• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 1

6.1.2. Кодифікація й джерела права міжнародних договорів

Під кодифікацією права міжнародних договорів розуміють приведення численних звичаєвих норм в узгоджену, формалізовану, письмово зафіксовану і визнану учасниками кодифікації систему норм на основі загальновизнаних принципів міжнародного права. Перші спроби кодифікації договірних норм були здійснені ще Лігою Націй. Проте лише після створення ООН вдалося розробити і прийняти низку важливих універсальних договорів, що стали основними джерелами права міжнародних договорів. Комісія ООН з міжнародного права від самого початку своєї діяльності активно й успішно займається кодифікацією і прогресивним розвитком права міжнародних договорів. Нею були розроблені проекти міжнародних актів, що нині складають основу джерел права міжнародних договорів. До них належать такі конвенції:

Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (чинна з 1980 p.). У преамбулі Конвенції визнано важливу роль міжнародних договорів як засобу мирного співробітництва між державами, незалежно від відмінностей їх соціально-економічних систем. Конвенція регулює всі основні питання договірного права, зокрема: порядок укладення міжнародних договорів, значення міжнародного договору для третіх держав, підстави недійсності договорів, право на застереження; закріплює такі нові моменти, як участь у договорі держав, що не визнають одна одну, право держав на участь в універсальних договорах, порядок розв´язання суперечок, що виникають у зв´язку із застосуванням договорів, функції депозитарію та інші важливі питання права міжнародних договорів. Конвенція 1969 р. є основним джерелом права міжнародних договорів.

Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 р. (для України чинна з 1996 p.). У цій Конвенції кодифіковані й прогресивно розвинені норми, які визначають правонаступництво держав щодо договорів. Конвенція регламентує різні аспекти правонаступництва щодо багатосторонніх договорів, зокрема установчих актів міжнародних організацій, і договорів, прийнятих у рамках міжнародних організацій.

Віденська конвенція ООН про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. (не набула чинності). Прийнята у зв´язку з інтенсифікацією діяльності і, як результат - зростанням значення міжнародних міжурядових організацій. Застосовується до договорів між державам (однією чи кількома) і міжнародними організаціями (однією або кількома) і до договорів між міжнародними організаціями. Вона застосовується також до договорів, які є засновницькими актами міжнародних організацій, і до будь-якого договору, укладеного під егідою міжнародної організації. Конвенція регламентує питання, що стосуються цих договорів, укладення й набуття ними чинності, про порядок прийняття застережень, про дотримання, застосування й тлумачення зазначених договорів тощо. Ця Конвенція доповнює Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1969 р.

Важливим аспектом права міжнародних договорів є питання, Що безпосередньо стосуються вираження волі держави на обов’язковість для себе відповідного договору. Сюди належать питання процедури розробки, підписання, ратифікації та припинення Міжнародних договорів, що укладаються відповідною державою. Такі питання, як правило, регулюються нормами внутрішньодержавного права, що містяться в конституціях і актах поточного національного законодавства. В Україні зазначене коло питань регулюється Законом «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. Характерною рисою сучасного законодавства України й більшості держав-учасниць СНД про міжнародні договори щодо практики їх укладення полягає в тому, що міжнародні договори укладаються від імені держави, уряду та міністерств. Такий підхід відображається й у законодавстві України.

Сьогодні у світі практично не існує держав, які б, здійснюючи свою внутрішню та зовнішню політику, не співпрацювали з іншими державами безпосередньо або через відповідні міжнародні організації, міністерства, відомства та інші державні установи. Це, в свою чергу, вимагає від кожної з них виваженості, узгодження своїх дій з діями інших держав, а коли потрібно, то й прийняття спільних оптимальних рішень.

Зокрема міжнародні договори України міжвідомчого характеру укладаються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами - від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в компетенцію яких входять питання, що регулюються договорами. Міністерства та відомства, здійснюючи міжнародне співробітництво, основною формою якого є міжнародний договір міжвідомчого характеру, посилаються на норми внутрішньодержавного права. Врегульовуючи міждержавні відносини на рівні міністерств та відомств міжнародні договори міжвідомчого характеру роблять значний внесок не лише в розвиток міжнародного права, але й у його окремі галузі та інститути. Міжнародні міжвідомчі договори Міністерства юстиції про правове співробітництво є основою міжнародно-правової діяльності України.