Міжнародне публічне право. Том 1

5.2.3. Порядок призначення голови та членів дипломатичного представництва

Одне з основних питань, що виникає після домовленості між сторонами про встановлення дипломатичних зносин - це призначення глави дипломатичного представництва. Надзвичайно важливо правильно розуміти, з якого моменту починається здійснення останнім своїх повноважень.

Порядок призначення дипломатичних представників регулюється нормами національного та міжнародного права. Призначення дипломатичного представника здійснюється главою держави й від його імені згідно з існуючою конституційною практикою держав.

Процедура призначення глави дипломатичного представництва називається акредитуванням і складається з кількох стадій:

  1. Підбір кандидатури посла або посланника.
  2. Запит агреману.
  3. Видання акта внутрішнього права, яким оформлюється призначення.
  4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення в пресі про призначення, що відбулося.
  5. Видача вірчих грамот.
  6. Попередня зустріч із міністром закордонних справ країни перебування після прибуття посла або посланника й подання йому копії вірчих грамот.
  7. Вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави перебування.

Підбір кандидатури посла або посланника регламентується внутрішньодержавним правом.

Інститут агреману є виразником інтересів обох сторін - акредитуючої і приймаючої держави. Агреман, на який держава що відправляє (акредитує) дипломата подає запит державі майбутнього перебування, регламентується нормами міжнародного права.

Ст. 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. закріпила вимогу про отримання згоди держави перебування, однак вона не містить правил щодо форми запиту згоди або форми агреману як свідчення надання згоди. Звідси можна зробити висновок, що форма запиту та надання згоди не має юридичного значення, вона може надаватися як письмово, так і усно. При цьому таку згоду можна зажадати листом, адресованим Міністерству закордонних справ приймаючої держави, або без листа через главу місії в державі перебування.

Запит агреману та його отримання здійснюється через дипломатичні канали, через МЗС і посольства держав-контрагентів. Якщо отримано негативну відповідь або не отримано взагалі, всю процедуру проводять заново доти, доки не буде отримано згоди на нову кандидатуру. Лише тоді вчиняються відповідні дії, що випливають з факту вибору кандидатури на посаду глави представництва. Зазвичай, при позитивному розв’язанні питання, відповідь надходить упродовж місяця.

Приймаюча держава має право дати згоду на власний розсуд або відмовити без зазначення причин. Теорія і дипломатична практика не виробили загальноприйнятих критеріїв відмови в агремані. Проте, за звичаєм, причиною відмови в агремані можуть бути лише серйозні й об’єктивні обставини, такі як негативне ставлення претендента до держави перебування, наявність компрометуючих матеріалів на нього. Іноді в дипломатичній практиці трапляються й необґрунтовані з позицій сучасного міжнародного права відмови в агремані, наприклад за статевими або расовими ознаками. Якщо узагальнити існуючу практику з цього питання, можна виділити такі дві групи критеріїв:

1) перша група стосується особи кандидата, його минулого і ставлення до приймаючої держави;

2) друга група не стосується особи кандидата, а випливає з характеру відносин між державами.

Дипломатичний протокол і етикет вимагають повного збереження в таємниці факту запиту агреману. Такий порядок зумовлений тим, що розголошення відомостей про факт запиту агреману і, особливо, при відмові в наданні агреману, може призвести до певних негативних наслідків, а іноді навіть ускладнити зносини між державами. Треба зазначити, що відмова у наданні агреману стосується лише особи дипломатичного агента і в жодному разі не стосується підтвердження або перегляду досягнутої угоди між державами про встановлення дипломатичних зносин.

Запит агреману не поширюється на інших членів персоналу представництва, оскільки їх, згідно зі ст. 7 Віденської конвенції, акредитуюча держава може призначати на свій розсуд. Що стосується військових, морських та авіаційних аташе, то держава перебування може запропонувати, щоб прізвища повідомлялися на її схвалення заздалегідь.

Після отримання агреману та юридичного оформлення призначення, відповідно до конституційної процедури акредитуючої Держави, посол або посланник отримують вірчі грамоти, якими їхня держава підтверджує їх повноваження представляти її інтереси в Державі перебування. Вірчі грамоти підписує глава держави, вони адресовані главі праймаючої держави. За правовим змістом, вірча грамота - це документ, який засвідчує представницький характер Дипломата і є підставою його акредитації в іноземній державі. Вірчі грамоти мають характер загальних повноважень дипломатичного представника, чинних упродовж усього періоду його перебування на посаді з усіх питань, що випливають із основних функцій представництва. Вірчі грамоти вручають лише послам і посланникам, а для постійно повірених у справах видають листи міністра закордонних справ акредитуючої держави, які вони вручають міністру закордонних справ країни перебування.

