Міжнародне публічне право. Том 2
9.2.5. Багатонаціональні сили поза межами ООН
Хоча можливість застосування військової сили для примусових дій у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії передбачена Статутом ООН, на практиці збройні сили для такої мети створювалися й діяли поза межами ООН.
Статут ООН встановлює, що проведення примусових дій може мати місце лише за рішенням Ради Безпеки і тільки під її керівництвом. Для примусових дій під своїм керівництвом Рада може використовувати надані в її розпорядження збройні сили держав-членів, а також, де це доречно, регіональні угоди або органи.
Досвід ООН у галузі застосування примусу від імені ООН вкрай незначний. Можна послатися лише на операцію ООН у Конго (липень 1960 р. - червень 1964 p.), коли Рада Безпеки дозволила застосувати силу військам ООН у межах миротворчої операції для забезпечення цілісності Конго і роззброєння сепаратистів.
На жаль, виникає значно більше прецедентів - і число їхнє збільшується - коли Рада Безпеки передає свої повноваження щодо здійснення примусових дій групі держав.
Перший випадок мав місце в 1950 р. у зв’язку з подіями в Кореї. США втрутилися у військові дії, що розпочалися між двома частинами корейської держави, на боці Південної Кореї. Рада Безпеки у своїх рішеннях від 25 і 27 червня і 7 липня, прийнятих за відсутності радянського представника, зажадала припинення військових дій, відведення північно-корейських військ за 38-у паралель і закликала членів ООН допомогти Південній Кореї, надавши озброєні контингенти в розпорядження об’єднаного командування під керівництвом США. Багатонаціональні сили у складі контингентів 16 держав отримали назву «Збройні сили ООН» і право використовувати в операціях прапор ООН; проте зв’язок їх із ООН був символічним. Згадані сили, що складаються переважно з американських військ, досі знаходяться під прапором ООН у Південній Кореї.
Повторно багатонаціональні війська були створені в 1991 р. після вторгнення Іраку до Кувейту в серпні 1990 р. У резолюції 660 (1990) Рада Безпеки констатувала, що має місце порушення міжнародного миру й безпеки, а в резолюції 661 (1990) уточнила кваліфікацію, відзначивши факт «збройного нападу Іраку на Кувейт» і окупацію Кувейту, в резолюції 664 (1990) - анексію Кувейту.
Діючи послідовно, Рада Безпеки прийняла рішення про тимчасові заходи на підставі ст. 40, зажадавши від Іраку виведення військ із Кувейту й закликавши сторони приступити до переговорів (резолюція 660), Врахувавши належним чином невиконання цих тимчасових заходів, Рада вдалася до економічних санкцій (резолюція 661), доповнивши їх згодом заходами морської (резолюція 665) і повітряної (резолюція 670) блокади. У резолюції 678 від 29 листопада 1990 р. Рада Безпеки зажадала від Іраку, виконати всі попередні резолюції й надала йому для цього останню можливість, встановивши паузу доброї волі до 15 січня 1991 р.: у п. 2 цієї ж резолюції Рада уповноважила держави-члени, що співпрацювали з урядом Кувейту, за умови невиконання Іраком до встановленої дати згаданих резолюцій повністю, «використовувати всі необхідні засоби для того, щоб підтримати і виконати резолюцію 660 (1990) і всі подальші відповідні резолюції та відновити міжнародний мир і безпеку в цьому районі».
Прийняттям цієї резолюції Рада Безпеки усунулася від подальшого проведення заходів, передавши свої повноваження щодо відновлення міжнародного миру й безпеки багатонаціональному угрупованню під керівництвом США. Хоча в резолюції 678 прямо не було сказано про можливість ведення воєнних дій, багатонаціональні сили почали саме з них, застосувавши проти Іраку ракетний обстріл та бомбардування. При цьому були порушені закони і звичаї ведення війни, які забороняють проводити воєнні дії проти мирного населення та мирних об’єктів.
Як і в першому випадку, багатонаціональні сили в Кувейті не були пов’язані ні з Радою Безпеки, ні з Військово-штабним Комітетом, хоча в резолюції 665 містився заклик до держав, що співпрацювали з Кувейтом, координувати свої дії з організації морської блокади через ВШК. Цього разу вони вже не називалися «Збройні сили ООН».
