• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 1

8.2.3. Поняття «міжнародний спір»

Поняття «міжнародний спір» зазвичай використовується для визначення розбіжностей між державами, зокрема тих, що можуть поставити під загрозу міжнародний мир і безпеку. В основі міжнародних спорів лежить низка чинників економічного, соціально-політичного, ідеологічного, військового й міжнародно-правового характеру.

У найбільш загальному вигляді міжнародний спір можна розглядати як специфічні політико-правові відносини, що виникають між двома чи більше суб’єктами міжнародного права, як наслідок і, водночас, як спосіб розв’язання суперечностей, що склалися у сфері цих відносин.

Статут ООН містить положення про мирне врегулювання кількох різновидів міжнародних спорів. З-поміж них: «спір, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру й безпеки» (ст. 33); «міжнародні спори» (п. З ст. 2); «будь-який спір» (ст. 38) - тобто спір, який може й не бути прямою загрозою підтримці міжнародного миру; «місцеві спори» (пп. 2 і 3 ст. 52); «спори юридичного характеру» (п. З ст. 36).

Міжнародний спір і «ситуація»

Крім того, у Статуті ООН для кваліфікації конфліктних відносин використовуються поняття «спір» і «ситуація», хоча й не дається їхнє визначення (п. 1 ст. 33, ст. 34). Поділ міжнародних конфліктів на спори й ситуації є досить умовним і відносним, але зрозуміло, що термін «ситуація» є ширшим поняття, ніж спір, і може як призвести, так і не призводити до міжнародного спору, завжди передуючи йому.

Доктрина міжнародного права, практика Ради Безпеки й МС ООН свідчать про те, що спір має місце тоді, коли держави взаємно пред’являють претензії з приводу одного й того ж предмета, спору. Ситуація ж має місце тоді, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується взаємним висуванням претензій, хоча й породжує тертя між ними.

Правові наслідки кваліфікації Радою Безпеки ООН конфлікту як «спір» або «ситуація» не однакові. На підставі п. З ст. 27 Статуту ООН постійний член Ради Безпеки, що є стороною в спорі, повинен утриматися від голосування під час ухвалення рішення: ситуацій це положення не стосується.

Згідно з п. 1 ст. 36 Статуту ООН Рада Безпеки може рекомендувати процедуру або методи врегулювання як спору, так і ситуації, проте умови вирішення, які може рекомендувати Рада безпеки, стосуються лише спору, але не ситуації (п. 2 ст. 37). Крім того, в п. 1 ст. 37 зазначені лише сторони спору (а не ситуації), які зобов’язані передати до Ради безпеки спір, якщо він не може бути розв’язаний засобами, вказаними в ст. 33. Отже, спільною ознакою, що характеризує як спір, так і ситуацію, є зіткнення інтересів держав, але «ситуація» є ширшим поняттям, ніж «спір», і, зазвичай, не має ще чітко окресленого протиставлення вимог сторін.

Ступінь загрози міжнародного спору чи ситуації

Як ситуації, так і спори сукупно поділяються, відповідно до Статуту, на дві групи за своїми можливими наслідками, продовження перших загрожує міжнародному миру й безпеці, продовження інших не супроводжується такою загрозою:

1) особливо небезпечні, продовження яких може загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки (ст. 34);

2) будь-які інші спори (п. 1 ст. 33, п. 1 ст. 35, п. 1 ст. 36).

Більш активних і оперативних дій, безумовно, вимагають ті

ситуації, що несуть очевидну загрозу миру та безпеці, хоча Статут ООН не містить критеріїв розрізнення двох зазначених категорій конфліктних ситуацій. Такі критерії, вочевидь, і не могли бути встановлені, оскільки питання про те, чи становить спір або ситуація загрозу міжнародному миру та безпеці, зумовлено конкретними обставинами кожного окремого спору чи ситуації, а також залежить від характеру зовнішньої політики сторін спору або третіх сторін, залучених у ситуацію.