Треба зазначити, що процедура вручення вірчих грамот не регулюється міжнародним правом і відбувається в кожній країні згідно з її протокольним церемоніалом. З-поміж основних елементів протокольного церемоніалу, які відповідають міжнародній практиці, такі:

1) вірчі грамоти приймає глава держави у своїй офіційній резиденції (наприклад, у Ватикан і - це Латеранський, у Великобританії - Букінгемський, в Україні - Маріїнський палаци);

2) на церемонії присутні високопоставлені представники з боку глави держави та Міністерства закордонних справ;

3) посла супроводжують члени дипломатичного персоналу посольства;

4) під час вручення можливий обмін промовами (у Великобританії не практикується);

5) після вручення грамот глава держави має розмову з послом.

Відповідно до принципу рівності держав, як у процесі церемонії вручення вірчих грамот, так і в порядку черговості їхнього вручення, не може бути застосовано жодної дискримінації, а мають бути однакові процедура і церемоніал для всіх глав дипломатичних місій цього класу згідно зі звичаями, що існують у цій столиці. Це правило закріплене у ст. 18 Віденської конвенції.

Порядок і церемонії, яких дотримуються під час прийняття дипломатичних агентів, мають давні традиції. Існують певні особливості в дипломатичному протоколі за участю держав-монархій. За віковою традицією глава дипломатичної місії за своїм правовим статусом вважається alter ego самого монарха, а тому якщо монарх акредитуючої держави помирає або зрікається престолу, його наступник видає нові вірчі грамоти для глав дипломатичних представництв, які виконували таку функцію до цього часу. Так само якщо помирає або зрікається від престолу монарх приймаючої держави, то виникає потреба в поданні вірчих грамот його наступнику главами дипломатичних представництв, акредитованих у цій державі. Вручення нових вірчих грамот відбувається також за умови принципових змін державного ладу, наприклад, після революції. Черговість вручення вірчих грамот або подання їх завіреної копії визначається датою і часом прибуття глави представництва.

У республіканських державах, де влада не зосереджена в одних руках, при зміні глави держави не вимагається подання нових вірчих грамот.

Згідно зі ст. 13 Віденської конвенції, глава представництва вважається таким, що розпочав виконання своїх функцій у державі перебування залежно від практики, що склалася у цій державі, яка повинна застосовуватись одноманітно: або з моменту вручення вірчих грамот, або з моменту повідомлення про прибуття й подання завіреної копії вірчих грамот Міністерству закордонних справ країни перебування чи іншому міністерству, щодо якого є домовленість.

Таким чином, Віденська конвенція не передбачає певного уніфікованого правила, а закріплює два альтернативні рішення. Держава перебування сама вирішує, якої процедури вона буде дотримуватись. Вона має лише забезпечити застосування однакового порядку щодо всіх іноземних дипломатичних представників на її території. Відповідно Конвенція надає вибір на розсуд держави перебування, але з умовою, щоб у кожному окремому випадку не приймались рішення ad hoc, а застосовувалась єдина система щодо всіх іноземних представництв.

Вручення вірчих грамот є водночас початком офіційної діяльності керівника дипломатичної місії та підставою для визначення його місця в порядку старшинства свого класу з-поміж глав дипломатичних представництв. Вірчі грамоти видаються у двох примірниках. Перший примірник (оригінал) вкладають у конверт, що скріплюється сургучевою печаткою і вручається новопризначеним послом главі держави, якому адресовані вірчі грамоти, під час офіційної святкової церемонії. Копія вірчої грамоти вручається як офіційне підтвердження повноважень посла міністру закордонних справ країни перебування.

У дипломатичній практиці відомі відмови у прийнятті від новопризначеного глави дипломатичного представництва його вірчої грамоти після того як щодо нього було надано агреман, а згодом і візу на його в’їзд до приймаючої держави. Відмова може бути виражена у формі зволікання щодо визначення дати вручення вірчих грамот. За таких обставин новоиризначеиий посол або посланник має зрозуміти, що він є фактично persona non grata, і залишити територію приймаючої держави, не чекаючи на офіційну відмову.

У міжнародній дипломатичній практиці прийнято, що посол відразу після вручення вірчих грамот надсилає главам усіх дипломатичних представництв, з країнами яких його держава підтримує дипломатичні зносини й які акредитовані в цій державі, особисті ноти, в яких він повідомляє про вручення вірчих грамот.