Міжнародне публічне право. Том 1

5.5. Дипломатичне право міжнародних організацій

Однією з характерних рис сучасних міжнародних зносин є зростання кількості й значення міжнародних організацій у забезпеченні миру та всебічного співробітництва суб’єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави-члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але зацікавлені в їхній діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов’язком. Тому що таке право випливає з об’єктивного права на представництво в міжнародних зносинах.

Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. При цьому, зазвичай, укладається угода між організацією і державою перебування. З державою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв держав-членів. Але, на відміну від дипломатичного представництва, якось дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, надалі вже не потрібно погоджувати це питання з державою перебування в кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва. Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх зносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 p., угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в ст. 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 р.

До них, зокрема, належать:

1) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

2) підтримка зв’язку між державою, що посилає, і організацією;

3) ведення переговорів з організацією й у її межах;

4) з´ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;

5) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

6) захист інтересів держави, що посилає, щодо організації;

7) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її межах.

У ст. 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони мають обмежений характер. Зокрема, вони полягають у:

1) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охорони інтересів щодо організації, а також підтримці зв’язків із нею;

2) з’ясовуванні здійснюваної в організації діяльності й повідомленні про неї уряду держави, що посилає;

3) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів. Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення, пов’язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв’язків (держава, що посилає, - організація - держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

Зазначені обставини визначають і особливості процедури призначення і припинення функцій членів персоналу постійних представництв та його кількісний склад. Так, наприклад, ст. 9 Конвенції 1975 р. закріплює принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними й нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (ст. 14).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу. Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу.

Особливістю призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю організації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посад)´, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і приватних резиденцій співробітників і т. п.

Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції пов´язується з двома умовами:

1) повідомленням про це організації державою, що посилає;

2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.

У зв’язку з тим, що персонал постійного представництва акредитований при міжнародній організації, а не при державі перебування. оголошення члена персоналу «персоною нон грата» не передбачено. Водночас ст.ст. 77, 84 і 85 Конвенції 1975 р. враховують законні інтереси приймаючої держави. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілеями та імунітетами. зобов´язані шанувати закони й постанови держави перебування. За умови «серйозного й очевидного» порушення кримінального законодавства держави, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, припиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього від’їзду. При цьому тягар доведення «серйозного й очевидного» порушення лежить на державі перебування. Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 р. для постійних представництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам.

У 1946 р. була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені щодо організації й представників членів ООН у головних і допоміжних органах, а також на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбачені в Конвенції привілеї та імунітети мають функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов’язків представниками держав-членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні представництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 р. про них та їхні імунітети нічого не зазначено. Угода між ООН і США 1947 р. про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут регулюється тільки статус постійних представників, їхні привілеї та імунітети, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам.

Література

  1. Блищенко И. П. Дипломатическое право / И. П. Блищенко. - М. : Междунар. отношения, 1990. - 260 с.
  2. Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної і консульської служби / Б. І. Гуменюк.-К. : Знання, 1998. -28 с.
  3. Действующее международное право. Документы в 2-х тт.: учеб. пособие / сост. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова. - М. : Междунар. отношения; Юрайт-Издати, 2007. - Т. 1. - 768 с.
  4. Плотникова О. В. Консульские отношения и консульское право: учеб. / О. В. Плотникова. - М. : НОРМА-ИНФРА-М, 2000. - 208 с.
  5. Репецький В. М. Дипломатичне і консульське право / В. М. Репецький. - К. : Знання, 2006. - 372 с.
  6. Сандровський К. К. Право зовнішніх зносин / К. К. Сандровський. Міжнародне право. Основні галузі / за ред. В. Г. Буткевича. - К. : Либідь, 2002. - С. 39-109.