• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 1

6.2.2. Елементи міжнародного договору

Зазвичай, у міжнародному договорі є присутніми в тій чи іншій формі цілі та предмет.

Цілі договору складають кінцеві результати, що їх прагнуть досягти суб’єкти міжнародного права, укладаючи договір. Зазвичай цілі закріплюються у преамбулі або в початкових статтях договору. Зокрема, цілі ООН зафіксовані в преамбулі та у ст. 1 Статуту Організації Об’єднаних Націй.

Предмет договору становить собою конкретні матеріальні або нематеріальні блага, охороняти або забезпечувати які покликаний міжнародний договір. Зокрема, предметом міжнародного договору можуть бути економічні, соціальні й культурні права людини або екологічна чистота морських вод, чи повітря певного регіону.

Сторонами в міжнародному договорі є договірно-правоздатні суб’єкти міжнародного права. При цьому необмежену договірну правоздатність відповідно до ст. 6 Віденської конвенції 1969 р. мають держави, що є цілком логічним, виходячи зі статусу держави як первинного суб’єкта міжнародного права. Натомість, Віденська конвенція 1986 р. обмежує договірну правоздатність для міжнародних організацій винятково правилами цих організацій (ст. б), що теж є цілком логічним і природним, оскільки правосуб’єктність міжнародних організацій є вторинною й похідною від первинної правосуб’єктності держав, що їх заснували. Крім того, обмежувальним чинником щодо правоздатності міжнародних організацій є рамки їхніх цілей, визначених в установчих документах відповідних організацій.

Щодо сторін, задіяних у процесі розроблення, укладення й реалізації міжнародного договору, в ст. 1 Віденської конвенції 1969 р. і ст. 1 Віденської конвенції 1986 р. визначені такі терміни, як: «держава/організація, що бере участь у переговорах», «договірна держава/організація», «учасник», «третя держава/організація».

Коли систематизувати значення відповідних термінів у двох вищезгаданих конвенціях, то можна побачити, що:

- «держава/організація, яка бере участь у переговорах», означає державу/міжнародну організацію, що брала участь у складенні й прийнятті тексту договору;

- «договірна держава/організація» становить собою державу/міжнародну організацію, яка погодилась на обов’язковість для неї договору, незалежно від набуття чи не набуття договором чинності на відповідний момент часу;

- «учасником» є держава/міжнародна організація, що погодилася на обов’язковість для неї договору й для якої договір є чинним.

- «третя держава/організація» означає державу/міжнародну організацію, яка не є учасником договору.

Сторонами міжнародних договорів можуть бути унітарні та федеративні держави. Суб’єкти федерації можуть укладати міжнародні договори, якщо це право визнане за ними їхньою федеральною конституцією. Так, відповідно до ст. 73 Конституції Росії за межами відання Російської Федерації з предметів спільного відання Російської Федерації і суб’єктів Російської Федерації суб’єкти Російської Федерації володіють усією повнотою державної влади й мають право укладати угоди з органами державної влади іноземних держав.

Кожен народ, що бореться за свою незалежність, є суб’єктом міжнародного права і, на думку окремих вчених, має правоздатність укладати міжнародні договори, незалежно від визнання іншими державами. Наприклад, Організація звільнення Палестини і Народна організація Південно-Західної Африки від імені своїх народів підписали Заключний акт Третьої конференції ООН із морського права в 1982 р. Зазначимо, що, по-перше, участь народів, які борються за незалежність, не є загальнопоширеною практикою, і Що факт підписання угоди вже є наслідком визнання.

Міжнародні організації також мають право укладати міжнародні договори, про що сказано в ст. 5 Віденської конвенції 1986 р. З усіх міжнародних організацій найбільш ширшою договірною правоздатністю володіє ООН. Вона має право укладати договори з державами й міжнародними організаціями з питань політичного, економічного, гуманітарного, військового співробітництва та інших питань.

Право на укладення договорів мають усі спеціалізовані установи ООН, а також регіональні організації загальної компетенції. Правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації, причому предмет і мета договору повинні відповідати положенням установчого акту організації і не суперечити основним принципам міжнародного права.

У практиці трапляються багатосторонні договори, в яких поруч із державами беруть участь «дестинатори» міжнародного права. Такі договори умовно називають «змішаними» або «складними». Прикладом може бути Експлуатаційна угода про Міжнародну організацію морського супутникового зв’язку (ІНМАРСАТ) від З вересня 1976 p., інвестиційні угоди між приймаючою державою і приватним інвестором, кредитні угоди, сторонами якої є приватний банк і держава-позичальник, інші договори про співробітництво.

Договір і треті держави. Договір, як правило, створює права й обов’язки лише для його учасників і не створює зобов’язань або прав для третьої держави без її на те згоди (ст. 34 Віденської конвенції 1969 p.). Отже, об’єктом міжнародного договору не можуть бути права й інтереси третіх держав. Проте в договорі можуть бути передбачені права для третіх держав чи організацій. Право для третьої держави виникає з положення договору, якщо учасники цього договору мають намір за допомогою цього положення надати таке право або третій державі, або групі держав, до якої воно належить, або всім державам, якщо третя держава погоджується з цим. Головне застереження полягає в тому, щоб договір не порушував права третіх держав, тільки в такому випадку він повинен вважатися недійсним. Зокрема, ст. 1 Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р. надає всім державам право здійснювати торговельну навігацію по Дунаю на основі рівності. Ст. 2 Конвенції Монтре про режим Чорноморських проток 1936 р. гарантує в мирний час всім торговельним судам право «повної свободи проходу і плавання через чорноморські протоки вдень і вночі незалежно від прапора і вантажу без яких-небудь формальностей».

Структура міжнародного договору включає:

1) преамбулу (мотиви і цілі);

2) основний зміст (конкретні норми договору);

3) заключні положення (умови надання згоди на обов’язковість; умови набуття договором чинності; строк дії, порядок продовження, врегулювання спорів тощо);

4) додатки (конкретизують основні положення договору і мають однакову юридичну силу з текстом самого міжнародного договору).