Міжнародне публічне право. Том 2
9.3.1. Європейська безпека
Створення міцної системи європейської безпеки є однією з життєво важливих і актуальних проблем упродовж XX століття. В її будівництві досягнуті певні успіхи в межах Організації з безпеки й співробітництву в Європі.
У Декларації, схваленій на зустрічі глав держав і урядів - учасників ОБСЄ в Гельсінкі 9-10 липня 1992 р. (Гельсінкі - II), відмічено, що ОБСЄ є форумом, який визначає напрям процесу формування нової Європи й стимулює цей процес (п. 22). У прийнятому там же пакеті рішень передбачено створення антикризових механізмів ОБСЄ, включно з операціями щодо підтримання миру. Зокрема визначено, що на першій стадії врегулювання кризових ситуацій використовуються механізм мирного розв’язання суперечностей, місії спеціальних доповідачів та місії щодо встановлення фактів. У разі розростання конфлікту може бути прийняте рішення щодо проведення операції з підтримання миру. Таке рішення приймається Радою міністрів на підставі консенсусу або Керівною радою, що діє як її агент. Необхідна згода безпосередньо зацікавлених сторін на проведення операції. Операції передбачають посилання груп військових спостерігачів або сил щодо підтримання миру. Особовий склад для участі в операціях ОБСЄ з підтримання миру надається окремими державами-учасницями.
Операції можуть проводитися в разі виникнення конфліктів як між державами-учасницями, так і всередині них. їхнє основне завдання - контроль за припиненням вогню, спостереження за виведенням військ, надання підтримки в збереженні законності й порядку, надання гуманітарної допомоги та ін. Вони не передбачають примусових дій і виконуються в дусі безпристрасності. Загальний політичний контроль за операцією з підтримання миру й керівництво нею здійснює Керівна Рада. Передбачається, що операції ОБСЄ проводяться з належним урахуванням ролі ООН. Зокрема, в Гельсінських рішеннях закріплюється положення про те, що
Голова ОБСЄ в повному обсязі інформує Раду Безпеки ООН про операції ОБСЄ.
Під час проведення операцій щодо підтримання миру ОБСЄ може користуватися ресурсами й досвідом існуючих організацій, наприклад ЄЄ, НАТО, ЗЄС, а також СНД. У кожному конкретному випадку ОБСЄ приймає рішення про використання допомоги таких організацій.
У рішеннях Будапештської (1994) і Лісабонської (1996) зустрічей ОБСЄ на вищому рівні підтверджена центральна роль ОБСЄ в забезпеченні європейської безпеки й стабільності, підкреслено, що ОБСЄ є одним із основних інструментів у справі раннього попередження, запобігання конфліктом й регулювання криз у регіоні.
ОБСЄ набула певного досвіду в проведенні операцій з підтримання миру різного рівня. Її місії спрямовувалися до Боснії і Герцеговини, Хорватії, Естонії, Латвії, України, Грузії, Молдавії, Таджикистану, Нагірного Карабаху, колишньої югославської республіки Македонії, Косово. їхні мандати вироблялися з урахуванням конкретної ситуації в районі їхнього розгортання і передбачали завдання щодо встановлення тісних контактів із представниками на місцях і подальшого зміцнення діалогу, розпочатого між залученими в конфлікт сторонами.
Підвищення ефективності ОБСЄ в забезпеченні європейського миру пов’язано з необхідністю розроблення документів, які формулюють концептуальні основи архітектури європейської безпеки.
У 1994 р. на Будапештській нараді глав держав і урядів був прийнятий Кодекс поведінки з військово-політичних аспектів безпеки, що набрав чинності з 1 січня 1995 р. Основна увага в документі приділена забезпеченню національної безпеки відповідно до загальних зусиль щодо зміцнення безпеки і стабільності в регіоні ОБСЄ та за його межами. У ньому підкреслено, що безпека неподільна й що безпека кожної з держав-учасниць нерозривно пов’язана з безпекою всіх інших держав-учасниць. Держави зобов’язалися зміцнювати свою безпеку не за рахунок безпеки інших держав, а шляхом розвитку взаємного співробітництва. В цьому контексті була підкреслена ключова роль ОБСЄ. У документі передбачені спільні й національні заходи за такими напрямами неподільної безпеки як роззброєння, боротьба з тероризмом, здійснення права на індивідуальну й колективну самооборону, зміцнення довіри, створення здорових економічних та екологічних умов та ін.
