Принцип роззброєння. Одним із найбільш ефективних засобів збереження миру та запобігання війні є роззброєння. До Першої світової війни міжнародне право практично не містило жодних зобов’язань держав щодо роззброєння або скорочення озброєнь. Вперше ідея роззброєння отримала міжнародно-правове визнання в Статуті Ліги Націй, у якому йшлося про необхідність обмеження національних озброєнь до мінімуму, сумісного з національною безпекою і виконанням міжнародних зобов’язань (ст. 8, п. 1).

Важливим кроком на шляху затвердження принципу роззброєння став Статут ООН, який визнав необхідність не лише регулювання озброєнь, але й здійснення роззброєння (ст. 11, 26, 47). Згідно зі ст. 11 Статуту, принцип роззброєння належить до загальних принципів співробітництва у справі підтримання міжнародного миру й безпеки.

Прийняття одноголосно в 1959 р. Генеральною Асамблеєю ООН резолюції «Про загальне та повне роззброєння» означало, що держави повинні добиватися здійснення роззброєння в його найбільш радикальній формі - повного скасування матеріальних засобів ведення війни. Саме таке розуміння роззброєння було підтверджене в низці універсальних міжнародних договорів, зокрема в Московському договорі про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою 1963 p., у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. та ін.

Принцип роззброєння накладає на держави певні юридичні зобов’язання: 1) строго й неухильно дотримуватися чинних норм про роззброєння, брати участь у заходах, передбачених у договорах і спрямованих на обмеження гонки озброєнь і досягнення роззброєння; 2) добиватися створення нових норм, укладення нових договорів у галузі роззброєння.

Важливим кроком на шляху конкретизації принципу роззброєння стало досягнення угоди між СРСР і США про основні принципи щодо переговорів із роззброєння й одноголосне схвалення Цих принципів Генеральною Асамблеєю ООН у 1960 р. З-поміж них принципове значення мають такі положення, як вимога збалансованості заходів щодо роззброєння таким чином, аби ні на одному етапі жодна держава або група держав не могли отримати військову перевагу; проведення роззброєння під строгим і ефективним міжнародним контролем; зміцнення міжнародної безпеки.

Щодо шляхів реалізації принципу роззброєння, то найбільш радикальним слід вважати багатосторонній договір про всезагальне й повне роззброєння. Спроби виробити такий договір були зроблені в 60-х pp., але успіху не мали. Другий шлях - це досягнення конкретних угод про роззброєння, як багатосторонніх, так і двосторонніх. Саме такий шлях було обрано для розв’язання проблеми роззброєння, що дало змогу укласти серію договорів у цій сфері. Можливе також одностороннє роззброєння. Держави за власною ініціативою можуть брати на себе ті або інші зобов’язання щодо роззброєння. Позитивне значення цих окремих заходів полягає в тому, що вони є засобом підготовки та сприяння укладанню міжнародних угод щодо роззброєння. Як приклад таких односторонніх заходів можна навести рішення уряду Мексики про заборону ввезення в країну ядерної зброї.

Існує кілька міжнародних форумів, на яких розглядаються питання роззброєння. Важлива роль у цій галузі відведена Статутом ООН Генеральній Асамблеї ООН, яка розглядає загальні принципи роззброєння й регулювання озброєнь. На її сесіях (чергових і двох спеціальних щодо роззброєння) прийнята значна кількість резолюцій у цій сфері. Проблемами роззброєння займається ряд допоміжних органів Генеральної Асамблеї: Комісія ООН із роззброєння, Спеціальний комітет з Індійського океану, Спеціальний комітет для Всесвітньої конференції з роззброєння та ін. Створені Регіональні центри ООН із питань миру й роззброєння в Азії та районі Тихого океану, в Африці, в Латинській Америці й Карибському басейні.

Важливим багатостороннім форумом є Конференція з роззброєння в складі 40 держав, включно зі всіма ядерними державами. Орган був створений у 1962 р. як Комітет 18-ти, кілька разів змінював склад і назву. Конференцією з роззброєння почав називатися з 1984 р. Він не є органом ООН, хоча певні зв’язки з ООН підтримує. Займається розробленням багатосторонніх угод у сфері роззброєння та скорочення озброєнь.

Угоди з роззброєння. На сьогоднішній день укладено велику кількість таких угод на універсальному, регіональному та двосторонньому рівнях. З-поміж них насамперед треба відзначити дві угоди що стосуються зброї масового ураження й передбачають справжнє роззброєння, тобто знищення існуючих озброєнь.