У подальшому Рада Безпеки уповноважувала групи держав-членів на створення багатонаціональних сил із застосуванням примусових дій в Сомалі (резолюція 794, 1992) під керівництвом СІЛА і в Руанді (резолюція 929, 1994) під керівництвом Франції для забезпечення доправлення гуманітарної допомоги й проведення інших гуманітарних операцій, на Гаїті (резолюція 940, 1994) під керівництвом США для сприяння у справі відновлення демократії. У всіх випадках керівництво операцією та контроль за її проведенням здійснювали держави-учасниці, а не Рада Безпеки. Вони ж фінансували операції. Під час проведення широкомасштабної миротворчої операції на території колишньої Югославії Рада Безпеки у своїй резолюції 836 від 4 червня 1993 р. надала право державам-членам, які діють індивідуально або через регіональні організації та угоди, вживати всіх необхідних заходів, зокрема й повітряні удари, аби сприяти виконанню мандата Сил ООН із охорони (СООНО) на території Боснії та Герцеговини. Резолюція виходила з того, що такі заходи повинні здійснюватися під керівництвом Ради Безпеки і в координації з Генеральним секретарем ООН і командуванням СООНО. Аналогічне рішення було прийняте Радою 19 листопада 1994 р. (резолюція 958) щодо підтримання СООНО в Хорватії. Силове забезпечення цих рішень узяла на себе Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка неодноразово, починаючи з 27 лютого 1994 p., використовувала бомбові удари супроти позицій боснійських сербів. Кожного разу з проханнями про бомбардування і їхнім обґрунтуванням виступало командування СООНО. Рада Безпеки залишалася осторонь і по суті втратила контроль над розвитком подій. Такі дії змінювали де-факто миротворчий статус СООНО, що не сприяло їхній ефективності і затягнуло врегулювання конфліктної ситуації.
Лише 21 листопада 1995 р. у Дейтоні були парафовані розроблена США Загальна рамкова угода про мир у Боснії й Герцеговині та Додатки до неї, в сукупності названі Мирною угодою, підписаною згодом у Парижі 14 грудня 1995 р. ООН не була представлена в Дейтоні. Згідно з Додатком 1 «а», контроль за виконанням Мирної угоди доручався багатонаціональним військовим силам з виконання угоди (СВУ) у складі сухопутних, повітряних і морських сил держав - членів НАТО, а також інших держав за угодою з НАТО. Від Ради Безпеки було потрібно лише прийняття формальної резолюції, яка б дозволяла державам-членам і регіональним організаціям створення таких сил. Така резолюція, в якій Рада санкціонувала створення багатонаціональних СВУ й постановляла, що мандат СООНО припиняється і повноваження їх переходять до СВУ, була прийнята 15 грудня 1995 р. (резолюція 1031).
У СВУ чисельністю 60 тис. осіб переважають американські війська і війська країн НАТО, проте в них бере участь і група ненатівських країн, включно Росією (приблизно 1,5 тис. осіб). Як і інші ненатівські країни, Росія далека від важелів загального управління операцією. Що стосується ООН, то для координації зі СВУ реалізації цивільних аспектів Мирної угоди Рада Безпеки заснувала цивільну канцелярію ООН під керівництвом Генерального секретаря ООН.
Виникає питання щодо правомірності створення таких багатонаціональних сил, які беруть на себе, хоча й з дозволу Ради Безпеки, функції з підтримання та відновлення міжнародного миру й безпеки. У Статуті ООН не міститься жодного положення, яке б дозволяло Раді самоусуватися від виконання її основної відповідальності й делегувати свою компетенцію одній державі або групі держав, не забезпечуючи збереження свого керівництва.
Міжнародні організації є похідними суб’єктами міжнародного права, їхня правосуб’єктність має договірний характер. Компетенція кожного органу визначена і закріплена в засновницькому акті. Змінювати її можна лише способом, яким вона була встановлена. Шляхи для цього відомі: прийняття поправок до засновницького договору з подальшою ратифікацією їх або укладення додаткових договорів. З цього слідує, що жоден орган ООН не має права передавати свої функції іншому органу, державі або групі держав, оскільки такий порядок не передбачений у Статуті. Том>´ рішення Ради Безпеки, згідно з якими державі або групі держав передаються повноваження Ради із застосування сили без збереження керівництва з боку Ради, є нелегітимними й протистатутними.