Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965), Конвенція про припинення апартеїду й покарання за нього (1973), Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять (1958), Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (1960).
Принципи здійснення правосуддя закріплені в Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочину та зловживання владою (1985); Основних принципах незалежності судових органів (1985); Принципах ефективного попередження та розслідування позазаконних, довільних і сумарних страт (1989); Кодексі поведінки посадових осіб щодо підтримання правопорядку (1979); Принципах медичної етики, які стосуються ролі працівників охорони здоров’я, особливо лікарів, у захисті ув’язнених чи затриманих осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (1982).
Права затриманих чи ув’язнених осіб гарантуються Декларацією про захист усіх осіб від насильницьких зникнень (1992), Мінімальними стандартними правилами поводження з ув’язненими (1977), Основними принципами поводження із ув’язненими (1990), Зведенням принципів захисту усіх осіб, що підлягають затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі (1988), Стандартними мінімальними правилами ООН щодо заходів, не пов’язаних із тюремним ув’язненням (так звані Токійські правила) (1990), Конвенцією проти тортур й інших жорстоких, нелюдських або тих, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1984), Заходами, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до страти (1984).
Жінкам гарантуються стандарти поводження, закріплені в таких документах: Декларація про захист жінок і дітей за надзвичайних обставин та в період збройних конфліктів (1974), Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок (1967), Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок (1979), Конвенція про політичні права жінок (1952), Конвенція про згоду на укладення шлюбу, мінімальний шлюбний вік та реєстрацію шлюбів (1962), Конвенція про рівну винагороду чоловіків та жінок за працю рівної цінності (1951).
Захист прав дітей забезпечується Конвенцією про права дитини (1989), Декларацією про соціальні правові принципи, що стосуються захисту та добробуту дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному та міжнародному рівнях (1986), Керівними принципами ООН для попередження злочинності поміж неповнолітніх (так звані Ер-Ріядські керівні принципи) (1990), Мінімальними стандартними правилами ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (так звані Пекінські правила) (1985).
Економічні та соціальні права, крім Міжнародного білля про права людини, забезпечуються низкою документів: Декларацією соціального прогресу та розвитку (1969), Всесвітньою декларацією про ліквідацію голоду та недоїдання (1974), Декларацією про використання науково-технічного прогресу в інтересах миру та на благо людства (1975), Декларацією про права інвалідів (1975), Декларацією про права розумово відсталих осіб (1971), Конвенцією про політику в галузі зайнятості (1964), Конвенцією про сприяння зайнятості та захист від безробіття (1988) і Міжнародною конвенцією про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей (1990).
Права на користування досягненнями культури та інформацією, а також свобода асоціації гарантуються Декларацією принципів міжнародного культурного співробітництва (1966), Конвенцією про свободу асоціації та захист права на організацію (1948) і Конвенцією про міжнародне право спростування (1952).
Урегулюванню правового статусу особи присвячені такі міжнародно-правові акти: Декларація про територіальний притулок (1967), Декларація про права людини щодо осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають (1985), Конвенція про громадянство заміжньої жінки (1957), Конвенція про скорочення безгромадянства (1954), Конвенція про статус апатридів (1954), Конвенція про статус біженців (1951), Протокол, що стосується статусу біженців (1966).
Злочини проти людства та воєнні злочини караються згідно з такими документами: Принципи міжнародного співробітництва щодо визначення, арешту, видачі та покарання осіб, винних у воєнних злочинах і злочинах проти людства (1973), Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього (1948), Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1968), Римський статут Міжнародного кримінального суду (1988).
Неприпустимість і засудження рабства та примусової праці закріплюється такими документами: Конвенція про рабство (1926), Протокол про внесення змін до Конвенції про рабство (1953), Додаткова Конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства (1956), Конвенція про примусову працю (1930), Конвенція про скасування примусової праці (1957), Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами (1949).
Істотний внесок у справу захисту й забезпечення прав людини роблять спеціалізовані установи ООН, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй із питань освіти, науки і культури). У межах МОП були розроблені й ухвалені Конвенція про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності, Конвенція про скасування примусової праці тощо. ЮНЕСКО в межах своєї компетенції також розробляє документи й конвенції, що захищають права людини. Найбільшу популярність одержала Конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 p., що передбачає ліквідацію й попередження такої дискримінації, і прийняття державами - учасниками Конвенції необхідних заходів для цього.
Стандарти прав людини частково закріплені в міжнародних договорах, положення яких мають юридично обов’язковий характер для держав-учасниць. Водночас є документи, в яких розглядаються питання прав людини й основних свобод, але вони належать до «м’якого права» (soft law), наприклад, Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (1955); Кодекс поведінки посадових осіб щодо підтримання правопорядку (1979); Мінімальні стандартні правила, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (1985) тощо. Оскільки ці документи були затверджені резолюціями головних або допоміжних органів ООН, вони не є юридично обов’язковими. Проте багато держав втілюють положення зазначених документів у національному законодавстві.