Міжнародне публічне право. Том 2

9.5. Заходи зміцнення довіри та гарантійні заходи безпеки

Заходи зміцнення довіри - це спеціальні організаційно-технічні заходи, спрямовані на досягнення взаєморозуміння, зменшення військового протистояння, запобігання раптовому нападу або несанкціонованому конфлікту, зокрема ядерному. До таких заходів входять спостереження, повідомлення, інформація, обмін даними про озброєння, збройні сили і військову діяльність тощо. Вони закріплюються в багатосторонніх, регіональних і двосторонніх договорах, супутніх щодо процесу роззброєння.

Одними з перших були погоджені заходи з поліпшення зв’язку, зокрема в угодах між СРСР і CUIA, Францією, Великобританією та іншими було передбачено відкриття ліній прямого зв’язку.

Значна група угод була спрямована на встановлення заходів щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни. У першій із цієї серії Угоді між СРСР і США про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни 1971 р. сторони взяли на себе зобов’язання вживати таких організаційно-технічних заходів, які б могли запобігти випадковому або несанкціонованому застосуванню ядерної зброї (ст. 1). У разі нез’ясованого ядерного інциденту сторони повинні утриматися від дій, які могли б бути розцінені партнерами як початок ядерної війни (ст. 5).

Аналогічні угоди були укладені СРСР з Францією в 1976 р, про попередження випадкового або несанкціонованого застосування ядерної зброї; з Великобританією в 1977 р. про запобігання випадковому виникненню ядерної війни; з США в 1987 р. про створення Центрів щодо зменшення ядерної небезпеки. У всіх угодах передбачалося негайне інформування про ядерні інциденти, випадкові запуски ракет та ін.

Були також розроблені заходи, спрямовані на зниження ризику зіткнення звичайних сил (Угода між СРСР і США про запобігання небезпечній військовій діяльності 1989 р.) і на запобігання інцидентам у відкритому морі та в повітряному просторі над ним (Угоди СРСР з США 1972 р. зі змінами від 1979 і 1986 pp.; з Великобританією 1986 p.; з ФРН 1988 p.; з Канадою, Францією та Італією 1989 p.; з Нідерландами, Норвегією та Іспанією 1990 p.; Росії з Японією 1993 р. і Південною Кореєю 1994 p.). Військовим кораблям і літальним апаратам учасниць угод наказувалося знаходитися на достатньому віддаленні один від одного, щоб уникнути ризику зіткнень, заборонялося проводити маневри й обльоти в районі інтенсивного судноплавства, робити імітації атак або імітації застосування зброї, а також здійснювати інші дії, які могли б спричинити інциденти у відкритому морі та в повітряному просторі над ним.

Заходи зміцнення довіри й безпеки знайшли відображення і в межах процесу загальноєвропейської безпеки. У Гельсинському Заключному акті 1975 р. було передбачено, що держави завчасно повідомлятимуть одна одну про масштабні військові навчання і масштабні пересування військ (понад 25 тис. осіб), а також про військові навчання меншого масштабу, якщо вони проводяться поблизу кордонів суміжних держав.

Заходи щодо зміцнення довіри в межах ОБСЄ отримали подальшу конкретизацію в Підсумковому документі Стокгольмської конференції щодо заходів зміцнення довіри й безпеки та роззброєння в Європі 1986 р. і Віденськими документами переговорів з указаних заходів 1990, 1992, 1994 і 1999 pp. Був визначений район заходів довіри від Атлантики до Уралу. Значно розширився перелік видів військової діяльності, про які необхідно завчасно повідомляти один одного. Окрім великомасштабних навчань і пересувань, до нього увійшли передислокація військ і будь-яке зосередження їх понад 13 тис. осіб. Інститут повідомлення був поширений також на військово-морську діяльність. До 15 листопада кожного року передбачений обов’язковий обмін щорічними планами військової діяльності.

Заходи довіри розробляються й у межах інших регіональних організацій, наприклад Асеановським регіональним форумом по безпеки (АРФ).

Встановлення заходів довіри має важливе значення й для зміцнення взаємин держав на двосторонньому рівні. Як приклад можна послатися на угоди щодо заходів довіри між СРСР і КНР 1990 р. та РФ і КНР 1992 р. про керівні принципи взаємного скорочення збройних сил і зміцнення довіри у військовій сфері в районі, відповідно радянсько-китайського і російсько-китайського кордону. Угоди передбачають відмову від проведення військових навчань, спрямованих один проти одного, обмеження масштабів і кількості військових навчань у районі кордону, взаємне повідомлення про військові навчання та про масштабні пересування військ та ін.

