Порівняльне літературознавство
8.1. Від «елокуції» до «письма»
Услід за Арістотелем, котрий у своїй «Риториці» (бл. 330 р. до н. е.) розмірковував над проблемами піднесеності, зрозумілості, правильності і відповідності елокуції (способу словесного вираження), Діонісій Галікарнаський (бл. 55-бл. 8 р. до н. е.) розрізняв просту і піднесену елокуцію, а Деметрій (І ст. н. е.) - величну, вишукану, просту і могутню.
Спираючись на арістотелівські традиції та використовуючи досвід трактатів Марка Антонія (Джіроламо) Віди (1527), Юлія Цезаря Скаліґера (1561), Якоба Понтана (1594), Фаміано Стради (1627) та ін., професори Києво-Могилянської академії розробляли вчення про три стилі - високий, середній і низький, деколи доповнюючи їх іншими, як-от квітучим, лаконічним, азіанським, дотепним тощо. У курсі Феофана Прокоповича «Про мистецтво поетичне», що був прочитаний 1705-1706 н. р., а виданий 1786 р., високий стиль характеризувався піднесеною - героїчною або трагічною - тематикою, барвистою лексикою, вишуканими метафорами, емоційним синтаксисом. Середньому стилю, що використовується для промов, привітань, історичних праць, притаманні помірковані, але влучні мовні засоби, стримані почуття, а низькому - буденна тематика, зближена до загальновживаної мова, простий виклад.
У добу Просвітництва класичну теорію стилів розвивали Йоганн Вінкельман («Історія мистецтв стародавнього світу», 1764), Ґете («Просте наслідування, манера, стиль», 1788), Фрідріх Шіллер та ін. Поступово термін «стиль» почав витісняти синонімічні вирази elocutio, dicendi modus (спосіб мовлення) і наповнюватися характерними для романтизму уявленнями про вільну художньо-емоційну експресію. Спираючись на діалектику естетичного ідеалу й художньої форми, Гегель виділив три історичні стадії мистецького розвитку: символічну (у мистецтві Стародавнього Сходу ідея ще скута зовнішніми символічними формами, а провідним його видом є архітектура), класичну (античне мистецтво виражає ідею у вільній адекватній формі художнього образу, провідний вид - скульптура) і романтичну (з часів Ренесансу ідея підноситься над зовнішнім світом, переростаючи межі образної форми, провідними стають живопис і поезія, вивершуючи еволюцію мистецтва) («Лекції з естетики», 1838). Фрідріх Шіллер розмежував літературні твори за їхнім ідейно-емоційним ставленням до зображеного («Про наївну і сентиментальну поезію», 1795-1796), а Фрідріх Шлеґель протиставив класичне і романтичне мистецтво («Атенеум», 1798). Так на зміну нормативному тлумаченню стилю прийшло експресивне його розуміння як виразу творчої індивідуальності.
У сучасному мистецтвознавстві й літературознавстві основи стильової типології заклали німецькі дослідники Генріх Вельфлін («Основні поняття історії мистецтв: Проблема еволюції стилю в новому мистецтві», 1915), Оскар Вальцель («Німецький романтизм», 1917; «Імпресіонізм та експресіонізм у сучасній Німеччині», 1920; «Зміст і форма у творі письменника», 1923), Лео Шпітцер («Стилістичні студії», 1928; «Лінгвістика та історія літератури», 1948) та інші вчені, котрі звернулися до системного вивчення елементів мистецької форми. Притім дослідники, що дотримувалися крочеанської концепції тотожності мови й поезії, а також представники німецької стилістичної критики (Stilforschung) й російського формалізму переважно трактували стиль у лінгвістичному сенсі, займаючись питаннями поетичної фоніки, лексики, семантики, синтаксису. Натомість мистецтвознавче (і літературознавче) розуміння стилю є ширшим - воно охоплює не лише стилістику, а й композицію, образну систему, тематику, мистецьке бачення світу й людини, виходячи в царини психології, ідеології, суспільної історії, культурології.
З українських дослідників у царині теорії й історії стилів працювали Микола Дашкевич, Іван Франко, Михайло Возняк, Олександр Білецький, Леонід Новиченко, Дмитро Наливайко. Часткові спроби періодизації історії української літератури за стилями зробили Богдан Лепкий («Начерк історії української літератури», Коломия, ч. 1,1909; ч. 2,1912), Микола Зеров («Українське письменство XIX ст.», Київ, 1928; «Від Куліша до Винниченка: Нариси з новітнього українського письменства», Київ, 1929), Микола Гнатишак («Історія української літератури», Прага, кн. 1, 1941). Але найважливішими працями в цій галузі залишаються й донині «Історія української літератури» (Нью-Йорк, 1956) і «Порівняльна історія слов´янських літератур» (Берлін, 1968) Дмитра Чижевського - новаторські історіографічні дослідження, побудовані за стильовим принципом.
У другій половині XX ст. відмова від типологічного підходу, жорсткої схематизації літературного процесу вплинула і на розуміння стилю, жанру та інших літературознавчих понять, які тепер часто заступаються або витісняються категоріями письма й дискурсу. І все ж, як зазначив Антуан Компаньйон, у той час коли лінгвісти руйнували поняття стилю, Ролан Барт у «Нульовому ступені письма» (1953), Мішель Ріффатер у «Критеріях аналізу стилю» (1960), Нельсон Ґудмен у «Статусі стилю» (1975) реабілітували то один, то інший аспект цього поняття, через що воно залишається порівняно стабільним, концептуально гнучким, зберігаючи універсальний характер
Стильова типологія виконує й прагматичні функції, допомагаючи читачеві зорієнтуватися серед складних еволюційних процесів новітнього письменства. Довідкове призначення має «Словник літературних напрямів двадцятого століття» - об´ємний компендіум, що розпочинається передруком відомої статті Рене Веллека «Періоди і напрями в літературній історії» ("Periods and Movements in Literary History") і містить характеристику впливових напрямів, таких як реалізм, символізм, натуралізм чи модернізм, розвиток яких простежено у літературі майже восьми десятків країн світу.