Міжнародне публічне право. Том 1
6.4.2. Зобов’язання дотримуватися положень договору
Відповідно до ст. 26 Конвенції з промовистою назвою «Pacta sunt servanda» (лат. - «договори повинні виконуватися»), кожний чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен виконуватися. Це положення, своєю чергою, є спеціальним формулюванням одного з основних принципів міжнародного права - принципу добросовісного виконання міжнародних зобов’язань. Недотримання принципу pacta sunt servanda розглядається як порушення міжнародного зобов’язання, що передбачає різні форми міжнародної відповідальності, залежно від серйозності порушених положень договору.
Відповідно до принципу pacta sunt servanda будь-який учасник договору, по-перше, зобов’язаний сумлінно й неухильно виконувати зобов’язання; по-друге, не має права укладати договори, що суперечать раніше укладеним договорам за його участі. Відмова від виконання або часткове виконання договору може мати місце лише за підстав, передбачених міжнародним правом, як такі, що виправдовують таке невиконання (наприклад, ст.ст. 19-23 Резолюції ГА ООН «Статті про відповідальність держав за протиправні діяння» від 12 грудня 2001 p.). Розрив дипломатичних зносин між учасниками договору не впливає на необхідність виконувати зобов’язання за договором.
Звертаючись до співвідношення внутрішньодержавного права і зобов´язань із дотримання міжнародних договорів, доктрина і джерела міжнародного права виходить із того, що будь-яка держава - учасниця договору не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею чи її оператором зобов’язань із міжнародного договору (ст. 27 Віденської конвенції 1969 p.). Держава не має права посилатися також на ті обставини, що згода на обов´язковість для неї договору була надана її представником із порушенням того чи іншого положення її національного права. У 1988 p. МС ООН відзначив, що «визначальним принципом міжнародного права є його пріоритет над внутрішнім правом держав». З цього ж принципу виходять і «Статті про відповідальність держав» 2001 p.: відповідно до ст. З держави не можуть посилатися на своє національне законодавство при кваліфікації міжнародних протиправних діянь. Конституції чи закони про міжнародні договори багатьох країн (Кіпр, Іспанія, Франція, Швейцарія та інших) містять положення про верховенство над національними нормами положень договорів, згоду на обов’язковість яких для себе належним чином надано державою (прикладом такої конституційної норми є ст. 9 Конституції України). Інші держави (наприклад, Австрія, Великобританія, Данія. Норвегія, Фінляндія, США) виходять із того, що міжнародні договори і закони є рівноправними (що, з-поміж іншого, передбачає врегулювання колізій між їхніми положеннями кожного разу в судовому порядку).
Міжнародна організація - учасник договору не може при вирішенні питань про невиконання нею договору посилатися на свої правила, викладені в установчому акті, регламентах, інших правилах процедури.
Наслідком дії принципу «Pacta sunt servanda» можна вважати існуючу в міжнародному праві «презумпцію» чинності міжнародних договорів (ст. 42 Віденської конвенції про право міжнародних Договорів 1969 p.). Чинним є такий міжнародний договір, який укладено відповідно до норм міжнародного права, і в якому втілено дійсну волю суб’єктів міжнародного права, що на практиці означає: міжнародний договір є чинним доти, доки не доведено інше. Щодо вимоги про необхідність втілення дійсної волі суб’єктів договірного процесу - як умови чинності договору, слід зазначити, що в приватному (цивільному) праві приділяється вирішальне значення дійсності волевиявлення (щирості наміру), зафіксованого як мета укладання правочину - як умові його чинності. Правочини, укладені в порушення вимоги вільного волевиявлення, а також фіктивні й удавані правочини, укладені без наміру реально виконати зафіксовані в них цілі, є нікчемними з моменту укладення.