• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 1

5.1.4. Політичні та юридичні підстави встановлення зовнішніх зносин

Виникнення будь-якої нової держави, згідно з принципами міжнародного права, означає її входження в міжнародне співтовариство як рівноправного суб’єкта. А тому держава в повному обсязі наділена міжнародною дієздатністю, зокрема, здатністю вступати у зовнішні зносини з іншими суб’єктами міжнародного права.

Найбільш розробленою у звичаєвому й договірному праві є процедура встановлення саме дипломатичних зносин. Вона охоплює кілька взаємопов’язаних стадій, що включають: дипломатичне визнання, обмін дипломатичними представництвами або підтримання зовнішніх зносин іншим способом. Зовнішні зносини є складовою частиною зовнішньої політики будь-якої держави і здійснюються за допомогою спеціально створених для цього державних органів. Для їхнього виникнення потрібна наявність юридичних і фактичних передумов.

Оскільки зовнішні зносини становлять собою двосторонній процес, то важливою умовою є добра воля інших держав їх підтримувати. Тут визначальною передумовою виступає взаємна згода. Перша проблема, з якою стикаються новоутворені держави, - дипломатичне визнання їх з боку інших держав.

Відповідно до норм міжнародного права існує дві форми визнання держав: de jure (юридичне визнання, яке й полягає у встановленні дипломатичних зносин) і de facto (фактичне визнання, яке полягає у встановленні насамперед економічних зносин).

Дипломатичне визнання - визнання як повноправного суб’єкта міжнародного права. Наслідками такого визнання є встановлення дипломатичних та інших зносин, обмін дипломатичними представництвами, участь у дипломатичних переговорах, прийняття в члени ООН та інші міжнародні організації.

За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне.

Явно виражене дипломатичне визнання настає лише тоді, коли є формальна заява іншої держави, представлена як декларація, декрет, дипломатична нота, офіційне комюніке, договір або коли воно доводиться до відома іншої сторони будь-яким іншим способом.

Мовчазне дипломатичне визнання відбувається тоді, коли без додаткової офіційної заяви про визнання, вчиняється певний офіційний акт, який можливий лише за умови визнання. З-поміж методів такого визнання найчастіше застосовується встановлення дипломатичних зносин. Визнання уряду (яке необхідне, коли уряд прийшов до влади шляхом її захоплення) вважається таким у випадках, коли іноземне дипломатичне представництво знову повертається до нормальних зносин з Міністерством закордонних справ країни перебування. Але той факт, що посольство не закрите, зовсім не означає визнання, якщо припинені будь-які офіційні контакти.

Відповідно до чинної міжнародної практики, дипломатичні зносини між державами можуть бути встановлені переважно у формі взаємного визнання de jure. Відхилення від цього принципу траплялися дуже рідко. Зокрема, у 1949 р. представник Ізраїлю до Великобританії був прийнятий у ранзі посла, проте вручення останнім вірчих грамот Великобританія не кваліфікувала як факт визнання Ізраїлю de jure, а лише як de facto. Аналогічною була позиція СІЛА у 1919 р. щодо Фінляндії¹.

Визнання de facto має неповний характер. Основний зміст цієї форми визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичних зносин. Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні чи культурні).

Рішення про встановлення дипломатичних зносин може бути прийняте водночас із повним визнанням, але деколи це відбувається дещо пізніше, наприклад, під час переговорів між двома зацікавленими сторонами. Інколи переговори щодо встановлення дипломатичних зносин проводяться урядовою делегацією, яка бере участь у святкуванні дня проголошення незалежності в цій країні, або одним із дипломатичних представництв за кордоном. Під час проведення таких переговорів сторони домовляються про факт встановлення дипломатичних зносин, рівень дипломатичних представництв, якими вони будуть представлені, а також про строк набуття чинності досягнутої угоди.

Документами, які підтверджують факт встановлення дипломатичних зносин, можуть бути двостороння угода чи ідентичні ноти, якими обмінюються представники сторін, що вели переговори.

Ст. 2 Віденської конвенції зазначає, що «встановлення дипломатичних зносин між державами та заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою». Таким чином, Конвенція виходить зі «згоди», тобто спільної волі двох держав, але не передбачає при цьому форму такої згоди. Це означає, що ця згода може бути виражена як письмово, так і усно.

У міжнародному праві існує правило, яке позначається латинським терміном jus legationis. Воно означає фундаментальне право кожної держави акредитувати дипломатичних представників у інші держави і, відповідно, приймати у себе їхніх дипломатичних представників. Отже, право дипломатичних представництв може здійснюватися в активній і пасивній формах. З цього права випливають і обов’язки держав.

Водночас треба зазначити, що жодна держава не змушена відряджати чи приймати постійні дипломатичні представництва. Вона також не може наполягати на тому, щоб інша країна відмовилась від встановлення дипломатичних зносин із будь-якою іншою державою. Історія дипломатичних зносин знає випадки грубого порушення норм дипломатичного права в період протистояння двох геополітичних соціально-економічних систем. Це стосувалося Куби та інших держав, коли порушувалось їхнє активне та пасивне право на дипломатичні представництва.

Слід зазначити, що хоч право на встановлення дипломатичних зносин чітко не регламентоване у Віденській конвенції, воно все ж прямо чи опосередковано випливає з функції міжнародного права, положень Статуту ООН, а також преамбули Віденської конвенції, у якій зазначено важливість підтримання розвитку «дружніх зносин між державами в суспільному ладі».

Це означає, що держави вперше за всю історію існування дипломатичного прав - звичаєвого чи кодифікованого, загального чи регіонального - погодилися з новою функцією дипломатичних представництв, яка полягає в обов´язку останніх сприяти заохоченню «дружніх зносин між акредитуючою державою і державою перебування». Державам невигідно відмовлятися від представництва в інших державах, оскільки така відмова ускладнює захист своїх інтересів на офіційному рівні, а також законні інтереси громадян.

Взаємна згода обох держав випливає із принципу суверенної рівності держав, який, принаймні формально, робить неможливим сумну практику минулого, коли розвинені держави примусом спонукали більш слабкі держави перебування миритися з існуванням на своїй території їхніх представництв.

Отже, домовленість держав про встановлення дипломатичних зносин та обміну дипломатичними представництвами є необхідною основою для досягнення додаткових угод з метою регулювання таких питань, як призначення окремих категорій персоналу представництв, надання їм привілеїв та імунітетів тощо.