Міжнародне публічне право. Том 1

7 1.5. Утворення ООН та її системотворчий вплив на міжнародне право і світовий порядок

Рух до формування нової універсальної політичної організації з підтримання міжнародного миру й безпеки, яка б діяла на основі більш ефективних механізмів забезпечення їх почався з підписання президентом США Ф. Д. Рузвельтом і прем’єр-міністром Великобританії У. Черчіллем Атлантичної хартії 14 серпня 1941 р,, а також двох декларацій на Міжсоюзній конференції в Лондоні: Декларації Уряду СРСР від 24 вересня 1941 р. та Декларації Урядів СРСР і Польської Республіки про дружбу і взаємодопомогу від 4 грудня 1941 р. У жовтні 1943 р. у Москві відбулася конференція міністрів закордонних справ СРСР, США й Великобританії, де було прийнято Декларацію чотирьох держав із питань загальної безпеки, підписану також і Китаєм. У цьому документі підкреслювалася необхідність якнайшвидшого створення універсальної міжнародної організації для підтримання миру й безпеки. У Декларації також проголошувалися принципи діяльності майбутньої організації. Декларація була підтверджена на вищому рівні главами трьох держав антигітлерівської коаліції - СРСР, США й Великобританії на конференції в Тегерані 1 грудня 1943 р.

Відповідно до пропозиції уряду США з 21 серпня до 7 жовтня 1944 р. у Думбартон-Оксі біля Вашингтону відбулася конференція за участі СРСР, США, Великобританії та Китаю, на якій було ухвалено підсумковий документ - «Пропозиції щодо створення Загальної міжнародної організації безпеки». Цей документ став основою проекту Статуту майбутньої Організації Об’єднаних Націй. Але в Думбартон-Оксі не було розв’язано таких важливих питань діяльності майбутньої організації: порядок голосування в Раді Безпеки; склад перших членів майбутньої організації; долю підмандатних територій, зміст Статуту МС ООН. Згоди з цих питань вдалося досягти під час Ялтинської конференції глав СРСР, США й Великобританії в лютому 1945 р.

Щодо голосування в Раді Безпеки, то було взято за основу пропозицію Ф. Д. Рузвельта про необхідність консенсусу великих держав під час розв’язання істотних питань безпеки, закріплену в ст. 27 Статуту ООН. Щодо складу перших членів ООН, то було вирішено, що її членами крім СРСР, стануть Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) і Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) - як нації, що зробили значний внесок у перемогу спільного ворога і найбільш постраждали у Другій світовій війні. На Ялтинській конференції також було ухвалене рішення, що установча конференція Об’єднаних Націй із заснування міжнародної організації відкриється у Сан-Франциско 25 квітня 1945 р. На конференції в Сан-Франциско були погоджені всі положення. Статуту ООН, і 26 червня 1945 р. цей документ урочисто підписали представники п’ятдесяти держав. Одне місце було зарезервоване уряду Польщі, оскільки тоді існувало два польських уряди: один у Лондоні (в еміграції), інший у Варшаві. 24 жовтня 1945 р. Статут ООН після того, як було передано на зберігання останню ратифікаційну грамоту, необхідну для набрання ним чинності, став чинним міжнародно-правовим актом. Щорічно міжнародне співтовариство відзначає 24 жовтня як День Об’єднаних Націй1. П’ятдесят одна держава, включно з Україною, що підписали Статут, є засновницями ООН. Нині ООН складається зі ста дев’яноста трьох держав-членів, передостанньою стала Швейцарія.

На основі Статуту ООН почала динамічно формуватися єдина універсальна система міжнародного права, основними ознаками якої стали такі взаємопов’язані процеси, як:

1) кодифікація міжнародного права;

2) інституціалізація міжнародного правопорядку;

3) універсалізація міжнародного права й міжнародного правопорядку.

Кодифікація в міжнародному праві полягає у фіксації узгодженого волевиявлення суверенних держав із приводу врегулювання тих чи інших сфер міжнародних відносин - у міжнародних договорах. Договірне формування норм міжнародного права забезпечує однакове розуміння і тлумачення «духу і букви» договору, і належним чином надану згоду держав-членів на обов’язковість для них положень договору3. Міжнародні домовленості створюють правову базу для врегулювання певної сфери міжнародних відносин, які, своєю чергою, потребують інституційного забезпечення.