Повноваження винести рішення про можливі наслідки ситуації чи спору Статут покладає на Раду Безпеки. У ст. 34 Статуту значиться: «Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-яку суперечку та будь-яку ситуацію, яка може призвести до міжнародних зіткнень, або викликати суперечку, з метою визначення, чи не може продовження цих спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки».

Водночас, виходячи з цілей ООН, будь-які спори і ситуації мають бути залагоджені, бо ті з них, що не загрожують міжнародному миру та безпеці, все ж викликають міжнародні тертя, а для підтримки дружніх стосунків і співробітництва між державами необхідна ліквідація будь-яких міжнародних зіткнень. Потенційно як спори, так і ситуації можуть загрожувати миру й безпеці, тому вони загалом повинні бути предметом уваги Генеральної Асамблеї і ще більшою мірою - Ради Безпеки. Чітко зрозуміло, що до компетенції МС ООН міжнародні ситуації не належать.

Лише міжнародні спори, причому винятково юридичного характеру і тільки між державами, є предметом розгляду МС ООН, з яких він виносить свої рішення. Це випливає з п. З ст. 36 Статуту ООН.

Спори юридичного й неюридичного характеру

Зазвичай критерії розрізнення спорів юридичного та неюридичного характеру виводять зі Статуту МС ООН, де в п. 2 ст. 36 визначено питання, щодо яких спір має юридичний характер. Спори мають правовий характер, коли йдеться про:

1) тлумачення договору;

2) будь-якого питання міжнародного права;

3) наявність факту, який, якщо він буде встановлений, розглядатиметься як порушення міжнародного зобов’язання;

4) характер і розмір відшкодування, належного за порушення міжнародних зобов’язань.

Спори політичного характеру з огляду на свою важливість чи (і) складність, цілеспрямовано виводяться з-під дії обов’язкових норм і вирішуються політичними засобами: загалом вони можуть як мати ознаки юридичного спору (до останніх часто належить питання з територіальних проблем, демаркації кордонів), так і не мати таких ознак.

Політичні та юридичні засоби розв’язання міжнародних спорів

Розрізнення спорів юридичного й політичного характеру не знімає окремого питання щодо поділу засобів мирного врегулювання спорів на засоби політичного та юридичного характеру.

Основний критерій «юридичності» засобів розв’язання спорів полягає в тому, що ці засоби передбачають винесення обов´язкових для сторін спору рішень, на відміну від політичних засобів, які передбачають лише рекомендації сторонам спору. Отже, з перерахованих у ст. 33 Статуту ООН засобів мирного вирішення спорів перші чотири (переговори, обстеження, посередництво, примирення) становлять собою саме політичні засоби врегулювання спорів, тоді як два подальші - звернення до арбітражних і судових органів - це юридичні засоби.

Ще один засіб - звернення до регіональних угод і організацій також є політичним засобом, проте деякі автори вважають, що цей механізм може містити й обов’язкові рішення. На нашу думку, це питання слід поділити на дві частини. Перша полягає в тому, що деякі регіональні міжнародні угоди передбачають механізми розв´язання спорів із винесенням обов’язкових рішень, і такі механізми слід кваліфікувати як арбітражні чи судові засоби, тобто вже перераховані «засіб 5» і «засіб 6», до яких, власне, і переадресує «засіб 7» із запропонованих у ст. 33. Коли ж ідеться про якусь міжнародну організацію, яка може виносити обов’язкові рішення, то тут також можна виділити дві різні обставини: або діє норма, що уповноважує цю організацію діяти як арбітражний чи судовий орган (знову засоби 5 і 6), або дії Міжнародної організації чи положення її Статуту, на підставі яких вона діє - суперечать принципам міжнародного права: організація не втручається у внутрішні справи держав, крім випадків, передбачених розділом VII Статуту ООН, коли це робить винятково Рада Безпеки і не може перебирати на себе право виносити обов’язкові рішення, якщо Статутом це не передбачено.