Міжнародне публічне право. Том 2

10.1. Концепція прав людини

Упродовж усього часу ті чи інші проблеми, пов’язані з діяльністю людини розумної, відносинами з її оточенням, отримували своє відображення в релігійних, філософських концепціях і політичних трактатах. Права людини - це взірець, до якого повинні прагнути не тільки держава, право, закон, але й громадянське суспільство, тому що його ступінь зрілості та розвиненості залежить значною мірою від визнання, об’єму та реалізації прав людини. Права людини дають індивіду можливість не тільки брати участь в управлінні державними справами, але й віддалитися від держави, самовизначатися у сфері приватного життя, світогляду, виборі релігії та діяльності, що приносить максимальне задоволення. Поглинання громадянського суспільства державою, одержавлення всіх сфер життя відбувається там, де права людини або не визнані, або носять формальний характер.

Політико-правова думка, що виникла в умовах тих регіонів світу, де зародилася демократія та висока духовна культура (Афіни, Рим), які проголосили людину «мірилом усіх речей», дала поштовх європейській цивілізації, заснованій на принципі: від людини до держави. Поряд із тим, у традиційних суспільствах (стародавній китайській, індуській, азіатській цивілізаціях) правив підхід: від держави до людини - держава підкоряла своїй волі всіх підлеглих, знеособлюючи людину та перетворюючи її на знаряддя виконання волі державця.

Потужний імпульс у розвитку концепції прав людини був зроблений французькими просвітителями та поступовим переходом до буржуазних відносин - визнання рівності всіх людей перед законом. Філософи XVII-XVIII ст. у розробленні своїх концепцій виходили з визнання примату природного права над позитивним - ця ідея втілюється в теорії природного (природженого) права, що дала змогу оцінювати з позицій справедливості чинне в державі позитивне (закріплене в нормативно-правових актах) право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму та свободи. Сутність цієї теорії така - в розумному суспільстві державні закони повинні відповідати принципам природного права; природжені права людини повинні бути відображеними в чинних нормах позитивного права. Є важливим і сам висновок про те, що демократія засновується за принципом: уряд існує для служіння народу, а не навпаки. Суверенітет належить народу, який виступає єдиним джерелом влади. Ця ідея втілилась у нормативних актах Європи та світу: Декларація прав Вірджинії 1776 p., Декларація незалежності США 1776 p., Конституція США 1787 p., Білль про права 1791 р. і французька Декларація прав людини та громадянина 1789 р. - вони стали свого роду моделлю для законодавчого закріплення громадянських і політичних прав людини.

Але до XX ст. концепція прав людини не отримала відповідного міжнародно-правового втілення. Представники ранньої іспанської школи міжнародного права Віторіа та Суарес у свій час багато уваги приділяли питанню прав людини в будь-яких обставинах, переймаючись поводженням іспанських колонізаторів із корінними мешканцями Америки. На початку XIX ст. Велика Британія вказувала на необхідність заборони работоргівлі. Мирні договори 1919 р. надавали жителям підмандатних територій і деяким національним меншинам у Східній та Центральній Європі гарантії справедливого поводження. Забезпечення умов праці покладалося на новостворену Міжнародну організацію праці. Як бачимо, до Другої світової війни в міжнародному праві увага зверталася на усунення конкретних порушень або захист конкретних груп осіб. Як вважають, перший крок до універсалізації прав людини був зроблений президентом Рузвельтом у його посланні Конгресу в 1941 p., у якому цілями зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки було проголошено «чотири свободи» - свобода слова та висловлення думок, — свобода релігії, свобода від економічної бідності та свобода від страху агресії. Ці свободи були вміщені до Атлантичної хартії.

Лише жахливі та систематичні порушення прав людини Німеччиною у 30-40 pp. XX ст. змусили міжнародну спільноту закріпити концепцію прав людини на міжнародному рівні - спочатку при підписанні в 1945 р. Статуту Організації Об’єднаних Націй, потім шляхом прийняття та проголошення 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини (відтоді міжнародне товариство щорічно відзначає 10 грудня як День прав людини). З огляду на великий політичний та моральний авторитет Загальної декларації її імплементовано в конституції багатьох держав і тексти міжнародних договорів. Не стала винятком і Україна - Конституція 1996 р. містить розділ П «Права, свободи та обов’язки людини та громадянина», який має багато спільного з положеннями Загальної декларації.

Як свідчить історія, вже в природно-правових поглядах давньогрецьких мислителів відображалася не тільки практика будь-якого окремого грецького полісу, але й досвід інших суспільств. Тому прогресивні мислителі завжди дивились далі існуючих реалій, стверджуючи належне у сфері прав і свобод особистості, що дотримується або божественних, з їхньої точки зору, приписів, або випливає з природи самої людини. Вже в цих доктринах права та свободи людини виходили за межі досвіду конкретного державно-організованого суспільства. З розширенням зв’язків між різними державами та народами міжнародні фактори почали потужніше впливати на права та свободи особи. Досвід та ідеї одних народів надавали часом значного впливу на погляди та практику в інших країнах.

