Міжнародне публічне право. Том 1
5.1.2. Джерела права зовнішніх зносин
Джерелами права зовнішніх зносин є комплекс міжнародних норм, що містяться у звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних і економічних, торгових, консульських), у регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні, консульські й інші зносини дипломатичного характеру. Поряд із зазначеними джерелами, важливою складовою права зовнішніх зносин є й акти національного законодавства.
Можливість використання міжнародно-правового звичаю як одного з джерел дипломатичного права випливає, зокрема, із преамбули Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями цієї Конвенції. Преамбула Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. містить аналогічне положення.
Тривалий час до кодифікації права зовнішніх зносин, вони регулювалися звичаєм. Початок становлення цієї галузі пов’язаний із розвитком людської цивілізації, тому вона вважається найбільш древньою в міжнародному публічному праві. Вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації сусідні племена вели переговори з питань війни та миру через своїх представників. Пізніше такі представники під час переговорів почали вирішувати долю полонених одноплемінників, обговорювати визначення меж території та розв’язувати інші питання. Таким способом склався звичай, що сформувався до створення в період виникнення держав інституту недоторканості посла (представника), пізніше він став основою дипломатичного й консульського права.
З розвитком міждержавних відносин почали складатись міжнародні звичаї, що фіксувалися у двосторонніх угодах із регулювання офіційних зносин між державами. Насамперед вони визначали правовий статус і режим діяльності посольств і посла як тимчасового представника суверена.
Як відомо, звичай як джерело міжнародного права - це правило поведінки, що визнається обов’язковим у міжнародних зносинах державами (всіма або більшістю) у результаті свого тривалого й одноманітного застосування. За змістом звичай виявляється в мовчазній згоді держав розв’язувати аналогічні питання. Треба зазначити, що звичай формувався упродовж розвитку історії державності, а механізм створення та дії звичаєвих норм зазнав суттєвих змін з огляду на потреби сучасних міжнародних зносин.
Низка міжнародних договорів у сфері дипломатичних зносин, закріпила вже усталені звичаєві правила. Деякі з них, наприклад, надання й дотримання привілеїв та імунітету представникам держав у міждержавних зносинах, є основою інших норм дипломатичного права.
Найавторитетнішим джерелом сучасного права зовнішніх зносин є міжнародний договір. Він виступає джерелом, яке фіксує згоду двох чи багатьох учасників міждержавних відносин щодо змісту та обов’язкової сили положень, які містяться в ньому. Тож договірні норми становлять собою правила поведінки, сформульовані у міжнародно-правовому договорі й наділені юридичною силою.
Вибір форми договору (двостороннього чи багатостороннього) залежить, передусім, від конкретних умов. Багатосторонній формі договору надають перевагу в тих випадках, коли є загальна згода сторін щодо змісту норм, і багатостороннє врегулювання забезпечить найбільший ефект. Прикладом такого багатостороннього договору є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. Її положення мають здебільшого характер загальних норм. Якщо ж відмінності в позиціях договірних держав є надто суттєвими і, з огляду на це, багатосторонній договір не може забезпечити належний рівень правового регулювання зносин, уряди віддають перевагу двосторонній формі договору.
До Другої світової війни в праві зовнішніх зносин переважали багатосторонні конвенції регіонального характеру, що й донині регулюють питання дипломатичного та консульського права, зокрема: Каракаська конвенція про консульські функції 1911 р., дві Гаванські конвенції 1928 p.: Про дипломатичних чиновників і Про консульських чиновників. Після Другої світової війни було укладено дві важливі міжнародні угоди з питання привілеїв та імунітетів дипломатів: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р. і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 21 листопада 1947 р.
Сучасний етап кодифікації права зовнішніх зносин можна розпочати з 1949 p., коли Комісія ООН із міжнародного права з- поміж перших питань, що підлягали кодифікації, визначила питання про дипломатичні та консульські зносини між державами. У 1958 р. Комісія склала проект статей конвенції «Про дипломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої на дипломатичній конференції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини» від 18 квітня 1961 р. За зразком цієї Конвенції Комісією була зроблена кодифікація звичайних норм консульського права, результатом якої стало прийняття у Відні Конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. Слід зазначити, що після цього кодифікаційні роботи у сфері дипломатичного права в межах міжнародного співтовариства були продовжені: 8 грудня 1969 р. було прийнято Конвенцію про спеціальні місії; 14 квітня 1975 р. у Відні була укладена Конвенція про представництво держав у їхніх зносинах із міжнародними організаціями універсального характеру.
Дипломатичне право є досить динамічною галуззю міжнародного публічного права. До предмета його регулювання дедалі більше долучаються не лише класичні норми функціонування дипломатичних представництв, але і питання екстраординарного характеру. Як зауважує В. М. Репецький, до таких належить, наприклад, проблема охорони життя й здоров’я дипломатичних представників. З метою її врегулювання в межах ООН у 1973 р. була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.
Низка національних джерела в будь-якій державі також стосується, повністю або частково, регулювання зовнішніх зносин. У законодавсгві України це, насамперед, Конституція України, а також закони України: Про дипломатичну службу від 21 вересня 2001 p., Про дипломатичні ранги України від 28 листопада 2002 p., Про державну службу від 16 грудня 1993 p., та низка підзаконних нормативних актів, наприклад. Указ Президента України «Про затвердження Консульського статуту України» від 2 квітня 1994 p., а також ряд положень: Про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 p., Про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 p., Про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях 1994 p., Про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 p., Про нештатних (почесних) консулів України 1997 р. тощо.