Міжнародне публічне право. Том 1

4.4.2. Міжнародні ріки, протоки та канали

Міжнародні ріки. Основні принципи, якими керуються держави під час встановлення правового режиму міжнародних рік, такі:

1) держави, через територію яких протікає міжнародна ріка, регулюють питання навігації за взаємною згодою;

2) торговельне судноплавство на міжнародних ріках, якщо немає заперечень із боку прибережних держав, відкрите для суден усіх держав;

3) кожна прибережна держава у своїй частині ріки повинна виконувати роботи, необхідні для забезпечення навігації;

4) військове судноплавство регулюється лише прибережними державами з урахуванням їхньої безпеки.

На багатьох міжнародних ріках досить рано було встановлено правовий режим відповідно до нормативів і принципів міжнародного права. Починаючи з Вестфальського миру 1648 р. багатьма міжнародними договорами на окремі річкові шляхи міжнародного значення почав поширюватися міжнародно-правовий режим, покликаний насамперед забезпечити вихід внутрішньоконтинентальних держав до морів. За прибережними державами зберігалося територіальне верховенство над частиною міжнародної ріки, що знаходилася в межах її державних кордонів, але судноплавство оголошувалося вільним для суден усіх держав1.

Міжнародні ріки - це ріки, що протікають територією кількох держав чи які розділяють їхні території, а також знаходяться в судноплавному з’єднанні з морем. Ріки, що розділяють території держав, називаються прикордонними. На початок XX ст. міжнародними ріками було визнано: Рейн, Віслу, Дунай, Одер, Нігер, Конго, Ельбу та низку інших. Режим рік, що перетинають територію кількох держав і які не мають безпосереднього з’єднання з морем, несудноплавних чи судноплавних лише для каботажного плавання між пунктами прибережних держав (судноплавство місцевого характеру), визначається угодою між цими державами. Такі ріки в науковій літературі називають переважно багатонаціональними або транскордонними. Регулювання питань, пов’язаних із підтриманням порядку на найважливіших річкових шляхах міжнародного значення, здійснюється спеціальними комісіями чи бюро, сформованими з представників прибережних держав та інших зацікавлених держав. Режим прикордонних рік також визначається за взаємною згодою прибережних держав.

Відповідно до Заключного акту Віденського конгресу було визнано юрисдикцію прибережних держав над відповідними ділянками річок. У 1885 р. було встановлено свободу торговельного судноплавства ріками Нігер та Конго. Після Першої світової війни мирними договорами було встановлено свободу судноплавства такими європейськими річкам, як Одер, Вісла та ін. Становлення режиму міжнародних рік можна розглянути на прикладі Дунаю. Паризький трактат ] 856 p., спираючись зокрема на рішення Віденського конгресу 1815р. про свободу судноплавства міжнародними ріками, поклав початок формуванню режиму Дунаю як міжнародної ріки. В 1921 р. було укладено Дунайську конвенцію (Дунайський судноплавний акт), яка знову проголосила необмежене право плавання Дунаєм усіх суден, незалежно від їхньої національної приналежності.

З прийняттям Конвенції 1948 р. про режим судноплавства на Дунаї правовий режим цієї річки як міжнародної передбачає вільне судноплавство відповідно до інтересів та суверенних прав придунайських держав, регламентує питання, пов´язані зі співробітництвом у використанні Дунаю. Згадана Конвенція встановила свободу невійськового судноплавства для всіх держав, включно зі свободою заходу в порти. Слід також зазначати, що, зокрема, режим більшості африканських міжнародних річок передбачає їхнє використання лише прибережними державами. Річки Південної Америки (Ла-Плата, Амазонка) відкриті для торговельних суден усіх держав, а ріки Північної Америки (Св. Лаврентія, Колорадо, Ріо-Гранде) - лише для суден держав, територією яких вони протікають.

Учасниками Дунайської конвенції є Росія, Україна, Сербія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія. Румунія та Австрія. Придунайські держави повністю зберігають суверенітет на свої ділянки. Вони, зокрема, самостійно регулюють умови судноплавства на цих ділянках, встановлюють правила плавання та заходу суден у порти, здійснюють митний, санітарний і речовий контроль, підтримують на своїх ділянках ріки нормальні для судноплавства умови.

Згідно зі ст. 1 зазначеної Конвенції, навігація Дунаєм має бути вільною та відкритою для громадян, торговельних суден і товарів усіх держав на основі рівності щодо портових і навігаційних зборів та умов торговельного судноплавства. Аналіз цієї статті засвідчує, що Конвенція відповідає інтересам не лише придунайських, але й інших держав. Судна, що плавають Дунаєм, мають право заходити в порти, здійснювати в них навантажувально-розвантажувальні роботи, посадку та висадку пасажирів, дотримуючись при цьому чинних у відповідній прибережній державі правил. Придунайські держави зобов’язані утримувати свої ділянки вод у судноплавному стані та здійснювати необхідні роботи для забезпечення нормальних умов судноплавства. Згідно зі ст. 30 Конвенції плавання Дунаєм військових кораблів непридунайських держав забороняється, а військових кораблів прибережних держав за межами їхньої ділянки річки може здійснюватися за домовленістю між зацікавленими придунайськими державами.

