• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 1

8.2.2. Юридичний зміст принципу мирного розв’язання спорів

Сучасне міжнародне право зобов’язує держави й інших суб’єктів міжнародного права вирішувати спори так, щоб не піддавати загрозі мир, міжнародну безпеку й справедливість. Отже, юридичний зміст принципу мирного вирішення спорів полягає в імперативному обов’язку кожної держави вирішувати свої міжнародні спори винятково мирними засобами. Розкриття змісту принципу, на думку В. Г. Буткевича, має охоплювати такі положення:

По-перше, на держави покладається зобов’язання використовувати всі можливі шляхи мирного врегулювання спорів, наведені у ст. 33 Статуту ООН (переговори, обстеження, участь посередницьких сторін, примирення, звернення до арбітражних і судових механізмів, до регіональних органів або угод). Держави не обмежуються цими засобами мирного врегулювання конфліктів і можуть використовувати механізми інші, ніж зазначені в статті. При цьому діє принцип вільного вибору засобів, що означає необхідність досягти згоди сторонами спору. Жодна із сторін не може нав’язувати іншій стороні механізм Урегулювання конфлікту (якщо такий механізм уже прямо не передбачено попередніми домовленостями).

По-друге, у випадку неможливості досягнута примирення за Допомогою одного із запропонованих у ст. 33 засобів, конфліктуючі сторони зобов’язані застосувати будь-які інші мирні засоби, щодо яких буде досягнута взаємна згода. Держави не мають права залишати свої міжнародні спори нерозв’язаними: це вимагає швидких дій із урегулювання міжнародного спору і необхідність продовжувати пошук засобів урегулювання, якщо попередній взаємопогоджений спосіб урегулювання не дав позитивних результатів. «Швидкі дії» розуміють як суворе дотримання взаємоузгоджених термінів урегулювання, передбачених у попередніх чи подальших домовленостях, яке й вимагає застосувати будь-які способи врегулювання для завершення ситуації у визначені сторонами терміни. В Декларації 1970 р. вказується, що державам надається право вільного вибору засобів мирного вирішення спорів, а застосування процедури врегулювання спору чи згода на таку процедуру, вільно узгоджену між державами щодо існуючих чи майбутніх спорів, не повинно розглядатися як несумісне з принципом суверенної рівності.

По-третє, докладаючи зусиль для мирного врегулювання конфлікту, держави повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть призвести до ускладнення ситуації і створити загрозу для міжнародного миру й безпеки та повинні діяти відповідно до цілей і принципів ООН. Держави повинні утримуватися від дій, здатних загострити існуючу між ними суперечку: йдеться, насамперед про дії, що можуть ускладнити врегулювання спору, створити загрозу для підтримання міжнародного миру та безпеки, а також про дії, які можуть змінити становище, що склалося, на користь однієї зі сторін та завдати збитків інтересам іншої сторони. За неможливості врегулювати спір указаними в ст. 33 засобами, держава передає його в Раду Безпеки (п. 1 ст. 37 Статуту ООН).

Характерною особливістю застосування принципу мирного вирішення спорів у міжнародно-правовій практиці є те, що держави, зазвичай, під час укладення двосторонніх і багатосторонніх угод вносять у них положення, про засоби та процедури вирішення спорів, які можуть виникнути в процесі здійснення зобов’язань щодо відповідних домовленостей. При цьому передбачається кілька механізмів вирішення спорів на вибір, а на випадок невиконання зобов’язань щодо передбачених домовленостями процедур вирішення спорів, договори часто містять додаткові положення про звернення до Ради Безпеки однієї із сторін конфлікту за умови невиконання передбачених в угоді процедур розв’язання спору іншою стороною.

Як і інші основні принципи міжнародного права, доктрина розглядає принцип мирного врегулювання міжнародних спорів як імперативну норму міжнародного права, суть якої полягає в тому, що єдино правомірним способом вирішення міжнародних спорів і розбіжностей між державами в сучасному міжнародному праві визнаються лише мирні засоби, перелік яких викладено в ст. 33 Статуту ООН. Найтісніше принцип мирного врегулювання спору пов’язаний із принципом незастосування сили й погрози силою, який полягає в зобов’язанні кожної держави утримуватися від погрози силою чи її застосування як засобу вирішення міжнародних спорів, включно з територіальними спорами й питаннями, що стосуються державних кордонів. Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. відкривається цими двома принципами.

Урегульовувати свої спори держави також зобов’язані на основі міжнародного права й справедливості. Ця вимога передбачає, що в процесі розв’язання спору основні принципи міжнародного права будуть тими імперативними нормами, від яких сторони не відступлять і які вони не порушать. Крім основних принципів, нормами, якими сторони мають керуватися, будуть норми договірного права як загального (насамперед положення Статуту ООН), так і спеціального характеру, а також звичаєві правові норми.

Держави мають право вільно обирати за спільною згодою конкретні засоби мирного врегулювання спорів, що виникають між ними. Це право витікає з принципів суверенної рівності держав і невтручання в їхні внутрішні й зовнішні справи.

Це жодним чином не обмежує право держав завчасно домовлятися про обов’язкове застосування будь-яких процедур урегулювання будь-яких категорій спорів. Зокрема, відповідно до ст. 36 Статуту МС ООН держави-учасниці Статуту можуть у будь-який час заявити про визнання обов’язкової юрисдикції МС ООН. Це означає, що спір між ними розглядатиметься МС ООН на вимогу однієї зі сторін спору, а інша сторона має визнати компетенцію МС ООН та обов’язковість його рішення. Ця норма діє, однак, лише за умови, коли юрисдикцію суду в цій категорії спорів визнано обома державами, незалежно від процедури, якою кожна держава скористалась для такого визнання.