Міжнародне публічне право. Том 1
8.3.1. Розв’язання спорів ООН та іншими міжнародними організаціями
Зростання кількості та ролі міжнародних організацій вносить істотні зміни в сучасну систему засобів мирного вирішення спорів. Міжнародні організації запобігають виникненню спору, сприяють урегулюванню конфліктних ситуацій, приймають рішення з їхнього врегулювання. Механізм вирішення спорів організаціями має переважно політичний характер, але відповідає нормам міжнародного права: по-перше, всі міжнародні організації мають діяти відповідно до цілей і принципів Статуту ООН, по-друге, розв’язання спорів у межах міжнародних організацій здійснюється на правовій основі, зафіксованій їхніми статутами.
Особливе значення для міжнародного співтовариства має механізм розв’язання міжнародних спорів ООН. Манільська декларація про мирне розв´язання міжнародних спорів, схвалена резолюцією ГА ООН від 15 листопада 1982 р. на її XXXVII сесії, вказує на необхідність підвищення ефективності діяльності ООН у процесі мирного розв´язання міжнародних спорів і в підтриманні міжнародного миру й безпеки відповідно до принципів справедливості й міжнародного права.
Забезпечення мирного вирішення спорів в ООН здійснюють чотири головні органи: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, МС ООН і Секретаріат. Генеральна Асамблея і Рада Безпеки відіграють при цьому провідну роль: вони наділені повноваженнями закликати держави - сторони спору, використовувати мирні засоби вирішення спорів, давати рекомендації щодо конфліктних ситуацій.
На Генеральну Асамблею Статут ООН покладає роль координатора з питань мирного вирішення спорів. Асамблея може обговорювати будь-яку ситуацію, яка, на її думку, може порушити добрий порядок чи дружні відносини між націями, і рекомендувати заходи для мирного розв’язання такої ситуації (ст. 12 Статуту), приймаючи відповідні резолюції. Асамблея активно використовує своє право звертати увагу Ради Безпеки на ситуації, що можуть загрожувати миру. Декларація про встановлення фактів, прийнята у 1991 р. посилює роль Генеральної Асамблеї у встановленні фактичної сторони спору або ситуації з метою запобігання небажаному розвитку їх.
Держави-члени ООН можуть довести до Генеральної Асамблеї інформацію про будь-яку ситуацію, що загрожує призвести до міжнародних зіткнень чи викликати спір. Загалом же підставою для розгляду спору на сесії Генеральної Асамблеї ООН може бути: звернення будь-якого члена ООН; звернення держави, що не є членом ООН, якщо вона є стороною спору (за умови, що вона візьме на себе зобов’язання вирішувати спір засобами, передбаченими Статутом ООН); рішення самої Генеральної Асамблеї ООН, прийняте з її ініціативи; запит Ради Безпеки ООН.
Генеральна Асамблея може бути форумом для міждержавних консультацій задля швидкого розв’язання конфліктної ситуації чи навіть створення необхідних для цього допоміжних органів. Генеральна Асамблея ООН може також: рекомендувати процедуру, заходи мирного врегулювання спору; звертати увагу Ради Безпеки ООН на спори, які можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці; створювати допоміжні органи для процедури примирення; безпосередньо брати участь у мирному розв’язанні спору. Але, без відповідного запиту Ради Безпеки ООН, Генеральна Асамблея ООН не може давати рекомендації цьому органу. Крім того, коли ситуація вже розглядається Радою Безпеки, Генеральна Асамблея не може давати їй жодних рекомендацій. Якщо ж обговорення спору знято з порядку денного Ради Безпеки ООН, про що вона повідомляє Генеральну Асамблею ООН, тоді Асамблея знову отримує право розгляду спору і прийняття рекомендацій.
