Міжнародне публічне право. Том 1
8.3.2.2. Звернення до установ, що виносять обов’язкові для сторін рішення (арбітраж і судовий розгляд)
ООН і міжнародне співтовариство докладає постійних зусиль для підвищення ролі інституцій, що виносять обов’язкові рішення з-поміж засобів мирного розв’язання міжнародних спорів.
1. На відміну від погоджувальних засобів, які є переважно політичними, судові засоби мають юридичний характер, тобто полягають у винесенні обов’язкових для сторін рішень.
2. Під час погоджувальної процедури остаточне рішення приймають сторони, під час судової-міжнародний орган.
3. Під час погоджувальних процедур основна мета полягає в досягненні взаємно прийнятної угоди, тоді як арбітраж чи суд приймає власне рішення на основі факту і права.
Міжнародна судова (в широкому сенсі) процедура, яка передбачає винесення обов’язкових для сторін спору рішень, здійснюється у двох формах - Міжнародний арбітраж (третейський суд) і власне Міжнародний суд.
Основні відмінності Міжнародного арбітражу від Міжнародного суду такі:
1. Коло вирішуваних питань: в арбітражному процесі окреслюється самими сторонами спору і викладається в третейському запису, арбітри (третейські судді) виносять рішення тільки в межах предмета третейського запису, тоді як Міжнародний суд сам визначає свою компетенцію і виносить рішення, які виходять за межі предмета меморандуму.
2. Склад суддів: Міжнародний суд діє на постійній основі і складається з професійних юристів, які служать певній термін у цьому суді і жодною іншою діяльністю не мають права займатися, тоді як арбітри часто залучаються ad hoc, можуть брати участь більш, ніж в одному арбітражі, часто є не професійними юристами, а професіоналами у спеціальних питаннях, що виносяться на арбітражний розгляд.
3. Порядок діяльності: під час арбітражного розгляду сторони значною марою визначають умови організації арбітражу: коло питань, склад, мова, місце і час проведення та інші питання, суд же сам визначає всі ці умови, відповідно до свого регламенту і процедур.
1. Міжнародний арбітраж (Міжнародний третейський суд)
На думку Ф. Ф. Мартенса, третейський суд є «найрозумнішим способом розв’язання міжнародних зіткнень». Цей інститут відомий із давніх часів. У XIX ст. було створено понад шістдесят міжнародних третейських судів. Гаазькі конференції миру розробили процедуру врегулювання спорів шляхом звернення до третейського суду. Декларація (потім Конвенція) про мирне розв’язання міжнародних зіткнень (відповідно 1899 і 1907 pp.) рекомендує державам-учасникам звертатися за потреби до третейського суду. Відповідно до ст. 38 Конвенції 1907 р. «у питаннях юридичного характеру, переважно в питаннях тлумачення або застосування міжнародних договорів, третейський суд визнається державами найдієвішим і водночас найсправедливішим засобом вирішення спорів, не врегульованих дипломатичним шляхом».
Ще конференцією 1899 р. була заснована Постійна палата третейського суду в м. Гаазі. Палата компетентна для всіх випадків третейського розгляду. Кожна держава - учасник Конвенції 1907 р. - для формування списку третейських суддів, що ведеться в Міжнародному Бюро Палати, призначає не більше чотирьох осіб, які відомі своїми знаннями з міжнародного права, користуються особистою повагою і висловили б готовність перейняти на себе обов’язки третейського судді. Члени Палати призначаються на шестирічний термін. Повноваження їх можуть бути відновлені. Призначені особи вносяться як члени Палати в особливий список, який повідомляється всім державам — учасникам Конвенції.
Якщо держави побажають звернутися до Палати для вирішення спору між ними, то вони здійснюють вибір третейських суддів із загального списку членів Палати. Палата компетентна розглядати будь-які спори між державами - учасниками Конвенції 1907 р. Юрисдикція Палати може бути поширена на спори між державами-учасниками і не учасниками Конвенції 1907 р.
