• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 1

4.2.5. Юридичні підстави зміни державної території

Згідно з положеннями сучасного міжнародного права територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторканні. Держави повинні «утримуватися від погрози силою чи її застосування з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави чи як засобу вирішення міжнародних спорів, зокрема й територіальних спорів і питань, що стосуються державних кордонів» (Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 p.). Аналогічний припис містить і Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р.

При цьому міжнародним правом встановлені такі правомірні способи зміни державної території:

1) створення нових незалежних держав у результаті плебісциту чи референдуму, тобто всенародного голосування про державну приналежність певної території (так, у 1961 р. населення північного району Британського Камеруну висловилось за входження до складу Нігерії, а населення південного району - за об’єднання з Республікою Камерун);

2) повернення території в результаті відновлення історичних прав на незаконно відторгнені раніше частини території (за Потсдамською угодою Польщі було повернено споконвічно польські землі на сході від Одеру-Нейсе);

3) відторгнення території як санкція за агресію (наприклад, після Другої світової війни райони колишньої Східної Пруссії були передані Радянському Союзу та Польщі). При цьому треба мати на увазі, що позбавлення агресора частини його території випливає з факту відповідальності держави за міжнародний злочин і має розглядатися як захід, спрямований на недопущення повторення агресії.

Міжнародному праву також відомі оренда, продаж, цесія державної території.

Оренда території - це тимчасове надання однією державою іншій державі права користування на договірних засадах частиною своєї території. Під час оренди державі-орендарю дозволяється користуватися певними правами на орендованій території і тим самим обмежуються права орендодавця. Орендована територія не може бути використана проти суверенітету та безпеки держави-орендодавця.

Якщо про приналежність будь-якої частини території виникає спір між двома чи більше державами, то сучасне міжнародне право виробило один спосіб його вирішення - мирне врегулювання. Сучасне міжнародне право встановлює, що жодні територіальні придбання, які стали результатом погрози силою чи її застосування, не повинні визнаватися правомірними.

Міжнародне право певним чином регулює питання зміни приналежності державної території. В минулому у практиці міжнародного права було вироблено п’ять способів набуття державної території - окупація, цесія, право давності, завоювання та акреція. У міжнародному праві з’явилися принципи заборони погрози чи застосування сили (що зробило протиправним збройний напад і вторгнення на іноземну територію), недоторканності та цілісності державної території (що зробило протиправним насильницьку зміну приналежності державної території). Усе вищезазначене, а також поява принципу самовизначення націй і народів вимагало перегляду таких способів набуття території, як окупація, цесія та право давності. Нині основними способами зміни такої приналежності є самовизначення народів і націй та цесія. Однією з особливостей міжнародно-правової власності держави на територію є те, що державна територія невідчужувана з використанням таких інститутів цивільного права, як дарування, спадкування, заповіт тощо¹.

Цесія. Під цесією зазвичай розуміють передачу суверенітету над певною територією однією державою іншій за угодою між ними. Загальновизнано, що суб’єктами договору цесії можуть бути лише держави.

Цесія може відбуватися і шляхом обопільного обміну рівноцінними ділянками між прикордонними державами. Таким чином, сучасним міжнародним правом визначені такі випадки, що виступають як підстави для легальної зміни території держави і пов’язуються із законними способами зміни складу території:

1. По-перше, за умови здійснення народами і націями прав на самовизначення. В даному випадку можливе не лише виділення, але й поділ та возз’єднання держав (народів), що призводить до ліквідації старих міждержавних кордонів і встановлення нових.
2. Обмін територіями за угодою сторін. Зазвичай, мова йде про невеликі ділянки для більш зручного розташування кордону на місцевості. Ці угоди оформлюються міжнародними договорами і потребують подальшої ратифікації. Прикладом такого обміну може бути договір між Радянським Союзом та Польщею від 15 лютого 1951 p., згідно з яким СРСР і ПНР обмінялись «рівноцінними за розміром» прикордонними ділянками. За цих умов повинні дотримуватися як загальнонаціональні інтереси, так і інтереси населення ділянок, що передаються.

Договір про поступку території (цесії) зазвичай вимагає ратифікації, що цілком зрозуміло, оскільки державна територія є не власністю уряду, а надбанням народу даної держави. В Україні ст. 73 Конституції України передбачено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Слід зазначити, що більшість конституцій держав не визнають за державою право розпоряджатися територією на свій розсуд, без дозволу народу, що населяє її.

Поступка територією. За договором між СРСР та Фінляндією 1947 р. Фінляндія поступилася територією в 176 кв. км за 700 млн фінських марок. Таку поступку територією за грошову компенсацію слід розглядати як різновид цесії.

Прирощення території (акреція). Під прирощенням території розуміють приєднання новоутвореної з природних чи штучних причин сухопутної території. Іноді такі утворення спричиняють зміну положення державного кордону. Наприклад, утворення (намив) нового острова на прикордонній річці залишає лінію кордону незмінною, а сам острів входить до території тієї держави, в межах кордонів якої він утворений.

Часто зміна сухопутної території держави спричинює зміну і її водних кордонів, а зміна положення русла прикордонних річок може змінити сухопутну територію. На ділянках прикордонних проточних вод лінія державного кордону нерідко вважається рухомою, тобто такою, що змінюється залежно від фарватеру ріки. Проходження лінії кордону на воді, тобто величина водної території, може також залежати від рівня вод. На судноплавних ріках лінія кордону змінюється відповідно до природних змін середини їх головного фарватеру, а на несудноплавних ріках, струмках та каналах лінія кордону змінюється відповідно до переміщення їхньої середини, що викликається природними змінами конфігурації берегів цих річок, струмків і каналів.

До розширення територіальних вод веде утворення нових островів, які входять до лінії відліку зовнішнього кордону територіальних вод. З тих же причин кордон територіальних вод відсувається за умови штучного збільшення сухопутної території, наприклад спорудження дамб, що відводять морські води і збільшують берегову частину території. До таких же результатів призводить створення штучних насипів.

Ад’юдикація - присудження території за рішенням арбітражу чи Міжнародного суду. Прикладом ад’юдикації може бути рішення держав антигітлерівської коаліції, коли на підставі Потсдамської декларації 1945 р. було ліквідовано колишню німецьку територію - Східну Пруссію, її північну частину було передано СРСР, південну - Польщі. Відповідальність держави-агресора за сучасним міжнародним правом містить такі заходи щодо агресора, які можуть виражатися, зокрема, у відторгненні частини його території з метою запобігання агресії в майбутньому.

Деякі автори до випадків присудження території відносять і рішення конференції держав. Це, зокрема, трапляється, коли конференція держав-переможниць наприкінці війни передає територію певній державі під час загального мирного врегулювання. Інша група вчених своєю чергою вважає, що ад’юдикація не становить собою самостійного способу набуття території, оскільки в арбітраж чи суд сторони звертаються за умови спору чи порушення прав однієї зі сторін. Порушення права передбачає його існування, оспорювання права в територіальному спорі означає претензію з боку іншої держави встановити таке право. Тоді суд чи арбітраж встановлюють, на чиєму боці право, а чия претензія необгрунтована. Таким чином, суд лише визначає, кому насправді належить територія. Але можливий і випадок, коли спірна територія юридично не належить жодній зі сторін спору.