Перша з них - Конвенція про заборону розроблення, виробництва й накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) та токсичної зброї та про їхнє знищення 1972 р. (набула чинності 26 березня 1975 p.), у якій беруть участь понад 150 держав (Україна зокрема). Згідно з Конвенцією, кожна держава-учасниця взяла на себе зобов’язання ніколи, за жодних обставин не розробляти, не виробляти, не накопичувати, не діставати будь-яким чином та не зберігати як мікробіологічні чи інші біологічні агенти або токсини, так і зброю, устаткування або засоби доставки, призначені для використання таких агентів або токсинів у ворожих цілях або в збройних конфліктах (ст. 1). Конвенція зобов’язала держави-учасниці знищити або перевести на мирні цілі якнайскоріше, але не пізніше 9 місяців після набуття Конвенцією чинності, всі перераховані у ст. 1 агенти, токсини, зброю, устаткування, засоби доставки. Постійні члени Ради Безпеки ООН зробили заяви в Раді, що всі зобов’язання відповідно до Конвенції вони виконали.

Друга угода, що передбачає матеріальне роззброєння, - Конвенція про заборону розроблення, виробництва, накопичення і використання хімічної зброї та про її знищення 1993 р. (чинна з 29 квітня 1997 p., Україна бере участь). Конвенція передбачає зобов’язання для держав-учасниць не розробляти, не виробляти, не діставати хімічної зброї та знищити її запаси в терміни, встановлені у Конвенції. Приступити до такого знищення необхідно через два роки після набуття чинності Конвенцією.

Поки не вдалося добитися укладення аналогічного договору Щодо такого виду зброї масового ураження як ядерна зброя. Водночас чинні угоди встановлюють заборони відносно випробувань такої зброї, її нерозповсюдження, передбачають створення без’ядерних зон, скорочення засобів доставки до цілі.

У 1963 р. у Москві був підписаний Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою. Договір зобов’язав його учасників заборонити, запобігти й не здійснювати будь-які випробування ядерної зброї, будь-які інші ядерні вибухи в атмосфері, зокрема й за її межами, включно з космічним простором, і під водою, включно з територіальними водами відкритим морем. Близько 140 держав є учасницями цього Договору. Повна заборона випробувань ядерної зброї передбачена в Договорі про загальну заборону ядерних випробувань, підписану 24 вересня 1996 р. Проте Договір ще не набрав чинності. Для набуття чинності необхідно, щоб його підписали й ратифікували всі 44 держави, перераховані у Додатку 2 до Договору, включно з Індією і Пакистаном.

Режим нерозповсюдження ядерної зброї був передбачений у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. Договір містить систему зобов’язань, що закривають для ядерних держав усі шляхи передачі ядерної зброї, а для неядерних держав - усі способи її одержання. 187 держав є учасницями Договору.

Для зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї велике значення має встановлення статусу без’ядерної зони як на міжнародних територіях, так і на територіях, які знаходяться під суверенітетом держав. Однією з перших без’ядерних зон стала Антарктика на підставі Договору про Антарктику 1959 p., який заборонив будь-які ядерні вибухи на цій території та захоронения в цьому районі радіоактивних матеріалів.

Договір про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, включно з Місяцем та іншими небесними тілами, 1967 р. зобов’язав учасниць Договору не виводити на орбіту довкола Землі будь-які об’єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового ураження, не встановлювати таку зброю на небесних тілах і не розміщувати таку зброю в космічному просторі будь-яким іншим способом. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1984 р. передбачила додаткові заборони в цьому плані. Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового ураження 1971 р. зобов’язав держави не встановлювати й не розміщувати на дні морів та океанів і в його надрах будь-яку ядерну зброю або будь-які інші види зброї масового ураження, а також споруди, пускові установки та інші пристрої, спеціально призначені для зберігання, випробування або застосування такої зброї.

Без’ядерними зонами стали Латинська Америка на підставі Договору про заборону ядерної зброї в Латинській Америці 1967 р. (Договір Тлателолко), південна частина Тихого океану на підставі Договору про без’ядерну зону південної частини Тихого океану 1985 р. (Договір Раротонга), Південно-Східна Азія на підставі Договору про зону, вільну від ядерної зброї, в Південно-Східній Азії 1995 р. (Бангкокський договір), Африка на підставі Договору про зону, вільну від ядерної зброї, в Африці 1996 р. (Договір Пеліндаба).