Лісабонська декларація 1996 р. про модель загальної і всеосяжної безпеки для Європи XXI ст. заклала основи загальноєвропейської безпеки. Вона передбачає створення єдиного простору безпеки, базовими елементами якого є всеосяжний і неподільний характер безпеки та прихильність до цінностей, що розділяються, зобов’язань і норм поведінки. Безпека має бути заснована на співробітництві та спиратися на демократію, повагу прав людини, основних свобод і верховенство закону, ринкову економіку й соціальну справедливість. Вона повинна виходити з властивого кожній державі-учасниці права вільно обирати або змінювати способи забезпечення власної безпеки, включно з союзними договорами, по мірі їхньої еволюції. При цьому жодна з держав-учасниць ОБСЄ не повинна зміцнювати власну безпеку за рахунок безпеки інших держав.
Прийняті в Стамбулі на саміті ОБСЄ 19 листопада 1999 р. Стамбульська декларація, Хартія європейської безпеки і Віденський документ для переговорів щодо заходів зміцнення довіри й безпеки заклали правову базу для формування всеосяжної системи європейської безпеки XXI ст.
Хартія європейської безпеки є унікальним документом, який фактично є конституцією для нової Європи. Вона визнає ОБСЄ основною організацією з мирного врегулювання суперечок в її регіоні і основним інструментом у галузі раннього попередження, запобігання конфліктам, регулювання криз і постконфліктного відновлення.
У Хартії закріплено важливе положення про те, що в межах ОБСЄ жодна держава група держав або організація не можуть бути наділені переважною відповідальністю за підтримання миру й стабільності в регіоні ОБСЄ або розглядати будь-яку частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу. Водночас Хартія передбачає найширшу співпрацю між ОБСЄ і компетентними європейськими організаціями з урахуванням ключової координуючої ролі ОБСЄ як єдиної загальноєвропейської організації безпеки, покликаної забезпечувати мир і стабільність у своєму регіоні. У Платформі безпеки для співробітництва що є додатком до Хартії, передбачені практичні кроки для розвитку положень «Загальної концепції розвитку співробітництва між підкріплюючими один одного інститутами», прийнятої у Копенгагені на сесії Ради міністрів ОБСЄ 18- 19 грудня 1997 р.
У Хартії визначається засадниче значення Статуту ООН і підтверджується повна прихильність до Гельсинського Заключного акту та інших, прийнятих у межах ОБСЄ документів, які сформулювали чіткі норми звернення держав-учасниць одна до одної. Хартія підкреслює, що добросовісне виконання всіх без винятку зобов’язань, прийнятих у межах ОБСЄ, є суттєвим для відносин між державами. Хартія передбачає також, що ОБСЄ продовжує діяти на основі консенсусу.
Ставши учасницею ОБСЄ ЗО січня 1992 р. (майже одночасно з Російською Федерацією), Україна проводить лінію на посилення ролі та ефективності Гельсінського акта, на зміцнення безпеки в регіоні, підвищення превентивного та миротворчого потенціалу ОБСЄ і, таким чином, на зміцнення безпеки нашої держави. Україна підтримала пропозиції країн-учасниць ОБСЄ щодо розширення партнерської співпраці цієї організації з деякими трансатлантичними та європейськими структурами в галузі безпеки - зокрема, з НАТО, РПАС, ЄС, ЗЄС, РЄ.
У вересні 1997 р. голова ОБСЄ надіслав виконавчому секретарю Співдружності Незалежних Держав листа, в якому запропонував СНД взяти участь в обговоренні та реалізації Платформи європейської безпеки. Керівництво ОБСЄ запропонувало державам-членам СНД для обговорення документи, що стосуються умов чинності Платформи кооперативної безпеки, а також взаємопов’язаності інститутів, де увагу привертає вступне положення документа. «Відносини ОБСЄ з іншими міжнародними організаціями формально не оформлені (відносини з ООН є щасливим винятком)».
За відсутності консенсусу між державами-членами СНД активний діалог між ОБСЄ і Співдружністю щодо моделі європейської безпеки та, зокрема, миротворчої діяльності так і не розпочався.