Після досягнення державами згоди про створення третейського суду вони передають у Міжнародне бюро текст свого «третейського запису», де вони вказують предмет спору, претензії, імена обраних суддів та інші умови, щодо яких вони погодилися. Подання третейського запису розглядається як спільна згода держави виконати рішення суду. Члени суду при виконанні своїх обов’язків поза своєю країною користуються дипломатичними привілеями.
Звернення до Палати неможливе тоді, якщо, на думку держави - учасника спору, така суперечка не належить до категорії тих спорів, які підлягають обов’язковому третейському розгляду.
Суд проводить наради конфіденційно. Будь-яке рішення при-ймається більшістю голосів і є остаточним. Всі витрати Палати з підготовки справи до розгляду і слухань несуть сторони.
До 1930 р. Палата розглянула кілька спорів, після Другої світової війни (до 1990-х pp.) - лише один. Наприкінці XX ст. Постійна палата третейського суду помітно відновила активність. Вона розглядає тепер будь-які спори між державами й міжнародними організаціями, а також юридичними й фізичними особами. Завдяки цьому вона дедалі активніше бере участь у вирішенні спорів комерційного й фінансового характеру. Міжнародне бюро Палати виконує також функції секретаря під час арбітражних процедур. Зокрема. воно здійснювало такі функції під час розгляду спору між Еритреєю та Єменом з приводу островів у Червоному морі, який було завершено у 1999 р. Міжнародне бюро надає технічну й адміністративну допомогу арбітражним трибуналам, заснованим за межами Палати, зокрема Трибуналу з розгляду претензій Ірану до США (див. далі).
Сучасна судова діяльність Палати регламентується кількома керівними документами, з-поміж яких найважливіші:
1) факультативні правила розгляд}´ арбітражних спорів між двома державами 1992 p.;
2) правила розгляду арбітражних спорів між двома учасни-ками, з яких один є державою 1993 p.;
3) правила розгляду спорів між державами й міжнародними організаціями 1996 p.;
4) факультативні правила для арбітражу з розгляду спорів між міжнародними організаціями - юридичними особами 1996 p.;
5) правила розгляду спорів щодо природних ресурсів і до-вкілля 2001 р.
Палата з 1902 по 2007 pp. розглянула понад п’ятдесят спорів між державами, наприклад, спори між Норвегією і Швецією про морські кордони (1908-1909), між США та Великобританією - про рибальство в Атлантичному океані (1909-1910) і про порядок користування міжнародним аеропортом Хітроу (1989-1992).
Палата також може виступати як міжнародна комісія з примирення, в цій ролі вона розглянула 5 спорів.
З-поміж постійних арбітражів глобального рівня, крім Постійної палати третейського суду, можна назвати Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУ1С), створений відповідно до Вашингтонської конвенції з регулювання інвестиційних спорів між приватними особами й державами 1965 р.
Зазвичай арбітражі діють ad hoc - тобто створюються для розгляду конкретного спору. Формується арбітраж із членів, що призначаються сторонами, і погодженого ними суперарбітра. Багатосторонні договори передбачають можливість призначення суперарбітра міжнародною посадовою особою, наприклад. Генеральним секретарем ООН.
Зазвичай арбітраж складається з трьох арбітрів. Сторони представлені в арбітражі своїми агентами.
Найбільшим за кількістю арбітрів (9 осіб) став Ірано-американський арбітраж (Претензійний трибунал), заснований цими двома країнами для розгляду претензій американських громадян до Ірану та іранських громадян до США після кризи, яка виникла у зв’язку із захопленням іранськими студентами в заручники п’ятдесяти двох американських громадян у посольстві США в Тегерані в 1972 р. Арбітраж був створений у 1981 р. на підставі так званих «Алжирських декларацій», які визначили всі організаційні питання роботи арбітражу. Цей змішаний арбітраж розглядав спори як між державами (США та Іраном), так і між громадянами цих країн, з одного боку, і державами - з іншого.
