Міжнародне публічне право. Том 1
5.3.1. Загальна характеристика консульського права
Особливість консульського права визначається, насамперед, специфікою посади консула. Консульська діяльність, як і дипломатична, має давню історію, проте її розвиток пов´язаний із торгово-економічними міжнародними зносинами, сторонами яких були не лише держави, а й купецькі гільдії, банки, торгові доми, приватні особи тощо. Тому традиційно вважається, що консул не виконує функцій політичного представника, тому формально не належить до дипломатичного корпусу .
Встановлення консульських зносин має певну автономність щодо встановлення дипломатичних зносин. У міжнародній практиці відомі випадки існування консульських зносин без встановлення зносин дипломатичних. Здійснюється консульська діяльність, насамперед, із метою захисту економічних інтересів держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб акредитуючої держави, що опинилися за кордоном. [Міграція населення, зростання кількості змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних та інших «горизонтальних» міжнародних зв´язків постійно підвищують актуальність консульських інститутів.
Отже, консульське право регулює найважливіші сторони консульської діяльності: права та обов´язки консулів, класи їх, правовий статус консульського представництва, а також рухомого й нерухомого майна, що перебуває в його віданні.
На відміну від дипломатичного права, консульське право майже до початку XX ст. існувало як звичаєве - тобто ґрунтувалося на звичаєвих нормах і національному законодавстві держав. Сучасне консульське право можна вважати кодифікованим (конвенційним) правом. До найважливіших міжнародно-правових актів - джерел консульського права - належать: Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 p., регіональна Гаванська конвенція про консульських чиновників від 28 лютого 1928 p., ратифікована дванадцятьма американськими державами, і Каракаська конвенція 1911 р. про консульські функції, укладена між п´ятьма латиноамериканськими державами (Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу і Венесуела), а також значна кількість двосторонніх конвенцій.
Згідно зі ст. 73 Віденської конвенції 1963 p., її положення, з одного боку, «не впливають на інші міжурядові угоди, що діють між державами», а з іншого - жодне з положень цієї Конвенції «не перешкоджає державам укладати міжнародні угоди, що підтверджують, доповнюють, поширюють і розширюють її положення».
Віденська конвенція про консульські зносини виконала два основні завдання: конкретизувала норми звичаєвого права, надавши їм форму договірного права; а також закріпила консульські функції і привілеї, що за своїм змістом значно ширші порівняно з тими, що виникають зі звичаєвого права.
Характерною особливістю Віденської конвенції про консульські зносини є те, що її норми визначають лише класи глав консульських установ, не обмежуючи при цьому право будь-якої із договірних сторін визначати найменування решти консульських, службових осіб, які не є главами консульських установ.
За відсутності консульських конвенцій, а також з питань, не врегульованих укладеними конвенціями, застосовуються норми звичаєвого консульського права.
Важливим джерелом сучасного консульського права є консульська практика, закріплена в нормах внутрішньодержавного права, рішення і висновки міжнародних судових органів, національних судів, а також загальна доктрина міжнародного права.
Україна, будучи учасником конвенції 1963 p., за останні десять років уклала понад 20 консульських конвенцій із країнами, що налагодити з нею консульські зносини.