Співдружність Незалежних Держав покликана забезпечувати безпеку на євразійському просторі колишнього СРСР. У межах СНД прийнято ряд важливих документів у цій сфері.
У Статут СНД включено положення про колективну безпеку, про запобігання конфліктам і про розв’язання суперечок, які містяться у Договорі про колективну безпеку від 15 травня 1992 р. та угоди про групи військових спостерігачів і колективні сили з підтримання миру від 20 березня того ж року. Статут СНД закріплює в право на використання за потреби Об’єднаних збройних сил у порядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону згідно зі ст. 51 Статуту ООН, а також застосування миротворчих операцій.
На основі Договору про колективну безпеку 1992 p., учасниками якого були дев’ять держав: Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан і Узбекистан, створено Раду колективної безпеки (РКБ). До її складу входять глави держав-учасниць Договору і Головнокомандувач ОЗС СНД. РКБ уповноважений проводити консультації з мстою координації позицій держав-учасниць у разі виникнення загрози безпеці, територіальній недоторканості та суверенітету однієї або кількох держав чи загрози миру та міжнародній безпеці: розглядати питання надання необхідної допомоги, зокрема військової, державі - жертві агресії; вживати необхідні заходи для підтримання або відновлення миру й безпеки.
Система колективної безпеки СНД до кінця так і не створена, хоча деякі кроки в цьому напрямі зроблені. Так, у 1995 р. РКБ затвердила Концепцію колективної безпеки учасників Договору про колективну безпеку 1992 р. (Азербайджан не підписав рішення про Концепцію), в якій виділені пріоритетні напрями співробітництва держав щодо зміцнення колективної безпеки: роззброєння, заходи довіри, охорона зовнішніх кордонів та ін. 10 лютого 1995 р. главами Вірменії, Білорусі, Грузії, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України підписана Угода про створення об’єднаної системи протиповітряної оборони. Для її розвитку прийнято Положення про об’єднану систему ППО. Це перша реально чинна об’єднана оборонна система СНД.
Водночас у лютому 1999 р. на Раді глав МЗС СНД лише шість із дев’яти держав (Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія й Таджикистан) підписали протокол щодо продовження терміну дії Договору про колективну безпеку ще на п’ять років. Азербайджан, Грузія і Узбекистан ще не приєдналися до протоколу.
Найбільш дієві результати в межах СНД у сфері підтримання миру досягнуті в галузі миротворчості.
У ст. 16 Статуту СНД вказано, що держави-члени вживають усіх можливих заходів для запобігання конфліктам, насамперед на міжнаціональній і міжконфесійній основі, що можуть спричинити порушення прав людини. З метою врегулювання таких конфліктів передбачено створення Груп військових спостерігачів і Колективних сил з підтримання миру в СНД (названих надалі Групою з підтримання миру).
Усі питання, пов’язані зі створенням і функціонуванням такої Групи з підтримання миру, докладно регулюються в Угоді від 20 березня 1992 р. і в трьох Ташкентських протоколах до неї від 15 травня і 16 липня 1992 p.: про статус Груп військових спостерігачів і Колективних сил щодо підтримання миру в СНД; про командування, структуру, матеріально-технічне забезпечення Груп військових спостерігачів і Колективних сил з підтримання миру в СНД; про тимчасовий порядок формування й задіяння Груп військових спостерігачів і Колективних сил з підтримання миру в зонах конфліктів між державами і в державах-членах СНД.
Рішення про проведення операції з використанням Групи з підтримання миру приймається Радою глав держав консенсусом, за згодою всіх конфліктуючих сторін, а також за умови досягнення між ними угоди про припинення вогню та інших ворогуючих дій. На Групу можуть бути покладені такі основні завдання: спостереження за виконанням умов перемир’я й угоди про припинення вогню, роз’єднання протиборчих сторін, створення демілітаризованих зон, зон роз’єднання, гуманітарних коридорів, відновлення законності й порядку тощо. Група з підтримання миру не може використовуватися в бойових діях. Її статус визначається як миротворчий, нейтральний і безпристрасний. Вона може застосовувати зброю лише як виняток. Межі такого застосування чітко позначені: з метою забезпечення безпеки та здоров’я військовослужбовців і персоналу в порядку самооборони; у разі спроб насильницького відсторонення Групи з підтримання миру від виконання покладених на неї функцій; для відбиття явного збройного нападу терористичних, диверсійних груп і бандитських формувань, а також для їхнього затримання; для захисту цивільного населення від насильницьких зазіхань на життя та здоров’я.