Рада Безпеки ООН має найширші повноваження з розв’язання міжнародних спорів. Але її компетенція обмежується лише ситуаціями та спорами, продовження яких може загрожувати міжнародному миру та безпеці. Це зумовлено тим, що Рада Безпеки несе основну відповідальність за підтримання миру та безпеки, у зв’язку з чим їй належить основна роль у вирішенні ситуацій, відповідно до розділу VII Статуту ООН. Але Раді Безпеки належить і провідна роль з-поміж органів ООН, залучених до процесу мирного вирішення спорів, відповідно до розділу VI Статуту ООН.
Підставою для розгляду спору в Раді Безпеки може бути звернення сторін (сторони) - учасників спору, звернення третіх держав, рішення Ради Безпеки, ухвалене за власною ініціативою, звернення Генерального секретаря ООН, рекомендація Генеральної Асамблеї ООН.
Рада Безпеки ООН може: вимагати від сторін розв’язати спір засобами, передбаченими Статутом ООН, провести розслідування спору на предмет його загрози міжнародному миру та безпеці, рекомендувати сторонам процедуру, умови і спосіб вирішення спору та ін.
Рада Безпеки ООН бере до уваги, що спори юридичного характеру розв’язує МС ООН, але вона може й самостійно вирішувати спір по суті. При цьому Рада Безпеки вдається до засобів розв’язання спору, передбачених Статутом ООН (добрі послуги, посередництво, слідчі, погоджувальні комісії).
Рада Безпеки уповноважена розслідувати будь-який спір або ситуацію, що може призвести до міжнародних зіткнень або викликати конфлікт, із метою встановлення, чи не загрожуватиме продовження цієї ситуації міжнародному миру й безпеці. Згідно з п. 2 ст. 33 Рада Безпеки, коли вона вважає за необхідне, вимагає від сторін вирішення їхнього спору за допомогою засобів, викладених у ст. 33 Статуту ООН (переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів чи угод або будь-які інші належні засоби). Рада Безпеки може на будь-якій стадії спору, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру й безпеки, рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання спору. При цьому Рада Безпеки враховує будь-яку мирну процедуру, яка вже обрана сторонами. Даючи рекомендації щодо вибору процедури чи способу врегулювання спору, Рада Безпеки виходить із того, що спори юридичного характеру повинні передаватися сторонами до МС ООН відповідно до положень його Статуту. Наприклад, у спорі Мальти і Лівії про розмежування континентального шельфу Рада в 1980 р. рекомендувала звернутися до МС ООН, що й було зроблено.
Якщо сторони спору не розв’яжуть його за допомогою вказаних у п. 1 ст. 33 Статуту ООН засобів, вони повністю передають його Раді Безпеки, яка рекомендує такі умови вирішення спору, які вона визнає відповідними.
Манільська декларація 1982 р. закликає держави - члени ООН - зміцнювати провідну роль Ради Безпеки, щоб вона повною мірою й ефективно могла виконувати свої обов’язки з вирішення спорів чи ситуацій, продовження яких могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру й безпеки. З цією метою державам слід:
1) цілком усвідомлювати свій обов’язок передавати в Раду Безпеки спір, сторонами якого вони є, якщо вони не розв’язали його з допомогою засобів, вказаних у ст. 33 Статуту;
2) ширше використовувати можливість доведення до відома Ради Безпеки інформації про будь-який спір або ситуацію, що може призвести до міжнародних зіткнень або викликати спір;
3) заохочувати Раду Безпеки ширше використовувати можливості, передбачені Статутом для розв’язання спорів або ситуацій, продовження яких могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки;
4) розглядати питання про ширше використання, відповідно до Статуту, можливостей Ради Безпеки з розслідування фактів;
5) заохочувати Раду Безпеки для сприяння мирному вирішенню спорів ширше використовувати допоміжні органи, засновані для виконання функцій Ради за Статутом ООН;
6) враховувати, що Рада Безпеки уповноважена на будь-якій стадії спору рекомендувати належну процедуру або методи його врегулювання;
7) заохочувати Раду Безпеки діяти без зволікань відповідно до своїх функцій і повноважень, особливо у випадках, коли міжнародні спори переростають в озброєні конфлікти.