Усі чотири договори виходять із зобов´язання, закріпленого в Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї, не випробовувати, не виробляти та не діставати ядерної зброї і забороняють розміщення ядерної зброї, включно з іноземною, на території, охоплюваній цими договорами. Найдокладніше про це йдеться в Договорі про зону, вільну від ядерної зброї, в Південно-Східній Азії 1995 р. Ст. 3 визначає, що кожна держава-учасниця зобов’язується: а) не розробляти, не виробляти або не діставати іншим способом, не володіти чи не здійснювати контроль над ядерною зброєю; б) не розміщувати або не перевозити ядерну зброю за допомогою будь-яких засобів; с) не проводиш випробувань або не застосовувати ядерну зброю і не дозволяти вказані дії на своїй території будь-якій іншій державі. Кожна держава-учасниця зобов’язалася також не скидати в море, в атмосферу чи будь-де всередині зони будь-які радіоактивні матеріали або відходи; не видаляти радіоактивні матеріали або відходи на суші на території або під юрисдикцією інших держав, за винятком, визначеним у Договорі, і не дозволяти це робити в межах своєї території будь-якій іншій державі.

Що стосується просторової сфери дії Договорів, то до неї входять території держав-учасниць, що знаходяться під їхнім суверенітетом. При цьому в поняття «територія» входять, як це визначено, наприклад, у Договорі Пеліндаба, сухопутна територія, внутрішні води, територіальне море й архіпелажні води та повітряний простір над ними, а також морське дно та його надра. У Бангкокському договорі в зону, вільну від ядерної зброї, входять не лише території держав-учасниць, але і їхні континентальні шельфи та виняткові економічні зони.

Усі Договори мають додаткові протоколи, що підлягають підписанню ядерними державами, які на підставі їх повинні надати гарантії (такий протокол до Бангкокського договору знаходиться у стадії розроблення).

Значення для процесу роззброєння мають угоди між СРСР та США , а потім Росією і США, що стосуються обмеження стратегічних озброєнь. Перші угоди в цій сфері були підписані в 1972 р. в Москві. Це безстроковий Договір між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони (Договір по ПРО) і Тимчасова угода між СРСР і США про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1).

Договір по ПРО 1972 р. встановив для кожної договірної сторони по два райони розміщення систем ПРО. Але Протокол до нього 1974 р. залишив для обох країн по одному району ПРО радіусом 150 км.

Тимчасова угода ОСО-1 ввела обмеження щодо пускових установок стратегічних балістичних ракет, як стаціонарних, так і на підводних човнах. Угода була укладена на п´ять років, проте сторони в 1977 р. заявили, що будуть і надалі дотримуватися її.

У 1979 р. був підписаний Договір між СРСР і США про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2). Метою Договору було кількісне обмеження стратегічних наступальних озброєнь і заборона якісного вдосконалення їх. До стратегічних наступальних озброєнь були віднесені пускові установки міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), пускові установки балістичних ракет підводних човнів (БРПЧ), важкі бомбардувальники та балістичні ракети класу «повітря-земля» (БРПЗ). Вони обмежувалися сумарною кількістю, що не перевищувала 2400 одиниць. Договір чинності так і не набрав, хоча сторони дотримувалися його до 1986 p., коли США в однобічному порядку заявили, що не вважають себе більше зв’язаними положеннями Договору.

Договір між СРСР і США про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1991 p. (СНО-1) чинності так і не набрав. Другий договір цієї серії, укладений вже між Росією і США в 1993 р. - Договір про подальше скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2). Згідно з цією Угодою, Росія має ліквідувати всі свої шахтні пускові установки і важкі МБР із розділюваними головними частинами індивідуального наведення. США ратифікували Договір у 1996 p., в Росії ж є серйозні противники цього Договору, що посилаються на його явно нерівноправний характер.

Що стосується ракет середньої і меншої дальності, то цей клас озброєнь був повністю ліквідований на підставі Договору між СРСР і США про ліквідацію їхніх ракет середньої дальності і меншої дальності 1987 р. На жаль, аналогічна зброя залишається в інших країн, зокрема в союзників США по НАТО.

Щодо звичайних озброєнь, то насамперед слід згадати Договір про звичайні збройні сили в Європі 1990 p., укладений у межах ОБСЄ. Він передбачав скорочення звичайних збройних сил і озброєнь європейських держав двох протиборчих військово-політичних блоків до встановлених рівнів. Розпуск Організації Варшавського договору та розпад СРСР зажадали адаптації Договору до нових реалій. Адаптація договору була завершена в 1999 р. у межах Стамбульського саміту.