Досить поширеними є й випадки вирішення спорів одним арбітром.
Активно діє арбітражний процес на рівні регіональних організацій і домовленостей.
2. Міжнародні судові органи
МС ООН - установа, що існує на постійній основі, складається з незалежних суддів, вирішує спори на основі міжнародного права і приймає юридично обов’язкові рішення.
1. Постійна палата міжнародного правосуддя. Вперше між-народний суд універсального рівня - Постійну палату міжнародного правосудця (ППМП) - було засновано в 1920 р. на основі Статуту Ліги Націй. За майже двадцятирічну історію (1922-1946) ППМП було розглянуто тридцять сім спорів і прийнято двадцять вісім консультативних висновків на запити Ради Ліги.
Особливістю ППМП, яка відрізняє її від правонаступника - МС ООН - було те, що держави могли звернутися в ГТПМП в односторонньому порядку і залучити до розгляду іншу державу без необхідності попередньої угоди між сторонами про передання справи на розгляд ППМП.
ППМП складалася з постійних судців, які представляли основні правові системи світу й обиралися Радою й Асамблеєю Ліги Націй. Окрім розгляду спорів, ППМП мала право виносити консультативні висновки з будь-якого юридичного питання, переданого їй Радою або Асамблеєю Ліги Націй. Її засідання були переважно закритими.
Хоча Палата була створена й фінансувалася Лігою Націй, вона не була органом цієї організації, і її Статут не був складовою Статуту Ліги. Держави - члени Ліги Націй - автоматично не набували членство Статуту Палати. Держави зобов´язані були письмово визнати обов’язкову юрисдикцію ППМП.
У період з 1922 по 1940 р. Палата винесла ухвали з тридцяти Двох спорів між державами і двадцяти семи консультативних висновків і зробила значний внесок у розвиток теорії міжнародного права. Діяльність ППМП була перервана Другою світовою війною, і в 1946 р. вона була розпущена разом з Лігою Націй. Палату змінив МС ООН, в основу Статуту якого покладено Статут Постійної палати.
2. МС ООН заснований Статутом ООН у 1945 р. є універсальним судовим органом, що діє як основний судовий орган Об’єднаних Націй. Згідно з Манільською декларацією про мирне розв’язання міжнародних спорів 1982 p., держави повною мірою усвідомлюють роль МС ООН. Держави повинні мати на увазі, що спори юридичного характеру, як загальне правило, передаються відповідно до положень Статуту до МС ООН. Бажано, щоб держави розглянули можливість внесення в договори положень, що передбачають передання до МС ООН спорів, які можуть виникнути під час тлумачення або застосування таких договорів. Державам належить розглянути можливість визначення кола справ, для вирішення яких може бути використаний МС ООН. Органам ООН та її спеціалізованим установам належить вивчити питання про доцільність використання можливостей робити запити на консультативні висновки МС ООН з юридичних питань, що виникають у процесі їхньої діяльності, за умови, що вони належним чином на це уповноважені.
Суд функціонує відповідно до Статуту МС ООН, що є невід’ємною частиною Статуту ООН, і до свого Регламенту. Він розпочав діяльність із 1946 р.
Учасниками Статуту МС ООН є всі держави-члени ООН. МС ООН визнано «старшим» з-поміж усіх міжнародних судів, і не лише за історичною ознакою, а насамперед через його можливості з розгляду й вирішення спорів. Будь-яка держава - учасник Статуту - може потенційно передати спір на розгляд МС ООН, який може розглянути будь-яке питання, що стосується міжнародного права.
На МС ООН покладено подвійну функцію: а) розв’язання відповідно до міжнародного права спорів, переданих йому на розгляд державами; б) винесення консультативних висновків із юридичних питань, що запитуються належним чином органами ООН та її спеціалізованими установами.