Для спостереження за виконанням Конвенції 1948 р. заснована міжнародна організація - Дунайська комісія (місцезнаходження - м. Будапешт), до якої входять представники усіх придунайських держав-членів Конвенції. Дунайська комісія встановлює єдину систему навігаційної шляхової обстановки; складає та видає навігаційні карти; розв’язує питання плавання, річкового контролю; приймає рекомендації з уніфікації митного та санітарного контролю тощо.

Якщо в минулому режим міжнародних річок стосувався винятково судноплавства, то сьогодні зростає значення регулювання річок у господарських цілях: для отримання електроенергії, для потреб промисловості та сільського господарства. В даному випадку Діє загальний принцип: будь-які способи використання не повинні завдавати шкоди законним інтересам інших прибережних держав. Більше того, прибережні держави повинні спільно та кожна окремо вживати заходів, необхідних для збереження ріки. Конкретно ці питання розв’язуються шляхом прийняття двосторонніх угод між суміжними державами.

Міжнародні протоки. Конвенція ООН з морського права 1982 р. у спеціальному розділі містить положення, які стосуються проток, що використовуються для міжнародного судноплавства між однією частиною відкритого моря чи виключною економічною зоною та іншою частиною відкритого моря чи виключною економічною зоною. При цьому до таких проток відносять протоки, води яких входять в територіальне море прибережних держав. У тому випадку, коли в будь-якій протоці, що використовується для міжнародного судноплавства, є більш зручний судноплавний шлях, що проходить у відкритому морі чи виключній економічній зоні, то режим судноплавства в протоці не підпадає під дію спеціального розділу Конвенції ООН з морського права 1982 р. Цей розділ не застосовується і до проток, прохід в яких регулюється в цілому чи частково чинними міжнародними конвенціями, які вже діють тривалий час.

Особливий режим проток, що використовуються для міжнародного судноплавства, зумовлений тим, що вони, з одного боку, проходять зазвичай територією певної держави, тобто перебувають під її суверенітетом, а з іншого - мають суттєве значення для розвитку міжнародного судноплавства. Режим чорноморських проток регулюється Конвенцією про режим проток 1936 р. Конвенція розрізняє режим плавання для торговельних суден і військових кораблів. У мирний час чорноморські протоки є відкритими для торговельних суден будь-яких держав. Під час проходу судна повинні дотримуватися санітарних правил, що встановлені Туреччиною. Для проходження санітарного догляду судно має зупинитись біля санітарної станції при вході до протоки.

Особливий режим діє під час воєнних дій. Якщо Туреччина не є стороною, що воює, свобода судноплавства в чорноморських протоках не обмежується. Але, якщо Туреччина є стороною, яка воює, то право вільного проходу через протоки надається тільки суднам тих держав, які не перебувають у стані війни з Туреччиною та не надають будь-якої допомоги її супротивнику. У цьому випадку прохід здійснюється тільки в денний час та шляхами, що встановлені Туреччиною. Інші обмеження можуть стосуватися випадків, коли Туреччина вважає, що вона перебуває під безпосередньою воєнною загрозою. В такому разі Туреччина визначає шляхи проходу через протоку та може встановити правило щодо обов’язкової лоцманської проводки. Військові кораблі всіх держав мають право проходити через протоки в денний час та за умови попереднього повідомлення уряду Туреччини. При цьому Конвенція встановлює додаткові вимоги щодо тоннажу та інших характеристик кораблів. Особливі умови передбачено для проходу військових кораблів під час воєнних дій та для тих випадків, коли Туреччина вважає, що вона перебуває під безпосередньою воєнною загрозою1.

Транзитний прохід. У протоках, що використовуються для міжнародного судноплавства між однією частиною відкритого моря чи виключного економічною зоною та іншою частиною відкритого моря чи виключної економічної зони, всі судна та літальні апарати користуються правом транзитного проходу. Такому проходу не повинні чинитися перешкоди. Винятком є випадки, коли протока утворюється островом держави, що межує з протокою, та його континентальною частиною. За таких умов транзитний прохід не застосовується, якщо в бік моря від острова є такий же зручний з точки зору навігаційних і гідрографічних умов шлях у відкритому морі чи у виключній економічній зоні (п. 1 ст. 38 Конвенції ООН з морського права 1982 p.).

Транзитний прохід становить собою здійснення свободи судноплавства та польоту винятково з метою безперервного та швидкого транзиту через протоку між однією частиною відкритого моря чи виключною економічною зоною та іншою частиною відкритого моря чи виключної економічної зони.

