Міжнародне публічне право. Том 1
6.5.1. Умови дійсності та недійсності договору
Поняття дійсності договору доктринальне. На відміну від поняття чинності договору, яке передбачає наявність прав і обов’язків у сторін договору, поняття дійсності договору означає лише його відповідність вимогам міжнародного права. Недійсний договір не може набути чинності. Як зазначає І. І. Лукашук, дійсним вважається міжнародний договір, який у цілому і в жодній своїй частині не суперечить основним принципам або імперативним нормам міжнародного права. Лише дійсні міжнародні договори можуть породжувати правомірні наслідки для договірних сторін, і лише відповідно до таких договорів сторони можуть набувати законних прав і обов’язків, на досягнення яких була скерована воля учасників договору. В. Л. Чубарєв наголошує, що однією з найважливіших умов дійсності договору є дотримання встановлених правил при його укладанні. Укладати договір можуть лише суб’єкти, наділені належною для цього дієздатністю; договірний процес повинні вести належним чином уповноважені на те представники, які повинні: не тиснути на інших представників договірного процесу; не допускати обману під час переговорів і не чинити нічого, що призводить до помилок у тексті договору; дотримуватись встановленої процедури укладення договорів; не допускати підкупу представника держави або міжнародної організації.
У Конвенціях про міжнародні договори 1969 р. і 1986 р. питання дійсності договору не розглядається. Натомість докладно розкриті принципи недійсності договору і правові наслідки такої недійсності. Н. К. Дінь і співавтори виділяють щодо дійсності міжнародного договору чотири умови: правоздатність суб’єктів договірного процесу; правомірність (законність) предмета договору; свобода волевиявлення під час укладання договору; прийнятність форми (принципова можливість через форму недвозначно зафіксувати волевиявлення сторін).
Відповідно до «презумпції» дійсності договору, про яку вже згадано вище, дійсність договору чи згоди держав на обов’язковість для них цього договору може оспорюватися лише на підставі загальновизнаних норм міжнародного права.
Підстави й наслідки недійсності договорів. Міжнародний договір визнається недійсним, якщо:
- Його укладено з явним порушенням внутрішніх конституційних норм, що визначають компетенцію та порядок укладення договору (ст. 46).
- Згода на зобов’язання за договором надана помилково, і помилка стосується факту або ситуації, які мали місце під час укладання договору і були істотною основою для згоди на обов’язковість договору (ст. 48).
- Держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, що бере участь у переговорах (ст. 49).
- Згода держави на обов’язковість для неї договору була отримана внаслідок прямого чи опосередкованого підкупу її представника іншою державою, що бере участь у переговорах (ст. 50).
- Представник держави дав згоду на умови договору під дією спрямованих проти нього примусу чи погроз (ст. 51).
- Укладення договору виявилося наслідком погрози силою або її застосування, що є порушенням принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52).
- Договір на момент укладання суперечить імперативній нормі загального права (ст. 53).
Таким чином, у ст.ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 р. вказано на конкретні підстави недійсності міжнародного договору. Доктрина ж, залежно від сту пеня невідповідності процедури укладання чи матеріальних норм договору нормам міжнародного права, виділяє недійсність Двох видів: абсолютну і відносну.
Абсолютна недійсність міжнародного договору має об’єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб´єктів, які його уклали. Такий договір вважається юридично нікчемним ab initio (від самого початку). Договір може бути визнано абсолютно недійсним, якщо він суперечить імперативним нормам загального міжнародного права jus cogens (ст. 53 Віденської конвенції 1969 p.), або згода держави на його обов’язковість була виражена в результаті примусу, застосування сили або погрози силою стосовно держави або її представника, який підписав відповідний договір (ст.ст. 51 -52).
Відносна недійсність міжнародного договору означає можливість його заперечення однією зі сторін. Право на заперечення міжнародного договору з’являється у держави в тому випадку, коли мало місце істотне і явне порушення особливо важливих положень внутрішнього законодавства, які регулюють процедуру укладання міжнародних договорів (ст. 46), а також помилкою, введенням в оману або ж підкупом представника держави (ст.ст. 48-50 Віденської конвенції 1969 p.).
Міжнародно-договірна практика й доктрина визначають два можливі напрямки дій держав-учасників договірного процесу після того, як договір визнано недійсним: або його учасники повністю звільняються від зобов’язань із його виконання, або, по можливості, усуваються підстави недійсності договору, для чого договір за згодою його учасників переглядається повністю чи в окремій його частині.