Суд складається з п’ятнадцяти членів, причому в його складі не може бути двох громадян однієї і тієї ж держави. Члени МС
ООН обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки з числа осіб, внесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду. Згідно зі ст. 6 Статуту МС ООН кожна група до висування кандидатур запитує думку вищих судових установ, юридичних факультетів вищих навчальних закладів і академій своєї країни, а також національних відділень міжнародних академій, що займаються вивченням права.
Генеральний секретар ООН складає в алфавітному порядку список усіх осіб, чиї кандидатури були виставлені на посаду суддів. Два таких списки передаються Генеральній Асамблеї й Раді Безпеки ООН. Ці органи приступають до виборів членів МС ООН незалежно один від одного. Обраними вважаються кандидати, що отримали абсолютну більшість голосів і в Генеральній Асамблеї, і в Раді Безпеки.
Члени МС ООН обираються на дев’ять років і можуть бути переобрані. При цьому кожні три роки переобирається третина (п’ять членів) складу суду. Члени МС ООН не можуть виконувати жодних політичних чи адміністративних обов’язків і не можуть присвячувати себе жодному іншому заняттю професійного характеру.
Склад су,одів у цілому повинен забезпечити представництво найголовніших форм цивілізації і основних правових систем. Цей принцип відображено в розподілі місць у МС ООН щодо головних регіонів світу: три члени від Африки, два члени від Латинської Америки, три члени від Азії, п’ять членів від Західної Європи, Канади, США, Австралії й Нової Зеландії і два - від Східної Європи, включно з Росією. При цьому до складу МС ООН завжди входять громадяни держав - постійних членів Ради Безпеки.
Кожен новий суддя робить заяву на першому відкритому засіданні МС ООН: «Я урочисто заявляю, що виконуватиму свої обов’язки і здійснюватиму свої повноваження судді чесно, з відданістю справі, неупереджено та сумлінно». Щорічний оклад членів МС ООН становить 160 тис. дол. С1ІІА. Голова отримує спеціальну надбавку. Після виходу на пенсію судді отримують щорічну пенсію, яка після дев’ятирічного терміну служби становить половину їхнього окладу. Судді, які пропрацювали вісімнадцять років або більше, мають право на пенсію в розмірі двох третин від їхнього окладу.
Члени МС ООН під час виконання ними судових обов’язків користуються дипломатичними привілеями та імунітетом. Член МС ООН не може бути звільнений із посади, крім випадку, коли за одноголосним рішенням інших членів, він перестає відповідати вимогам, що до нього пред’являються. Про це Секретар МС ООН повідомляє Генерального секретаря ООН. Після отримання цього повідомлення місце судді вважається вакантним.
МС ООН зазвичай розглядає справи в повному складі. Але Статут передбачає можливість створення камер у складі трьох і більше суддів. Такі камери можуть спеціалізуватися на розгляді певних категорій справ. Була, наприклад, створена камера для розгляду спорів з морського дна. Камера може бути створена для розгляду окремої справи самим МС ООН або на запит сторін. Так, наприклад, була створена камера у справі про розмежування акваторії затоки Мен, сторонами в якій були США і Канада. З метою прискорення розв’язання справ МС ООН щорічно утворює камеру у складі п’яти суддів, яка на прохання сторін може розглядати й вирішу-вати справи в порядку спрощеного судочинства. Для заміни суддів, які вважають для себе неможливим брати участь в окремих справах, виділяються додатково два судді.
Сторонами в справах, що беруться до розгляду МС ООН, можуть бути лише держави. Умови, на яких держава - учасник Статуту МС ООН, що не є членом ООН - може передати спір на розгляд МС ООН, визначаються Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки.
До відання МС ООН належать усі справи, які будуть передані йому сторонами, і всі питання, спеціально передбачені Статутом ООН і чинними договорами.
МС ООН не може розглядати спори, де стороною (чи сторонами) є міжнародні організації. Він не може також розглядати письмові чи усні заяви приватних осіб або корпорацій. МС ООН не має права прийняти у провадження справи, що стосуються міжнародного кримінального права.