Така Група комплектується в кожному конкретному випадку на Добровільній основі державами-учасницями Угоди, за винятком конфліктуючих сторін. До складу Групи входять військові контингенти, військові спостерігачі та цивільний персонал. Протокол від 16 липня 1992 р. передбачає зобов’язання кожної держави-учасниці заздалегідь сформувати, підготувати й тримати в стані постійної готовності військові контингенти та відповідний персонал. Безпосереднє керівництво кожною конкретною операцією покладається на командувача, якого призначає Рада глав держав і при якому створюється Об’єднаний штаб.
Передбачено також важливе положення, згідно з яким Рада глав держав негайно інформує Раду Безпеки ООН і Раду міністрів ОБСЄ про рішення проводити таку операцію.
У січні 1996 р. рішенням Ради глав держав СНД прийнято Концепцію запобігання й урегулювання конфліктів на території держав-учасниць СНД, у якій конкретизовані основні напрями діяльності СНД щодо запобігання конфліктам, врегулювання їх та постконфліктної побудови миру.
У межах СНД розгорнуто чотири миротворчі операції - у Південній Осетії, Придністров’ї, Таджикистані, Абхазії/Грузії. Можна відзначити деякі особливості цих операцій. Так, перші дві проводяться на підставі угод, укладених між Росією й зацікавленими країнами, другі дві - за рішенням Ради глав держав. Лише колективні миротворчі сили в Таджикистані створені на багатонаціональній основі (за участю військових контингентів Росії, Казахстану й Киргизії, проте впродовж 1995-1997 pp. Киргизія вивела свій батальйон). В останніх операціях беруть участь лише російські контингенти. Фінансується ОПМ також лише Росією. Не відпрацьована система оперативного керівництва операціями. Водночас СНД є організацією, яка, взаємодіючи з ОБСЄ, може й має бути конструктивним елементом системи загальноєвропейської безпеки.
З усього комплексу документів, що регламентують миротворчу діяльність на територіях держав СНД, Україна підписала 20 травня 1992 р. лише угоду про Групи військових спостерігачів і Колективні сили з підтримання миру в СНД (із застереженням: «У кожному конкретному випадку рішення про участь України приймає Верховна Рада України») та два Протоколи до неї. Така позиція України пояснюється тим, що в межах ОБСЄ існують визнані європейською спільнотою концепція і процедура запобігання, а також урегулювання конфліктів. Тому немає потреби дублювати в межах СНД вже наявні міжнародні норми. Всі операції щодо підтримання миру в регіоні ОБСЄ мають здійснюватися під егідою або за мандатом ООН/ОБСЄ при обов’язковому забезпеченні багатостороннього й неупєредженого характеру таких операцій.
У березні 1997 р. Рада голів держав прийняла рішення про створення Комітету СНД із конфліктних ситуацій, яке підписала й українська сторона.
Зовсім інша ситуація складається щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО), що претендує на головну роль у забезпеченні безпеки і стабільності в Європі. НАТО заснована на підписаному 4 квітня 1949 р. міждержавному Північноатлантичному договорі, що набрав чинності 24 серпня того ж року. Її членами є 19 держав: Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, СІЛА, Туреччина і Франція, а також прийняті 12 березня 1999 р. Угорщина, Польща і Чехія.
Аналіз Північноатлантичного договору вказує, що його текст формально складений відповідно до положень Статуту ООН і наближений до його термінології. Метою НАТО є об’єднання зусиль її членів для колективної оборони та для збереження миру й безпеки. їхні зобов’язання з надання взаємної допомоги, включно із застосуванням збройної сили, встановлюються Договором. Збройний напад на одного або кількох членів у Європі або Північній Америці розглядається як напад на всі сторони, що домовляються. При цьому вони діють у порядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН. Права й обов’язки учасників Північноатлантичного договору аж ніяк не зачіпають їхніх прав і зобов’язань по Статуту ООН або головну відповідальність Ради Безпеки з підтримання міжнародного миру й безпеки (ст. 7).