Одним із різновидів заходів довіри є гарантійні заходи безпеки. Особливе значення в цій сфері має інститут гарантій ядерних держав неядерним. Розрізняються позитивні й негативні гарантії безпеки. Позитивні гарантії означають зобов’язання ядерних держав прийти на допомогу будь-якій неядерній державі, якій загрожують застосуванням ядерної зброї. Такі гарантії були надані неядерним державам у зв’язку з укладенням Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Під час укладення Договору СРСР, Великобританія і СІЛА зробили ідентичні офіційні заяви про те, що вони як постійні члени Ради Безпеки повинні будуть негайно діяти через Раду Безпеки для того, щоб вжити заходів у разі агресії із застосуванням ядерної зброї або загрози такої агресії проти неядерної держави.

Рада Безпеки прийняла також 19 червня 1968 р. резолюцію 255 (1968), в якій визнала, що «агресія із застосуванням ядерної зброї або загроза такої агресії, спрямовані проти держави, що не володіє ядерною зброєю, створять ситуацію, при якій Рада Безпеки, і, насамперед, її постійні члени - держави, що володіють ядерною зброєю, повинні будуть діяти негайно відповідно до їхніх зобов’язань за Статутом Організації Об’єднаних Націй».

Негативні гарантії безпеки означають зобов’язання ядерних держав утримуватися від застосування ядерної зброї проти держав, що не володіють такою зброєю. Заяви щодо надання таких гарантій були зроблені п’ятьма ядерними державами: Китаєм 28 квітня 1982 р. у листі на ім’я Генерального секретаря ООН; Францією 11 квітня 1982 р. у виступі її представника в Генеральній Асамблеї ООН; Великобританією 28 червня 1978 р. у виступі її представника в Генеральній Асамблеї ООН; США 17 листопада 1978 р. у листі, адресованому Першому комітету Генеральної Асамблеї. Російська Федерація представила свою Декларацію 17 серпня 1993 р. Її текст: «Російська Федерація не застосує ядерну зброю проти будь-якої держави, що не володіє ядерною зброєю і є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, за винятком нападу на Російську Федерацію, її територію, збройні сили або союзників, вчиненого з боку такої держави, яка пов’язана угодою або її союзом з державою, що володіє ядерною зброєю, або яка Д1Є спільно із державою, що володіє ядерною зброєю, у здійсненні такого нападу при його підтримці».

У грудні 1994 р., згідно з Будапештським меморандумом про гарантії національної безпеки з боку США, Російської Федерації, Великобританії, Китаю і Франції, підписаному цими ядерними державами, Україна відмовилася від ядерної зброї. Вихід України з клубу ядерних держав був одним із визначених пріоритетів Декларації про державний суверенітет України.

Відповідно до п. 2 Будапештського меморандуму означені ядерні держави «підтверджують їхнє зобов’язання утримуватися від погрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй». Третій пункт Будапештського меморандуму гарантував із боку країн ядерного клубу: «утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги».

На 1 червня 1996 р. на території України не залишилося жодного ядерного боезаряду або боєприпасу.

Література

  1. Курс международного права: в 7 т. Т. 6. Отрасли международного права. / И. Н. Арцибасов, Б. М. Аршавский, Т. В. Игнатенко и др. - М. : Наука, 1992. - 312 с.
  2. Всеобъемлющая международная безопасность: Международно-правовые принципы и нормы: справочник / Д. Т. Агаев, Аласания, Б. М. Ашавский [и др.]. - М. : Междунар. отношения, 1990. - 327 с.
  3. Жданов Ю. М Принудительные меры в международном праве / Ю. М. Жданов. - М. : Диалог-МГУ, 1998. - 248 с.
  4. Кузьму к О. І. Миротворча діяльність у спектрі пріоритетних функцій Збройних Сил України / О. І. Кузьмук // Наука і оборона. - 2001. - № 4. - С. 3-12.
  5. Туриева Э. Т. Некоторые актуальные проблемы международной безопасности / Э. Т. Туриева // Право: теория и практика. - М. : Тезаурус, 2003. - № 3. - С. 89-95.
  6. Международное право: учеб. / отв. ред. Ю. М. Колосов, Е. С. Кривчикова. - М. : Междунар. отношения, 2003. - 720 с.
  7. Палъчук М. М. Проблеми міжнародної безпеки і миротворчі операції / М. М. Пальчук // Військо України. - 1998. - № 3-4. - С. 6-8. Перепелиця Г.М. В ролі миротворця. Про нову роль армії в урегулюванні воєнно-політичних конфліктів / Г. М. Перепелиця // Політика і час. - 1994. -№ 2. - С. 6-11.