Відповідно до ст. 36 Статуту МС ООН держави - учасники Статуту МС ООН - можуть у будь-який час заявити, що вони визнають без особливої про те угоди, ipso facto, щодо будь-якої іншої держави, що прийняла таке ж зобов’язання, юрисдикцію МС ООН обов’язковою для всіх правових спорів, що стосуються: а) тлумачення договору; б) будь-якого питання міжнародного права; в) наявності факту, який є порушенням міжнародного зобов’язання; г) характеру і розмірів відшкодувань за порушення міжнародних зобов’язань.
МС ООН може розглядати справу лише тоді, якщо відповідна держава певним чином дасть згоду на те, щоб стати стороною розгляду в МС ООН. Доктрина виділяє три способи, якими держави можуть надати свою згоду на визнання для себе юрисдикції МС ООН:
1) шляхом підписання спеціальної угоди (ad hoc) - коли дві або більше держави, що є сторонами в конкретному спорі, укладають угоду про передачу саме цього спору до МС ООН, таким чином визнаючи юрисдикцію МС ООН у цій справі й беручи на себе зобов’язання визнати обов’язковим для себе його рішення;
2) шляхом внесення в міжнародну угоду статті чи розділу, де держави - члени угоди - заздалегідь беруть на себе зобов’язання визнавати юрисдикцію МС ООН за умови виникнення суперечки з приводу виконання застосування чи тлумачення цієї угоди;
3) односторонньою заявою загального характеру (зазвичай її називають «факультативна клаузула») про визнання обов’язкової юрисдикції МС ООН щодо певного кола питань. Приблизно сімдесят п’ять відсотків спорів було передано на розгляд МС ООН за допомогою таких односторонніх заяв.
Суд вирішує передані йому спори на підставі міжнародного права і відповідно до ст. 38 Статуту МС ООН застосовує при цьому:
!) міжнародні договори, як загальні, так і спеціальні, що вста-новлюють правила, чітко визнані державами - сторонами спору;
2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою;
3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
4) судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фа-хівців з публічного права різних націй - як допоміжний засіб для визначення правових норм. Ці умови не обмежують прав МС ООН вирішувати справу ex aequo et bono (керуючись справедливістю й добром), якщо сторони з цим згодні.
Справи в МС ООН порушуються залежно від обставин або нотифікацією спеціальної угоди, чи письмовою заявою на ім’я Секретаря МС ООН. В обох випадках мають бути вказані предмет суперечки і сторони. Секретар негайно повідомляє про заяву всі зацікавлені сторони. МС ООН має право прийняти будь-які необхідні тимчасові заходи для забезпечення прав кожної із сторін. Аж до винесення остаточної ухвали повідомлення про заходи негайно доводяться до сторін і Ради Безпеки ООН.
Держава, яка представляє заяву, іменується заявником, а інша держава- відповідачем. Держава-заявник подає меморандум, на який держава-відповідач представляє контрмеморандум. Обсяг змагальних паперів може складати десятки тисяч сторінок.
Судочинство складається з двох частин: письмової й усної. Письмова частина складається з пред’явлення МС ООН меморандумів і контрмеморандумів сторін і відповідей на них, а також усіх супровідних паперів і документів, що їх підтверджують. Усна частина полягає в заслуховуванні МС ООН свідків, експертів, представників і адвокатів. Слухання справи провадиться публічно, але сторони можуть заявити про необхідність закритого слухання справи. Якщо одна зі сторін не з’явиться до МС ООН або не представить своїх аргументів, інша сторона може просити МС ООН про розв’язання справи на свою користь.
Після закінчення усної частини, МС ООН видаляється для обговорення рішення. Будь-яке рішення приймається більшістю присутніх суддів. У рішенні наводяться аргументи, на яких воно засноване. Будь-який суддя має право викласти свою особливу думку.