Учасники Договору зобов’язалися стримуватися у своїх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування будь-яким чином, несумісним із цілями ООН, розв’язувати всі спори мирними засобами, сприяти подальшому розвитку мирних і дружніх міжнародних відносин.
Для здійснення цілей Північноатлантичного договору створена складна політична та військова структура. Найвищим органом НАТО є Північноатлантична Рада (ПАР), яка функціонує на різних Рівнях: глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, послів. Що є постійними представниками. В останньому випадку вона розглядається як Постійна Рада. У межах Ради проводяться широкі політичні консультації з усіх питань зовнішніх відносин, розглядаються питання забезпечення безпеки, підтримання міжнародного миру, військового співробітництва. Рішення приймаються одноголосно. Створений постійний робочий орган - Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем НАТО.
Для організації співробітництва держав - членів НАТО в політичній та економічній галузях створені Політичний та Економічний комітети.
У межах НАТО діє значна кількість різноманітних різнорівневих військових органів. Це Комітет військового планування у складі військових міністрів, Військовий комітет у складі начальників генеральних штабів країн - членів НАТО. В іншому складі - постійних військових представників начальників штабів - утворений Постійний військовий комітет. Є також Комітет ядерної оборони, Група ядерного планування, Міжнародний військовий штаб, Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних союзних сил у Європі, Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил у Атлантиці і т. д.
Звертає на себе увагу явна невідповідність цілей НАТО, закріплених у Північноатлантичному договорі, і потужної військової структури. Звичайно, виправданням цьому тривалий час було існування Організації Варшавського договору (ОВД), держави-члени якої, насамперед СРСР, розглядалися в стратегічній доктрині НАТО як потенційний противник. Проте ОВД в 1991 р. припинила існування, відбулися й продовжуються суттєві політичні й соціальні зміни в країнах Східної Європи і в державах - колишніх республіках СРСР. Це повинно було спричинити зміни в самій НАТО, особливо в її військовій структурі.
Країни НАТО процес змін пов’язують, передусім, з більш широким підходом до проблем безпеки. Про це, зокрема, говориться в прийнятих на сесії Ради НАТО в листопаді 1991 р. у Римі Стратегічній концепції Північноатлантичного союзу і Декларації про мир і співробітництво. В них ідеться про доповнення концепції безпеки політичними, економічними, соціальними і природоохоронними елементами. При цьому говориться не лише про неподільність безпеки для всіх членів НАТО, як це було раніше, але й про те, що «безпека союзників неподільно пов’язана з безпекою всіх інших держав Європи». До того ж НАТО бачить свої нові можливості в тому, аби робити внесок до розв’язання криз і конфліктів, зокрема за участю їхніх збройних сил. У Декларації говориться, що НАТО продовжуватиме грати ключову роль у затвердженні нового міцного, заснованого на мирі, порядку в Європі, що сповідує загальні цінності й ідеали свободи, демократії, прав людини та правопорядку.
У розробленій новій стратегічній концепції, спрямованій на XXI ст., прийнятій у квітні 1999 р. під час святкування 50-річчя НАТО, йдеться про подальше розширення зони відповідальності НАТО. Практично вона має охоплювати весь світ під приводом розв’язання альянсом глобальних завдань - миротворчої діяльності, протидії розповсюдженню зброї масового ураження, боротьбі з міжнародним тероризмом, наркобізнесом тощо. Концепція наділяє НАТО правом застосовувати військову силу без рішення Ради Безпеки. Власне кажучи, це вже сталося 24 березня 1999 p., коли НАТО під приводом запобігання гуманітарній катастрофі в Косою здійснила агресію проти суверенної держави - Союзної Республіки Югославії. Своїми діями НАТО порушила не лише положення Статуту ООН і Гельсинського Заключного акту, але й положення Північноатлантичного договору. Певною мірою були створені серйозні перешкоди щодо зміцнення системи партнерства, насамперед із Росією.