Поступово почали складатися правіша міжнародної моралі, потім - юридичні норми, що ставили поза законом найбрутальніші порушення прав людини. З’явилися права та свободи, які не повинні залежати ні від суспільного ладу держави, ні від жодних інших обставин. Вони є природними, невід’ємно належать кожному індивіду, де б він не знаходився. Ці права та свободи повинні забезпечуватися людині як у західній, так і в східній державі, як у мусульманському, так і в християнському суспільстві. Вони не повинні залежати навіть від того, чи йде мова про економічно розвинуту країну, чи про державу, що розвивається. Право людини на життя, заборона катувань або інших форм нелюдського, принизливого для людської гідності поводження, заборона дискримінації за ознаками мови, статі тощо та, особливо, протиправність расової дискримінації та її крайньої форми - апартеїду - ці та деякі інші права та свободи належать кожній людині в сучасному світі. Держава зобов’язана забезпечити кожному індивідові реалізацію цих прав. Позбавляючи їх людину, вона діє протизаконно, навіть коли «узаконює» у своєму внутрішньому законодавстві ці діяння, тому що вчинки держави щодо людини вимірюються не її національними законами, а міжнародними нормами та стандартами. Взаємозалежність і цілісність світового співтовариства, єдність людства виражається не в останню чергу в появі, розширенні та поглибленні змісту загальнолюдських стандартів прав і свобод особистості, що мають силу норм як міжнародної моралі, так і міжнародного права. Кожна держава, намагаючись бути повноправним членом світового товариства держав, повинна узгоджувати законодавство та власну практику з вимогами цих міжнародних стандартів.

Таким чином, характер прав і свобод людини визначається не тільки природою конкретного державно-організованого суспільства, у якому вони реалізуються, але й розвитком людської цивілізації взагалі, рівнем і ступенем інтегрованості світового товариства. Чим більш цілісним стає світ, тим більш значним є вплив міжнародних факторів на права та свободи. Це відбувається як неправовим шляхом - розповсюдженням знань про права та свободи в інших країнах, спілкуванням людей із різних країн, народів у цілому, так і шляхом цілеспрямованого утворення міжнародних механізмів і процедур співробітництва в галузі захисту прав людини. У цьому в якійсь мірі можна вбачати торжество природного права у сфері захисту прав і свобод особистості. Взаємозалежність світу призводить до звуження сфери, у межах якої кожна держава може діяти на свій розсуд, незалежно від інших країн та світової суспільної думки, - яка також стосується прав і свобод людини, де позитивні норми як міжнародного, так і внутрішньодержавного характеру, більшості можуть забезпечити природні для людської сутності та гідні умови життя кожному індивіду.

Концепція невід’ємності та цілісності прав, що належать людству з огляду на їхню людську гідність, є широко визнаною у світі. Вона формує такі принципи:

  1. Права людини належать їй від народження, тому вони є природними, невід’ємними та невідчужуваними.
  2. Права людини є універсальними, засновані на принципі рівності; вони гарантовані кожному, хто знаходиться під юрисдикцією держави.
  3. Права людини - найвища цінність, а повага до них, дотримання їх та захист - основний обов´язок держави.
  4. Права людини - засіб контролю над владою, обмеження всевладдя держави, яка не повинна переступати межі свободи, відокремлені правами людини.
  5. Забезпечення прав і свобод є несумісним із дискримінацією за будь-якою ознакою.
  6. Здійснення прав і свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
  7. Основні права та свободи повинні бути єдиними на всій території держави.
  8. Громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права та свободи є рівноцінними, у єдиній системі цих прав немає ієрархії.
  9. Колективні права є невід’ємними від прав індивіда, вони не повинні суперечити індивідуальним правам, обмежувати правовий статус особистості.
  10. Права людини регулюються законом.

Права та свободи людини можуть бути обмеженими законом на підставі обставин, що вказані в конституціях і найважливіших міжнародно-правових актах: погрози державній і суспільній безпеці, основам конституційного ладу, здоров’ю та моральності населення, правам та інтересам інших людей. Тимчасові обмеження деяких прав і свобод людини можливі в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Вони мають бути пропорційними щодо ситуації, яка визначає необхідність таких обмежень, та усуватися в міру нормалізації стану, змінення причин, що викликали їх.

Концепція прав людини має динамічний характер і здатна уточнюватися та розширюватися, про що свідчать конституції держав. Але сутність її залишається незмінною - кожен індивід має невід’ємні права, які держава мусить забезпечити за будь-яких обставин. Дослідники вказують на можливу плутанину під час розгляду проблеми прав людини, яка може виникнути при посиланні на різні «покоління» прав людини. Вважається, що громадянські та політичні права належать до першого покоління прав людини, соціальні та економічні - до другого покоління, а третє покоління прав людини складають так звані колективні права - право на мир, право націй і народів на самовизначення і розвиток, принцип загальної спадщини людства, право меншин і право на чисте довкілля.

Коло питань, які постають перед дослідниками, є справді широким. По-перше, колективні права є правами не конкретного індивіда, а абстрактної людської спільноти. По-друге, чи мають розглядатися в цій площині зобов’язання людини перед суспільством (державою)? По-третє, якими мають бути механізми забезпечення прав людини «третього покоління», оскільки їхня відсутність на сьогоднішній день компенсується звичайними механізмами в міждержавних відносинах? Уваги потребує відмінність західних і східних традицій у врегулюванні відносин держави та людини, яка спричиняє труднощі в досягненні справді універсального консенсусу щодо значення прав людини та призводить до небезпечного культурного релятивізму. Важко знайти баланс і при узгодженні принципів міжнародного права, зокрема, принципу державною суверенітету, принципу невтручання у внутрішні справи держави тощо.