Міжнародне публічне право. Том 1
8.2.1. Історія становлення принципу
Принцип мирного вирішення міжнародних спорів, який у сучасному міжнародному праві розглядається як імперативна норма, було кодифіковано досить рано - під час роботи Першої й Другої конференцій миру, що були скликані за ініціативою російського імператора Миколи II і відбулися у І 899 і 1907 pp. в Гаазі під патронатом королеви Нідерландів Вільгельміни. На Гаазьких конференціях миру 1899 і 1907 pp. була прийнята Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень. Ця Конвенція узагальнила й уніфікувала правила застосування добрих послуг і посередництва, утворення й функціонування міжнародних третейських судів і слідчих комісій, започаткувала Постійну палату третейського суду. Однак звернення до добрих послуг, посередництва чи до інших передбачених Конвенцією мирних засобів урегулювання спорів - за умов визнання допустимості й правомірності застосування в міжнародних зносинах озброєного примусу - не мало для її учасників юридично обов´язкового характеру. Відповідно до ст. 2 Конвенції, при істотних розбіжностях чи зіткненні договірні держави повинні, перш, ніж вдатися до зброї, звертатися, наскільки дають змогу обставини, до добрих послуг або посередництва однієї або кількох дружніх держав. Застереження «наскільки дають змогу обставини» покладало розв´язання питання - звертатися чи ні до мирних способів вирішення спору - на розсуд сторін спору. Аналогічним застереження зумовлювалося звернення до третейських судів і слідчих комісій. Отже, мирний шлях розв´язання спорів не був імперативом, оскільки звернення до засобів мирного вирішення не розглядалося як обов’язкове.
Міжнародно-правовій регламентації процедур мирного вирішення спорів значну увагу приділено у Версальсько-Вашингтонській системі міждержавних домовленостей після Першої світової війни.
Прийнятий у 1919 р. Статут Ліги Націй, хоча й передбачав обов’язкове застосування в певних випадках окремих засобів мирного розв’язання міжнародних спорів (третейський і судовий розгляд, звернення до Ради або Зборів Ліги), не містив чітко сформульованого принципу мирного розв’язання міжнародних спорів і допускав війну як законний засіб вирішення спорів. Відповідно до ст. 12 Статуту члени Ліги Націй повинні були передавати суперечку, що «може викликати розрив», на третейський або судовий розгляд чи на розгляд Ради Ліги.
При цьому вони зобов´язалися не вдаватися до війни впродовж тримісячного терміну після третейського або судового рішення чи доповіді Ради. Відповідно до ст. 13 держави - сторони спору - погоджувалися передавати спори правового характеру, не розв’язані дипломатичним шляхом, на третейський або судовий розгляд. При цьому інші члени Ліги зобов’язалися не вдаватися до війни проти тієї сторони спору, яка вже погодилася на третейський або судовий розгляд спору - тобто війна проти іншої сторони, якщо вона не оголосила про згоду передати справу на судовий розгляд, розглядається як допустимий засіб.
Відповідно до ст. 15 спір, який може спричинити розрив між членами Ліги, якщо його не передано на третейський або судовий розгляд, має передаватися сторонами спору до Ради Ліги. При одноголосному прийнятті доповіді Ради інші члени Ліги зобов’язалися не вдаватися до війни проти сторони, що визнавала й зобов’язувалася діяти відповідно до висновків доповіді. Отже, і в цьому випадку війна проти іншої сторони допускалась: за відсутності одноголосності члени Ліги залишали за собою право «діяти так, як вони вважають за необхідне для підтримання права та справедливості», тобто були вільні у виборі між мирними і військовими засобами. Відповідно до ст. 17, якщо члени Ліги відмовлялися виконувати наказані Статутом зобов’язання з урегулювання спору, Рада могла «прийняти будь-які заходи і робити будь-які пропозиції, спроможні попередити ворожі дії і розв’язати конфлікт».
26 вересня 1925 p. IX Асамблея Ліги Націй затвердила низку положень про погоджувальну процедуру, третейське чи судове врегулювання міжнародних спорів, а також про взаємну допомогу та ненапад. Ці документи склали так званий Генеральний акт про мирне вирішення міжнародних спорів від 20 вересня 1928 p., до якого приєдналися двадцять три держави - з додатками, що становили собою типові проекти двосторонніх угод із зазначених питань. Акт складався з чотирьох розділів, у яких докладно регламентувався порядок вирішення спорів між державами шляхом застосування погоджувальної процедури, звернення до третейського розгляду й суду.