Міжнародний канал - штучна гідротехнічна споруда, яка з’єднує водні простори. Такими каналами є Суецький, Кільський, Панамський та ін. Усі вони проходять територією тієї чи іншої держави то перебувають під її суверенітетом, юрисдикцією, але на них поширено міжнародно-правовий режим. Міжнародні канали слід відрізняти від проток, які є природними морськими шляхами, і від національних (внутрішніх) каналів, які для міжнародного судноплавства не використовуються.

Суецький канал (офіційно відкритий для судноплавства в 1869 р.) - штучний водний шлях із Середземного моря в Індійський океан, який проходить територією Єгипту. Правовий режим Суецького каналу був визначений Конвенцією щодо забезпечення вільного користування Суецьким каналом 1888 р. Згідно зі ст. 1 зазначеної Конвенції канал, як у військовий, так і в мирний час, буде завжди вільний і відкритий для всіх комерційних і військових суден будь-якої держави. В цій Конвенції також зазначається, що жодна з держав-учасниць угоди не буде домагатися територіальних чи комерційних переваг, привілеїв у міжнародних угодах, які можуть бути пізніше укладені щодо цього каналу. До каналу ніколи не буде застосовано право блокади. Військові дії забороняються безпосередньо у водах каналу, в його вхідних портах і на відстані до трьох миль від цих портів, навіть якщо Єгипет виступає однією з воюючих сторін (ст. 4). Згідно зі ст. 7 даної Конвенції держави не будуть утримувати у водах каналу (включно з озерами Тимса та Гіркими озерами) жодних військових суден. Але у вхідних портах, Порт-Саїді та Суеці, вони будуть мати право утримувати не більше двох військових суден для кожної держави. Зазначеним правом не будуть користуватися сторони, що воюють. Докладна регламентація проходу суден через канал визначена урядом Єгипту в спеціальних Правилах плавання у Суецькому каналі.

У 1957 р. Єгипет зареєстрував в ООН Декларацію про Суецький канал, яка становить собою одностороннє міжнародно-правове зобов’язання. Єгипет зобов’язувався поважати положення Конвенції 1888 р. і забезпечити свободу судноплавства Каналом.

Кільський канал (офіційно відкритий у 1895 р.) - штучний водний шлях між Балтійським і Північним морями, що проходить територією ФРН. До Першої світової війни Німеччина вважала Кільський канал своїм внутрішнім водним шляхом, проте Версальський мирний договір 1919 р. закріпив міжнародно-правовий режим каналу і встановив, що канал має бути відкритим на рівноправній основі для військових і торговельних суден усіх держав, які дотримуються миру у відносинах із Німеччиною. Свобода судноплавства каналом підтверджена Правилами плавання по Кільському каналу, прийнятими Урядом ФРН.

Панамський канал (офіційне відкриття відбулося в 1920 p.) - штучний водний шлях між Атлантичним і Тихим океанами, що проходить територією Панами. Цей Канал упродовж тривалого часу контролювався США. В результаті тривалої боротьби Панама домоглася укладення в 1977 р. із США двох нових договорів - про Панамський канал (був чинний до 1999 р.) і про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу. Договір про постійний нейтралітет і функціонування Панамського каналу, який є безстроковим, надає право користуватися каналом суднам і військовим кораблям усіх держав як у мирний, так і у воєнний час на рівній, ^дискримінаційній основі (ст. III). У зазначеному Договорі проголошується, що канал є постійно нейтральним. З 1 січня 2000 р. над каналом було повністю відновлено суверенітет Панами. Водночас США домоглися визнання за собою деяких особливих прав, зокрема вони є гарантом нейтралітету каналу. Військові кораблі та допоміжні судна Панами і С1ІІА мають право на швидкий транзит через канал (ст. VI).

Отже, основу правового режиму міжнародних каналів становить принцип свободи судноплавства, що означає свободу плавання торговельних суден і кораблів усіх держав (під усіма прапорами), за умови дотримання ними встановлених на національному рівні правил, що регламентують техніко-експлуатаційні, навігаційні, екологічні, фінансові, військові, безпекові та інші аспекти проходу через ці канали.

Література

  1. Каламкарян Р. А. Международное право: учеб. / Р. А. Ка- ламкарян, Ю. И. Мигачев. - М. : Эксмо, 2004. - 688 с.
  2. Клименко Б. М. Государственная территория. Вопросы теории и практики международного права / Б. М. Клименко. - М. : Международные отношения, 1974. - 167 с.
  3. Международное право. Общая часть: учеб. [для студ. юрид. фак. и вузов] // И. И. Лукашук; Рос. акад. наук, Ин-т государства и права, Академ, правовой ун-т. - Изд. 3-є, перераб. и доп. - М. : Волтере Клувер, 2005. - 544 с.
  4. Бабурин С. Н. Территория государства: правовые и геополитические проблемы / С. Н. Бабурин. - М. : Изд-во Московского ун-та, 1977. - 480 с.