Рішення МС ООН є остаточним і не підлягає оскарженню. Клопотання про перегляд може бути заявлено лише на підставі нововиявлених обставин, які за своїм характером можуть суттєво вплинути на результат справи і які при винесенні рішення не були відомі ні МС ООН, ні стороні, що просить про перегляд. Жодне клопотання про перегляд не може бути заявлене після спливання десятирічного терміну з моменту винесення рішення.
Рішення МС ООН видається у вигляді двомовного акта французькою й англійською мовами і, зазвичай, становить собою текст на близько п’ятдесяти сторінках кожною мовою. Текст складається з трьох частин: а) преамбули; б) підстави рішення МС ООН; в) пунктів резолютивної частини.
Рішення є обов’язковим для сторін спору. Відповідно до ст. 94 Статут\; ООН кожен член Організації зобов’язався виконувати рішення МС ООН по справі, в якій він є стороною. Якщо рішення МС ООН не виконується, то інша сторона може довести це питання до відома Ради Безпеки, яка має право вжити заходів із примусового виконання рішення МС ООН. Але, наприклад, у 1986 p., коли Нікарагуа звернулася до Ради Безпеки з проханням забезпечити виконання рішення, яке МС ООН виніс на її користь у справі проти США, резолюція Ради Безпеки з цього питання не була прийнята, оскільки на засіданні Ради Безпеки США скористалися своїм правом вето.
МС ООН виніс рішення з багатьох серйозних міжнародних спорів. Наприклад, 9 травня 1973 р. Австралія і Нова Зеландія звернулися до МС ООН з позовними заявами проти Франції з приводу випробувань ядерної зброї в атмосфері, які Франція проводила в південній частині Тихого океану - з вимогою про припинення Францією випробувань. Франція оперативно зробила заяву про намір не проводити з 1975 р. ядерні випробування в атмосфері, у зв’язку з чим МС ООН 20 грудня 1974 р. виніс ухвалу про те, що заява Франції зробила скарги Австралії і Нової Зеландії безпредметними, внаслідок чого відпала необхідність у їхньому подальшому розгляді.
У листопаді 1979 р. Іран допустив захоплення американських дипломатів як заручників у відповідь на відмову США в задоволенні законних вимог Ірану. Американський уряд звернувся зі скаргою до МС ООН. У травні 1980 р. МС ООН одноголосно постановив, що уряд Ірану повинен негайно припинити незаконне утримання дипломатичного й консульського персоналу та інших громадян США, звільнити та передати кожного з них представникові США. Іран також було зобов’язано забезпечити незаконно затриманих осіб необхідними засобами для від’їзду з іранської території і передати США приміщення, власність, архіви й документи посольства США в Тегерані та його консульств в Ірані.
У зв’язку з блокадою Сполученими Штатами портів Нікарагуа МС ООН у червні 1986 р. виніс ухвалу, що розцінює дії США проти уряду й народу Нікарагуа як грубе порушення норм міжнародного права.
У 1999 р. МС ООН вирішив складний прикордонний спір між Ботсваною й Намібією щодо острова Касікілі/Седуду на користь Ботсвани.
Окрім розв’язання міжнародних спорів, МС ООН може надавати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання на запит установи, уповноваженої робити такі запити безпосередньо Статутом ООН (ГА ООН і Рада Безпеки) або відповідно до Статуту. До останніх доктрина відносить ЕКОСОР, Раду з опіки, Генерального секретаря ООН, а також спеціалізовані установи ООН, які можуть запитувати консультативні висновки МС ООН з дозволу Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки.
Питання, з яких запитується консультативний висновок, подаються до МС ООН в письмовій заяві з точним формулюванням питання. Консультативні висновки не мають обов’язкової сили. Проте для деяких міжнародних договорів вони мають вирішальне значення, зокрема для сторін спору. Так, відповідно до ст. VIII Конвенції про привілеї й імунітет ООН 1996 р. за умови розбіжностей між ООН і членами Організації запитується консультативний висновок із будь-якого піднятого юридичного питання. Висновок МС ООН визнається сторонами вирішальним.