Ці акти стали основою Паризького договору про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р. (Пакт Бріана-Келлога), який у принципі засудив війну як засіб урегулювання міжнародних спорів. Пакт став наступним кроком на шляху до визнання принципу мирного розв’язання міжнародних спорів як імперативу міжнародних відносин. У ст. 1 Пакту прямо вказується: «Високі Договірні Сторони визнають, що врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, або конфліктів, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди знаходитися лише в мирних засобах». Таким чином, принцип мирного врегулювання міжнародних спорів уже сформувався до Другої світової війни і був закріплений на міжнародному договірному рівні.
Надалі принцип мирного вирішення міжнародних спорів було всебічно висвітлено й закріплено в Статуті ООН. У його преамбулі сформульована одна з основних цілей ООН і морально-політична основа права міжнародної безпеки - «вберегти прийдешні покоління від жахів війни».
У ст. 1 Статуту ООН відмічено необхідність приймати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози для миру та припинення актів агресії або інших порушень миру.
У ст. 2 Статуту, де сформульовано основні принципи сучасного міжнародного права, п. З містить власне принцип мирного вирішення спорів, який полягає в тому, що «всі Члени Організації розв’язують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість».
Не обмежуючись проголошенням цього принципу Статут приділяє велику увагу регламентації інших принципів і заходів, що стосуються підтримання миру.
До таких заходів Статут ООН відносить мирні засоби вирішення спорів, викладені в ст. 33 (переговори, обстеження, посередництво. примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод та ін.); принцип заборони застосування сили і загрози силою (п. 4 ст. 2 Статуту); здійснення широкої співпраці в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру (ст. 1 Статуту).
Водночас, за умови крайньої необхідності. Статут визначає повноваження Ради Безпеки щодо застосування заходів примусового характеру (див. ст. 41, 42), які можуть здійснюватися як без залучення збройних сил (ст. 41), так і з використанням їх (ст. 42).
Подальший розвиток принцип мирного вирішення спорів між державами знайшов у Декларації міжнародно-правових принципів дружніх відносин і співробітництва між державами, відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 p., яка розкрила зміст принципів Статуту, вперше визначивши їх як основні принципи міжнародного права. Відкривають Декларацію «принцип, відповідно до якого держави вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість» разом із «принципом, відповідно до якого держави утримуються у своїх міжнародних зносинах від погрози силою і її застосування»´. Зокрема, принцип мирного вирішення спорів розкривається в таких положеннях: Декларація підтверджує, насамперед, обов’язок держав розв’язувати свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку й справедливість: у зв’язку з цим держави повинні намагатися якнайшвидше врегулювати свої міжнародні спори шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів і домовленостей чи іншими мирними засобами на свій вибір - тобто відповідно до ст. 33 Статуту.
У пошуках такого врегулювання сторони повинні приходити до згоди щодо тих мирних засобів, які б відповідали обставинам і характеру спору. Якщо спір не вдається врегулювати жодним з перерахованих засобів, сторони зобов’язані продовжувати зусилля із урегулювання спору шляхом інших узгоджених між ними засобів.
Держави-сторони міжнародного спору та інші держави повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть загострити ситуацію настільки, що загрозі буде піддано заходи міжнародного співтовариства з підтримання міжнародного миру та безпеки, і зобов’язані діяти відповідно до цілей і принципів ООН.
Міжнародні спори вирішуються, виходячи з суверенної рівності держав і відповідно до принципу вільного вибору засобів. Застосування процедури врегулювання спору чи згода на таку процедуру, вільно узгоджену між державами щодо існуючих чи майбутніх спорів, де вони є сторонами - не повинно розглядатися як несумісне з принципом суверенної рівності.
Подальшого розвитку основні принципи міжнародного права, як відомо, набули в частині а) Підсумкового акту НБСЄ (Гельсинкі, 1975), яка мала назву Декларація принципів, якими держави-учасники (НБСЄ) керуватимуться у взаємовідносинах. У цьому документі підтверджені всі основні положення, що розкривають зміст принципу мирного врегулювання спорів у Декларації про принципи 1970 p., а сам принцип отримав «компактну» назву, якій відтоді віддають перевагу, посилаючись на цей принцип - «V. Мирне врегулювання спорів».
