Міжнародне публічне право. Том 1
5.2.1. Загальна характеристика дипломатичних представництв
Міжнародне право передбачає комплекс спеціальних правил, які мають забезпечити сприятливі умови для виконання дипломатичним представництвом своїх функцій. Вони стосуються відкриття дипломатичних представництв, функціонування та привілейованого статусу їх і кодифіковані в кількох універсальних багатосторонніх угодах, про які йшлося вище, а також у регіональних і двосторонніх домовленостях.
Дипломатичне представництво є основним зовнішньополітичним закордонним органом держави. Зазвичай дипломатичні представництва засновуються в столиці держави перебування, де розташовані й резиденція глави держави і її уряд. З цього приводу Комісія міжнародного права говорить про бажаність при заснуванні дипломатичних представництв уникати незручностей, які може викликати для уряду держави перебування розташування іноземного представництва в місті, іншому, ніж те, де перебуває уряд. Це могло б створити проблеми із забезпечення дипломатичної недоторканності та інших привілеїв, якими користуються іноземні представництва та їхній персонал, ускладнити чимало протокольних питань, згідно з якими уряд країни перебування постійно контактує з дипломатичним корпусом, а основне — не відповідало б міждержавному характеру дипломатичного представництва.
Тому одразу після домовленості про обмін дипломатичними представництвами держави зобов’язані сприяти одна одній у придбанні на своїй території, відповідно до своїх законів, приміщень, потрібних для її представництва, або надавати допомогу акредитуючій державі в отриманні приміщень будь-яким іншим шляхом.
Враховуючи труднощі, з якими стикаються іноземні представництва у пошуках придатних приміщень чи земельних ділянок для своїх резиденцій, деякі держави виявляють ініціативу у створенні спеціальних зон для посольств і місій інших країн. Наприклад, в Україні Указом Президента України від 12 вересня 1994 р. було затверджено Програму розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав і представників міжнародних організацій в Україні. Дипломатичні представництва, що мають намір придбати, орендувати чи використати на безоплатній основі споруди та приміщення, здійснити перебудову, добудову, змінити їхнє призначення або орендувати земельну ділянку, письмово сповіщають про це МЗС, яке спеціальною нотою повідомляє про рішення щодо можливості розташування їх за конкретною адресою. Представництво може практично реалізувати свої наміри лише після одержання згоди відповідного органу на відведення відповідної земельної ділянки. Розмір орендної плати, ціни на споруди (приміщення), що передаються представництвам, визначаються договорами за домовленістю сторін. Особливості розташування представництв окремих іноземних держав визначаються МЗС за погодженням із Кабінетом Міністрів У країни.
За формою дипломатичні представництва поділяють на постійні й тимчасові. На постійній основі створюють посольства і місії, а також представництва держав при міжнародних організаціях. Держави широко користуються й тимчасовими дипломатичними представництвами, які призначаються для виконання спеціальних місій.
Посольство вважається дипломатичним представництвом найвищого рангу. Його заснуванням зазвичай намагаються підкреслити найвищий рівень дипломатичних зносин з країною. Посольство очолюється послом. Сьогодні така практика переважає у дипломатичній сфері, тоді як у минулому посольствами обмінювались лише великі держави. До Першої світової війни вважалося нормою, що лише імперії та великі монархи можуть призначати послів, оскільки вони розглядали це як привілей і неохоче погоджувались поширювати його на інших. У середині XIX ст. Англія, наприклад, мала своїх послів лише у Франції, Росії, Австро-Угорщині й Туреччині, а вже наприкінці століття - посольства в Римі, Мадриді та Вашингтоні.
Місії вважають нижчими за рангом дипломатичними представництвами. їх очолюють посланники або повірені у справах. У дипломатичній практиці відмінність між посольствами і місіями зводиться до відмінностей у питаннях дипломатичного протоколу й етикету. Що ж стосується юридичних основ їхнього представницького характеру, функцій та привілеїв, то відмінностей між ними немає.
Нунціатурами та інтернунціатурами називаються представництва Ватикану, рангом відповідні посольству й місії. Папські представництва виконують подвійну функцію: дипломатичну й релігійну, оскільки офіційно представляють Ватикан у країні перебування і підтримують зносини з релігійними центрами країни.
Враховуючи конкретні обставини, акредитуюча держава може акредитувати главу представництва або призначити будь-якого члена дипломатичного персоналу в одну або кілька держав, якщо при цьому немає заперечень з боку держав перебування. Ті дипломатичні представництва, які не є постійним місцем перебування глави представництва також називається місіями. Якщо держава акредитує главу представництва в одній або кількох державах, то в кожній державі, де не має постійного місця перебування глава представництва, вона може заснувати місії на чолі з тимчасово повіреними у справах. Так, у 2000 р. Україна мала дипломатичну´ місію в Нідерландах, яка входила у Посольство України в Бельгії, та Дипломатичну місію у Швеції, яка входила в посольство України в Данії.
В історії дипломатії склались різні класи глав дипломатичних представництв. Віденською конвенцією 1961 р. передбачено три класи глав представництв:
1) клас послів і нунціїв, які акредитуються при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу;
2) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при главах держав;
3) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ.
При цьому Конвенція виходить із того, що між главами представництв з приводу їхньої приналежності до того чи іншого класу, не може бути жодної різниці (п. 2 ст. 14), різниця може бути зумовлена лише старшинством і відповідними нормами етикету.
Попередньо домовившись про обмін дипломатичними представництвами, зацікавлені держави визначають категорію, до якої мають належати їхні дипломатичні представництва (посольство та місія). Оскільки існує прямий зв’язок між категорією дипломатичного представництва і класом представника, який його очолює, діє норма Віденської конвенції, яка зазначає, що «клас, до якого повинні належати глави представництва, визначається за погодженням між державами» (ст. 15).
Якщо спочатку створено місію, а пізніше сторони вважатимуть за доцільне підвищити рівень представництва, слід знову досягти відповідних домовленостей: міжнародний протокол та етикет, а також принцип суверенної рівності держав не допускає одностороннього розв’язання подібних питань. З принципу взаємності також випливає звичай, відповідно до якого держави обмінюються дипломатичними представництвами однакового рівня, які відкриваються в столицях обох держав.
Якщо посада глави представництва вільна або якщо глава представництва не може виконувати свої функції, тимчасово виконуючим обов’язки глави представництва стає тимчасово повірений у справах. Повірений у справах виконує обов’язки представника на час його хвороби чи тимчасового від’їзду, а також у період між від’їздом попереднього та прибуттям нового. Під час відкриття представництва він може очолювати його до прибуття посла або посланника на початку його діяльності. У дипломатичній практиці прийнято, що тимчасово повірений у справах не повинен починати нові справи, він лише продовжує попередні згідно з указівками глави представництва, якщо він тимчасово відсутній. В інших випадках він має підтримувати тісний контакт зі своїм Міністерством закордонних справ.