МС ООН може відмовити у винесенні консультативного висновку, якщо він суперечить судовому характеру цієї установи або істотним положенням, якими він керується у своїй діяльності, або якщо таке прохання виходить за межі повноважень установи, що робить запит.
За час існування МС ООН виніс понад тридцять консультативних висновків. Близько шістдесяти відсотків консультативних висновків, винесених МС ООН, було запитано Генеральною Асамблеєю ООН. Так, 29 липня 1970 р. Рада Безпеки постановила звернутися до МС ООН з проханням про консультативний висновок щодо юридичних наслідків для третіх країн присутності ПАР у Намібії, що продовжується всупереч Резолюції № 276 (1970) Ради Безпеки. МС ООН постановив, що, виходячи з незаконності її присутності в Намібії, ПАР зобов’язана негайно відкликати свою адміністрацію з Намібії і, таким чином, покласти край окупації цієї території. Всі держави - члени ООН - зобов’язані визнати незаконність присутності ПАР у Намібії і недійсність її актів від імені або щодо Намібії, а також утримуватися від будь-яких зносин із урядом ПАР, що може розцінюватися як визнання законності такої присутності і такого уряду або як надання підтримки чи допомоги ПАР.
Під час «холодної війни» активність МС ООН була незначною. Наприкінці XX ст. вона істотно активізувалась, що сприяло зростанню його авторитету. Суд, що діє на постійній основі, краще, ніж арбітраж, пристосований до послідовності в застосуванні й тлумаченні норм міжнародного права, чим зумовлений і більш значний його вплив на це право.
Особливість компетенції МС ООН полягає в тому, що сторонами в спорі можуть бути лише держави, а також в тому, що він не володіє обов´язковою юрисдикцією. Ці дві обставини в сучасній доктрині обґрунтовано критикуються. Положення, що усуває з компетенції МС ООН спори за участю міжнародних організацій, запозичене зі Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя, прийнятого тоді, коли число міжнародних організацій було незначним. Нині дедалі актуальнішим видається вимога поширити компетенцію МС ООН на спори з участю міжнародних організацій, число і роль яких істотно зросли.
Відсутність обов’язкової юрисдикції означає, що МС ООН не має права розглядати справи за власною ініціативою, він бере до провадження лише ті справи, які передані йому за угодою сторін. Така угода може стосуватися конкретного спору або певної категорії справ, передбачених яким-небудь договором, включно зі Статутом ООН. Як зазналося вище, держави-учасниці Статуту повинні зробити заяви, що визнають обов’язковою юрисдикцію МС ООН для того, щоб МС ООН прийняв до провадження справу, в якій відповідна держава є стороною. Такі заяви зроблені невеликою кількістю держав. Заяви при цьому містять обмежене визнання юрисдикції, тобто визнають її лише в деяких видах спорів. У тако-му вигляді визнавали юрисдикцію МС ООН США до повної відмови від визнання у зв’язку з переданням справи про військові дії США проти Нікарагуа на розгляд МС ООН у 1984 р. Сьогодні з постійних членів Ради Безпеки лише Великобританія визнає обов’язкову юрисдикцію МС ООН.
Натомість перший крок до визнання обов’язкової юрисдикції на взаємоузгоджених умовах має бути зроблений постійними членами Ради Безпеки. За визнання обов’язкової юрисдикції МС ООН всіма державами виступив і Генеральний секретар ООН.
З 1947 по 1995 р. МС ООН розв’язав загалом дев’яносто чотири справи, включно з консультативними запитами. Справи стосувалися переважно таких питань:
1) тлумачення і застосування договорів;
2) суверенітет над певними територіями і кордони;
3) морське право;
4) захист громадян за кордоном;
5) застосування сили;
6) порушення принципів загального міжнародного права.
3. Міжнародний трибунал з морського права. Створений згідно з Додатком VI Конвенції ООН з морського права 1982 р. Місцезнаходження - «вільне ганзейське місто» Гамбург у ФРН.