Інституціалізація - забезпечення міжнародних домовленостей із окремих напрямів міжнародних відносин постійно діючими міжнародними органами. Отже, інституціалізовані форми співробітництва між державами - це родове поняття, що охоплює різні міжнародні інституції, створені для співробітництва держав на основі волевиявлення їх шляхом передання цим інституціям частини своєї компетенції. Такими міжнародними інституціями, зокрема, є: міжнародні організації, міжнародні адміністративні союзи, міжнародні конференції, міжнародні комітети й комісії тощо.

Універсалізація міжнародного права і на його основі міжнародного правопорядку - це приведення всіх складових цих феноменів до всеохопної системної єдності. Універсалізація - це одночасно й бажана модель, і процес її реалізації. Прийняття Статуту ООН стало вирішальним кроком до універсалізації міжнародного права, системотворчим чинником якої був Статут ООН (передусім його норми й цілі), і міжнародного правопорядку, системотворчим чинником якого стала сама Організація Об’єднаних Націй. Основні передумови цього процесу такі:

По-перше, як зазначено в самому Статуті в ст. 103: норми Статуту мають перевагу перед будь-якими іншими договірними нормами, цим забезпечується верховенство Статуту та поступовий рух до єдності всієї системи міжнародного права.

По-друге, принципи Статуту згодом отримали системну впорядкованість у Декларації про міжнародно-правові принципи дружби і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 p., а в її загальній підсумковій частині принципи Статуту були проголошені основними принципами ООН, якими керуються всі нації. Отже, міжнародним співтовариством загальновизнано, а доктриною обґрунтовано наділення основних принципів міжнародного права силою імперативних норм МП.

По-третє, діяльність спеціалізованих міжнародних організацій існували на час прийняття Статуту, і тих, що були створені згодом, координується ООН на основі підписання між ними відповідних угод, а також за рахунок верховенства норм Статуту. Спеціалізовані установи ООН спільно з органами ООН створюють систему ООН, яка є універсальною.

Таким чином, правове й організаційне забезпечення основних напрямів міжнародних відносин підпорядковується системній єдності, в основу якої покладено «Дух і Букву» Статуту ООН. Однак це не заперечує важливості й ефективності діяльності багатьох організацій, які не входять до системи ООН. Але їхня діяльність, як і діяльність держав, також не повинна суперечити цілям, принципам і нормам Статуту ООН. Отже, універсалізація міжнародного права, а слідом за нею й універсалізація міжнародного правопорядку - це процес становлення, в якому роль Статуту ООН можна з певними застереженнями прирівняти до ролі Конституції для національного правопорядку.

Отже, формування й еволюція міжнародних колективних органів і створення світової системи міжнародних організацій є об´єктивною складовою процесу розвитку глобального суспільства. Міжнародний поділ праці, міжнародна економічна й політична інтеграція, зростання ефективності й швидкості комунікацій, діючи в сукупності й кумулятивно, спонукають міжнародне співтовариство до узгодженого співробітництва, ефективного міжнародного політичного й правового регулювання, дедалі важливіша роль у чому належить міжнародним організаціям.

Міжнародні організації є основною інституційною формою співробітництва держав, вони виступають як основні організатори міждержавного співробітництва. На початку 1980-х pp. нараховувалося близько п’ятисот міжнародних організацій, нині відомо понад сім тис. міжнародних організацій, із них близько трьохсот - міжурядові. У сучасному міжнародному правопорядку можна простежити такі тенденції розвитку МО:

  1. Зростання й урізноманітнення функцій МО.
  2. Збільшення відносної кількості спеціалізованих і регіональних МО.
  3. Збільшення штату адміністрації МО, внаслідок ускладнення їхньої структури, в якій інституціалізуються установчі, виконавчі, технічні й арбітражні (судові) органи.
  4. Поява виконавчих органів МО, наділених дедалі ширшою компетенцією: виконавчі органи сучасних спеціалізованих міжнародних організацій (ВМФ, ІМО, ІКАО, МОП, ВООЗ та ін.) мають дуже широкі повноваження, призначають генерального секретаря (ІКАО, ІМО) чи навіть здійснюють наднаціональну правотворчу діяльність (Комісія і Рада ЄС).