Для забезпечення співробітництва між Північноатлантичним союзом і європейськими країнами, що не є членами НАТО, в 1991 р. були створені програма «Партнерство заради миру» (ПЗМ) і Рада Північноатлантичного співробітництва (РПАС), покликана здійснювати керівництво цією програмою. У зв’язку з перетвореннями, що проводяться у даний час, в НАТО введена нова розширена програма ПЗМ, яка могла б забезпечити активнішу співпрацю членів і не членів НАТО в оборонній і військовій галузях, зокрема в умовах криз, як це вже має місце в організації Сил з забезпечення виконання Дейтонських угод (ІФОР) і Сил зі стабілізації (СФОР) в Боснії і Герцеговині. У її межах передбачається участь країн-членів і не членів НАТО у створенні Штабних елементів партнерів (ШЕП) і Багатонаціональних оперативних сил (БОС) для проведення операцій з урегулювання криз.
Замість РПАС на сесії Ради НАТО ЗО травня 1997 р. була створена Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП) у складі 44 країн, зокрема всіх держав - членів НАТО, всіх колишніх республік СРСР, всіх колишніх учасників Варшавського договору, а також Австрії, Фінляндії, Швеції і Швейцарії. Метою РЄАП є проведення багатобічних консультацій із широкого кола питань, включно з питаннями політики, безпеки, врегулювання криз, проведення операцій з підтримання миру тощо.
У березні 1992 р. Україна стала членом Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС). У 1997 р. Україна стала співзасновницею та учасницею наступниці РПАС - Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП), яка на сьогодні налічує 28 держав-членів НАТО та 23 країни-партнера. Починаючи з 1994 p., наша держава бере активну участь у програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), у межах якої українські військові були залучені до кількох десятків спільних із країнами-членами та партнерами НАТО миротворчих навчань як на території нашої країни, так і за кордоном.
У країна пройшла шлях від Хартії про особливе партнерство, підписаної 9 липня 1997 р. у Мадриді, через План дій, схвалений 22 листопада 2002 р. у Празі, у межах якого реалізується щорічний Цільовий план Україна-НАТО, до Інтенсифікованого діалогу з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ, який було започатковано 21 квітня 2005 р. у Вільнюсі. Процес Інтенсифікованого діалогу, розпочатий задля виконання рішень Мадридського саміту НАТО 1997 p., пропонується країнам, що висловили зацікавленість стати членами Альянсу, і розглядається як перший етап офіційного процесу підготовки країн-кандидатів до членства в НАТО.
З квітня 1999 p., згідно з положеннями Хартії, формат відносин переведено в площину спільного форуму - Комісії «Україна-НАТО» (КУН). Поряд із цим консультативним механізмом співробітництва, Україна використовує також і такі механізми, як спільні робочі групи «Україна-НАТО» з питань воєнної реформи, озброєнь, економічної безпеки, планування на випадок надзвичайних ситуацій, із питань науки й захисту довкілля, а також регулярні засідання «Україна-НАТО» на рівні політичного, політико-військового керівного, військового, економічного та спеціального комітетів.
У межах співпраці України з НАТО у сфері боротьби з тероризмом із 9 жовтня 2001 р. до 24 березня 2003 р. Україна надавала керованим НАТО силам в Афганістані право прольоту через свій повітряний простір, а також надавала свої військово-транспортні літаки для перекидання сил НАТО. Загалом за цей час український повітряний простір перетнуло 4358 літаків збройних сил СІЛА (2466 - військово-транспортних, 1892 - паливозаправників) і 193 літаки ФРН.
2-3 грудня 2008 р. у Брюсселі відбулось засідання ПАР НАТО на рівні міністрів закордонних справ країн-членів Альянсу, в рамках якого 3 грудня 2008 р. пройшло засідання Комісії Україна-НАТО за участю Міністра закордонних справ України. Найважливішим підсумком зустрічі стало підтвердження країнами-членами НАТО всіх рішень щодо України, ухвалених у Бухаресті. Було відзначено прогрес, досягнутий Україною, та висловлено готовність Альянсу сприяти проведенню реформ, необхідних для досягнення членства в НАТО, передусім шляхом використання Комісії Україна-НАТО (КУН), центральну координуючу роль якої планується посилити через внесення відповідних змін до Хартії про особливе партнерство України з НАТО.
21 серпня 2009 р. на виконання рішення ПАР НАТО, ухваленого міністрами закордонних справ у грудні 2008 p., було підписано Декларацію про доповнення до Хартії про особливе партнерство між Україною й НАТО, яка відобразила прогрес, досягнутий за останні роки у зносинах між Україною та НАТО, а також закріпила за КУН провідну роль у реалізації процесу, започаткованого на Бухарестському саміті Альянсу у 2008 р.