Трибунал складається з колегії, до якої входить двадцять один незалежний член, обраний із числа осіб, що користуються вищою репутацією неупередженості й справедливості, які є визнаними авторитетами в галу зі морського права.
У складі трибуналу в цілому мають бути представлені основні правові системи світу та справедливий географічний розподіл. У його складі має бути не менше трьох членів від кожної географічної групи, як це визначено Генеральною Асамблеєю ООН.
Члени трибуналу обираються на нараді держав -- учасників Конвенції ООН з морського права 1982 р. Термін їхніх повноважень - дев’ять років і вони можуть бути переобрані.
Члени трибуналу під час виконання ними обов’язків у трибуналі користуються дипломатичними привілеями й імунітетом.
Кожен член трибуналу зобов’язаний до вступу на посаду зробити на відкритому засіданні урочисту заяву, що він чинитиме правосуддя неупереджено та сумлінно.
Трибунал може утворювати камери з трьох чи більше суддів, які він вважає необхідними для розгляду конкретних категорій спорів. Рішення, прийняте однією з камер, вважається рішенням, винесеним самим трибуналом.
Слухання справи проводиться публічно, якщо трибунал не прийняв або якщо сторони не вимагають іншого рішення. Рішення трибуналу приймається більшістю голосів. У рішенні мають бути приведені мотиви, на яких воно засноване. В рішенні вказуються прізвища суддів, що його прийняли. Рішення трибуналу є остаточним і виконується всіма сторонами в спорі. Якщо трибунал не прийняв іншого рішення, кожна сторона покриває власні витрати.
Міжнародний трибунал із морського права почав свою діяльність у серпні 1996 р. У 1997 р. він розглянув скаргу Республіки Сент-Вінсент і Гренадини на Гвінею, яка заарештувала танкер «Сайга», під прапором Сент-Вінсент і Гренадини та екіпажем, що складався з українських і кількох сенегальських моряків. 27 жовтня 1997 р. «Сайга» у водах виключної економічної зони Гвінеї забезпечував паливом риболовецькі судна, а 28 жовтня 1997 р. його (вже у водах виключної економічної зони Сьєрра-Леоне) затримали два патрульні катери Гвінеї, під час затримання два члени екіпажу «Сайга» отримали поранення. Танкер було затримано 28 жовтня, а постанова про арешт судна й екіпажу датована 13 листопада 1997 р.
Республіка Сент-Вінсент і Гренадини порушила справу в Міжнародному трибуналі з морського права, вимагаючи негайного звільнення судна й екіпажу. Трибунал 4 грудня 1997 р. визнав, що позов Сент-Вінсента і Гренадини є обґрунтованим і у зв’язку з цим Гвінея зобов’язана негайно звільнити судно разом з екіпажем. У 1998 р. трибунал виніс ухвалу про відшкодування Гвінеєю збитків, завданих судну «Сайга» і двом членам його екіпажу.
У 1999 р. трибунал розглянув скаргу Австралії і Нової Зеландії з приводу недотримання японськими промисловими судами квот на вилов блакитноокого тунця у виключних економічних зонах держав південної частини Тихого океану і рекомендував Японії забезпечити виконання її судами погоджених на міжурядовому рівні заходів регулювання промислу.
У грудні 2002 р. трибунал розглянув скаргу Російської Федерації на дії Австралії з приводу арешту в лютому 2002 р. російського риболовецького судна «Волга» нібито за незаконний промисел кликача в австралійській виключній економічній зоні. Трибунал прийняв рішення про негайне звільнення судна з екіпажем під заставу в 1 млн. дол. США.
Японія 6 липня 2007 р. надіслала в Трибунал клопотання про негайне звільнення Російською Федерацією судна «Хосин Мару» з екіпажем: у результаті розгляду японський траулер, що займався незаконним промислом у виключній економічній зоні Російської Федерації, було відпущено під заставу в 10 млн. руб.