Крім Статуту ООН і Декларацій 1970 і 1975 pp., до джерел універсального характеру, де кодифіковано й розкрито принцип мирного врегулювання спорів, слід віднести Манільську Декларацію про мирне врегулювання конфліктів від 15 листопада 1982 p., а також резолюції ГА ООН від 5 грудня 1986 р. і від 7 грудня 1987 р. про створення всеосяжної системи міжнародного миру та безпеки, а також резолюцію ГА ООН від 7 грудня 1988 р. про загальний підхід до зміцнення міжнародного миру та безпеки відповідно до Статуту ООН.
Крім того, зобов’язання держав мирними засобами врегульовувати спори було сформульоване як принцип МС ООН. МС ООН було відзначено, що даний принцип слід віднести до групи заборонних принципів (до яких також належить і принцип незастосування сили та погрози силою) і що дотримання цього принципу має важливе значення для збереження загального миру. МС ООН також визнав цю норму такою, що має звичаєвий характер.
У Меморандумі про підвищення ролі міжнародного права, запропонованому 29 вересня 1989 р. делегацією СРСР на XLIV сесії Генеральної Асамблеї ООН, містився проект універсального міжнародно-правового акту, який кодифікував би зобов’язання держав - сторін спору в процесі розв’язання ними конфліктних ситуацій, зокрема:
1) зобов’язання держав приймати всі залежні від них заходи з запобігання виникненню міждержавних конфліктів, відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права;
2) зобов´язання держав, якщо вони все ж стали стороною конфлікту, негайно вступити з іншою стороною в прямі переговори для мирного й, за можливості, швидкого й повного залагоджування розбіжностей, що стали приводом до конфліктної ситуації, маючи на меті взаємопорозуміння та керуючись взаємопоступливістю, а за необхідності вдаючись до попередніх консультацій і створення спільних робочих інституцій для вивчення ситуації;
3) зобов’язання держав за умов, коли стає очевидною складність досягнення порозуміння шляхом прямих переговорів або відсутність прогресу в таких переговорах, а продовження спору може загрожувати підтриманню міжнародного миру й безпеки - інформувати належним чином, виходячи з характеру й сутності розбіжностей - Раду Безпеки, Генеральну Асамблею або Генерального секретаря ООН, а також інші відповідні універсальні або регіональні міжнародні організації;
4) зобов’язання держав до повного розв’язання конфлікту докладати зусиль для досягнення принципової домовленості впродовж цього періоду не ставити під загрозу досягнення остаточної згоди, не перешкоджати її досягненню і взагалі не вдаватися до будь-яких дій, здатних посилити конфліктність ситуації;
5) зобов’язання держав у належних випадках належно оцінювати можливості використання добрих послуг, як засобу, що сприяє організації й успішному перебігу прямих переговорів, або посередництва, яке допомагає знаходити компромісні шляхи врегулювання розбіжностей, враховуючи позитивний досвід надання добрих послуг і посередництва з боку Генерального секретаря ООН чи держав, що не є сторонами спору;
6) зобов’язання держав звертатися до погоджувальних процедур, як одного з мирних засобів вирішення спорів, при цьому можна було б передбачити, відповідно до існуючої практики, процедуру формування погоджувальної комісії з числа громадян сторін спору із запрошенням, за спільною згодою, громадян третіх держав, зокрема з числа посередників, внесених у список Генерального секретаря ООН; процедура організації робота погоджувальних комісій могла б бути викладена в додатку до основного Акта;
7) зобов´язання держав повною мірою використовувати можливості ООН для встановлення фактичних обставин спору чи конфлікту, зокрема шляхом використання можливостей Ради Безпеки, Генеральної Асамблеї й Генерального секретаря ООН;
8) зобов’язання держав-сторін спору за умови, коли прямі переговори, добрі послуги, посередництво, примирення чи інші політичні засоби не привели в розумні терміни до мирного врегулювання спору, вдатися до процедури, що передбачає винесення обов’язкового рішення, тобто передати спір на вимогу будь-якої із сторін на арбітражний або судовий розгляд, у зв’язку з чим, зокрема, зростає роль головного органу ООН з міжнародного правосуддя - МС ООН.