МС ООН є головним судовим органом ООН. Манільська декларація рекомендує державам-членам ООН:
1) розглянути можливість внесення в міжнародні угоди, сторонами яких вони є, положень, що передбачають передання до МС ООН спорів, які можуть виникнути при тлумаченні або виконанні цих договорів;
2) вивчити можливість у порядку вільного здійснення свого суверенітету визнати юрисдикцію МС ООН, відповідно до ст. 36 його Статуту;
3) розглянути можливість визначення обсягу справ, для вирішення яких МС ООН може бути використаним.
Секретаріат здійснює функції з мирного врегулювання переважно через Генерального секретаря.
Генеральний секретар ООН також відіграє важливу роль у врегулюванні спорів і конфліктних ситуацій. Відповідно до ст. 99 Статуту ООН він має право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру й безпеки. Генеральний секретар за дорученням Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї здійснює посередницькі повноваження або надає добрі послуги державам - учасницям спору. Зазвичай, він підписує угоди з державами щодо процедури врегулювання конфлікту. Так, у березні 1998 р. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан підписав угоду між ООН і Урядом Іраку про допущення міжнародних спостерігачів ООН для інспекції військових об´єктів з метою виявлення в них зброї масового ураження. Ця акція допомогла відстрочити можливий збройний конфлікт між Іраком і США. Проте в березні 2003 р. США все ж таки вчинили на Ірак збройний напад.
У прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 5 грудня 1988 р. Декларації про попередження й урегулювання спорів і ситуацій, що можуть загрожувати міжнародному миру й безпеці, і про роль ООН у цій сфері приділяється значна увага ролі Генерального секретаря в розв’язанні спорів і конфліктних ситуацій. Зокрема, в цьому документі наголошується, що Генеральному секретареві, якщо до нього звернулися держава або держави, безпосередньо залучені до спору або конфліктної ситуації, належить негайно закликати ці держави до пошуку шляхів розв’язання або врегулювання спору чи ситуації мирними засобами на їхній власний вибір відповідно до Статуту ООН і запропонувати добрі послуги або інші наявні в його розпорядженні засоби, які він вважатиме за необхідні. Він може звернутися до держав - сторін спору - за власною ініціативою, з тим, щоб не допустити переростання конфлікту в загрозу для міжнародного миру й безпеки.
Генеральний секретар враховує можливості використання «механізму отримання фактів», включно з можливістю надіслати свого представника або місію для встановленню фактів, з відома приймаючої держави, у район, де має місце спір або ситуація. Генеральному секретареві слід заохочувати, коли це доцільно, зусилля, що докладаються на регіональному рівні для запобігання чи усунення спору або ситуації у відповідному регіоні.
Генеральний секретар ООН неодноразово брав участь у врегулюванні конфліктних ситуацій на Близькому Сході, на Кіпрі, в Афганістані, у Намібії тощо. В одних випадках він діяв сам, в інших звертався за допомогою до держав. У 1965 p., коли спалахнув конфлікт у Домініканській Республіці, він звернувся до США з проханням надати добрі послуги.
Спеціалізовані установи ООН у своїх установчих актах містять положення про порядок вирішення спорів, які переважно стосуються використання чи тлумачення цих актів. Особливі процедури мирного врегулювання спорів закріплені в установчих актах МОП, ІКАО, ЮНЕСКО, ФАО, МАГАТЕ, ВООЗ, МВФ, ІМО, ВОІВ та інших міжнародних організацій. Усі вони, зазвичай, торкаються міжнародних спорів у межах специфіки кожної з організацій.
Суперечка, не розв´язана шляхом переговорів, передається в головний орган організації. Якщо й це не дає результату, спір передається на розгляд до суду або арбітражу. Доктрина не називає випадків, коли б головний орган не вирішив такий спір, оскільки в його розпорядженні знаходяться дієві важелі впливу на членів.