Партнерство Росії і НАТО було встановлене підписанням 27 травня 1997 р. в Парижі Засновницького акту про взаємні відносини, співробітництво та безпеку між Російською Федерацією і Організацією Північноатлантичного договору. В Акті зазначено, що Росія і НАТО працюватимуть спільно для того, щоб зробити внесок у створення в Європі загальної та всеосяжної безпеки, заснованої на прихильності до загальних цінностей, зобов’язань і норм поведінки в інтересах усіх держав. В Акті також підкреслено, що він не порушує основної відповідальності Ради Безпеки щодо підтримання міжнародного миру й безпеки та ролі ОБСЄ як загальної і всеосяжної організації в її регіоні.
Акт складається з чотирьох розділів. Перший розділ визначає принципи взаємовідносин між Росією і НАТО, зокрема розвиток на основі транспарентності, взаємного партнерства та співробітництва; визнання життєво важливої ролі демократії, верховенства закону й поваги прав людини, ринкової економіки в розвитку загального процвітання і всеосяжної безпеки; відмова від застосування сили й погрози силою одна проти одної або проти будь-якої іншої держави тощо.
У другому розділі передбачено створення Спільної постійної ради (СПР) Росія-НАТО як основного механізму /для консультацій, координації спільних рішень і спільних дій. Рада, що складається з 16 членів НАТО і Росії (16 + 1), проводитиме зустрічі на різних рівнях і в різних формах: на рівні міністрів закордонних справ і на рівні міністрів оборони двічі на рік; на рівні послів/постійних представників при Північноатлантичній раді - щомісячно. Вона може бути скликана, за необхідності, на рівні глав держав і урядів. Головування у Спільній постійній раді буде здійснюватися спільно представником Росії, Генеральним секретарем НАТО і, в порядку ротації, представником однієї з держав - членів НАТО. Перше засідання СПР на рівні послів відбулося 18 липня 1997 р.
У третьому розділі встановлено галузі консультацій і співробітництва, зокрема щодо запобігання конфліктам, спільні операції, включно з миротворчими та з використанням багатонаціональних оперативних сил, контроль над озброєннями, ядерна безпека тощо.
Основним є четвертий розділ - «Військово-політичні питання». Проте цей розділ не містить юридичних зобов’язань НАТО не розміщувати ядерну зброю й додаткові бойові сили на території нових членів. В Акті члени НАТО лише підтверджують, що не мають намірів, планів або причин для розгортання ядерної зброї на території нових членів і зміни будь-якого з аспектів побудови ядерних сил НАТО або ядерної політики НАТО, а також не передбачають необхідності робити це в майбутньому. Але вони не унеможливлюють виникнення необхідності посилення військового потенціалу блоку у випадку «захисту проти загрози агресії і дій щодо підтримання миру відповідно до Статуту ООН і керівних принципів ОБСЄ, так само як і для навчань відповідно до адаптованого Договору про ОБСЄ, положень Віденського документа 1994 р. і взаємоузгоджених заходів транспарентності». Приводів для посилення військового потенціалу НАТО перераховано більш, ніж достатньо. При цьому передбачено, що положення Акта не дають Росії або НАТО жодним чином права вето щодо дій іншої сторони, а також не обмежують права Росії або НАТО приймати рішення й діяти самостійно.
Майже половина четвертого розділу присвячена проблемі адаптації Договору про звичайні збройні сили в Європі (Договір про ОБСЄ) в контексті загальноєвропейської безпеки.
Не можна не відзначити, що в Засновницькому акті немає положень, що зобов’язали НАТО відмовитися від намірів розширити
НАТО за рахунок залучення нових членів зі Східної Європи і з держав - колишніх республік СРСР.
В умовах агресії НАТО проти Югославії, що почалася 24 березня 1999 p., Росія припинила дію Засновницького акту, відкликала свого представника зі штаб-квартири НАТО в Брюсселі, припинила роботу інформаційних центрів НАТО в Росії. Діяльність цих структур була відновлена після прийняття Радою Безпеки резолюції 1244 від 10 червня 1999 p., що передбачає міжнародну присутність сил безпеки в Косово і припинення військової операції НАТО 20 червня 1999 р.