Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
§1. Схоластичність шкільної освіти у XVII-XVIII ст.
У XVII-XVIII ст. у західноєвропейських країнах здійснювався процес становлення національних держав, утверджувалися ринкові відносини і нові методи ведення господарства. Отримана людьми освіта повинна була забезпечити їм оволодіння необхідними для практичного життя реальними знаннями. В цих умовах питання народної освіти почали займати все більш помітне місце в житті суспільства і держави.
Характерним для більшості західноєвропейських країн в XVII-XVIII ст. було те, що ініціатива відкриття шкіл починає поступово переходити від церкви до держави, яка використовувала церкву як виконавця своїх планів, у першу чергу, це стосувалося початкової школи.
У різних країнах Західної Європи державне законодавство про початкове навчання було введено в різний час. У німецьких державах укази і шкільні установи про початкове навчання дітей 6-12 років приймались протягом XVII-XVIII ст. В Англії, Італії і Франції відповідні законодавства з’явились лише в XIX ст. Однак у Франції і раніше видавались укази про початкове навчання, і урядовими едиктами 1698 і 1724 pp. в країні було покладено початок централізації шкільної справи.
Так чи інакше в різних західноєвропейських країнах протягом XVIII ст. відвідування початкової школи поступово ставало громадським обов’язком. Початкові школи створювались не тільки для хлопчиків, але й для дівчаток. Відзначаючи ці нові тенденції в галузі початкової освіти, треба, однак, мати на увазі надзвичайно низький освітянський рівень, злидні, необлаштованість шкіл, особливо сільських.
Опіку над школами в німецьких князівствах, наприклад, було передано місцевому дворянству і протестантському духовенству. В Англії, Франції, Італії організацію і управління школами здійснювали релігійні конгрегації: в Англії - конгрегації англіканської церкви; в Італії і Франції - католицькі конгрегації, оскільки католицькі традиції в цих державах виявились досить могутніми і католицькій церкві в період Реформації вдалося зберегти свій домінуючий вплив в усіх галузях соціального й культурного життя.
Початкові школи ледве животіли, чисельність їх зростала дуже повільно; переважно вони облаштовувались у приватних будинках, часто в жалюгідних халупах, учні тулилися в тісноті. Народна школа скупо підтримувалась як урядом, так і церквою. Зміст занять обмежувався заучуванням азбуки, читанням по складах, зазубрюванням молитв, церковними співами. Підручниками служили катехізис, Псалтир, збірник церковних піснеспівів. Народна школа за старою традицією повинна була, перш за все, піклуватись про релігійне виховання. Тільки в деяких міських школах навчали також початкам рахунку і повідомляли фрагментарні дані з церковної й вітчизняної історії. Школи потерпали від переповнення учнями та непідготовленості вчительського персоналу. У них панували муштра і фізичні покарання: запотиличники, ляпаси, тягання за волосся, різки і тощо. Через мізерну платню вчителі початкової школи водночас захімались і чимось іншим, наприклад, виконували обов’язки пастора, причетника, дзвонаря. У сільській школі вчительські посади нерідко займали відставні солдати і деколи ремісники - шевці або кравці, для яких навчання дітей давало лише додатковий заробіток. Такі вчителі самі могли лише читати, писати і в кращому випадку - рахувати. Тому далеко не всі учні долали навіть азбуку, склади і читання слів.
Надто консервативний характер мали середні навчальні заклади. У німецьких державах середні школи-гімназії призначались для заможних верств, переважно для дворянства. Зміст освіти в них обмежувався, як правило, теологією і латинню. Навіть грецька мова вважалась другорядним предметом. Рідна мова, арифметика, геометрія, природничі науки не включалися в зміст освіти. Спроби окремих міських гімназій включити у викладання рідну мову, нові мови і математику не могли змінити загальної картини в цілому. І хоча з середини XVII ст. в гімназіях німецьких міст почали використовуватися підручники Я.А.Коменського, їх застосування було вузько функціональним: вони служили посібниками при вивченні латинської мови. Переважання класицизму зумовило і схоластичний формалізм гімназійного навчання. Той же дух формалізму панував і в університетах, зорієнтованих на підготовку майбутніх священнослужителів, юристів і лікарів.
Граматичні школи в Англії, які давали підвищену освіту, були приватними закладами інтернатного типу з високою оплатою за навчання і утримання учнів, що визначало їх аристократичний склад. У цих закритих навчальних закладах також панував класицизм: латинська і грецька граматика, читання і переклади античних авторів, причому зміст античної спадщини вихолощувався, оскільки твори античної літератури вивчались переважно з точки зору граматики.
У XVII-XVIII ст. більшість французьких середніх закладів перебувала в єзуїтів, аж до вигнання їх з Франції в 1762 р. Заснований як знаряддя Контрреформації (1534 p.), орден єзуїтів мав своїм головним завданням обмежити вплив протестантизму і зберегти панування католицької церкви в країнах Західної Європи. Намагаючись виховати відданих послідовників католицької церкви, єзуїти для своїх навчальних закладів розробили чіткі правила освітньо-виховної діяльності, викладені в детально розробленому “Шкільному статуті” - “Ratio studiorum”. Цей документ, прийнятий ще в 1599 році, зберігав свою дію аж до 1832 р.
Основним навчальним предметом в єзуїтських колегіях була латинська мова - мова католицької церкви. Рідна мова не тільки була відсутня в навчальному плані, але навіть користуватися нею учням не дозволялось. У центрі навчання була латинська риторика.
Однак на відміну від багатьох середніх закладів того часу “граматико-риторичний” класицизм єзуїтських колегій відрізнявся тим, що він містив деякі елементи знань з історії, географії, природознавства і математики, які під загальною назвою “ерудиції” - “вченості” засвоювались при читанні латинських текстів. Навчання латинській риториці супроводжувалося релігійними настановами, загальна спрямованість мала на меті підготовку учнів до занять богослов’ям. Для досягнення цієї мети в єзуїтських колегіях використовувались деякі досягнення педагогіки епохи Відродження: раціональний режим і дотримання санітарно-гігієнічних вимог у школі; піклування про фізичний розвиток за допомогою фізичних вправ; класно-урочна система і наочність навчання; стимулювання цікавості до занять; використання різних навчальних вправ; поступовий перехід від простого до складного і тощо. Однак, все підпорядковувалось одній меті - вихованню фанатичної відданості католицькій церкві і дотримання її ієрархії. Навчання, ігри і вільний час вихованців єзуїтських колегій жорстко регламентувались і здійснювалися при пильному нагляді, в який втягувались і самі вихованці - кожний повинен був доносити старшим все дурне, що вбачав у своїх співучнів. Спеціально розроблена система покарань і заохочень була заснована на вихованні “страхом безчестя”, а також на протиставленні учнів один одному, коли успіх і честолюбство вихованців в індивідуальному або груповому змаганні заохочувались за рахунок приниження товаришів і т.п. Все виховання в єзуїтських колегіях було спрямоване на те, щоб витравити самосвідомість особистості, перетворити її в слухняне знаряддя церковної організації.
Принципи й організація єзуїтського виховання заперечувались прогресивними діячами французької культури XVII-XVIII ст., такими як філософ, фізик і математик Рене Декарт (1596-1650), філософ і математик Блез Паскаль (1623-1662), письменник, релігійний діяч і педагог Франсуа Фенелон( 1651-1715), філософ, письменник і публіцист Марі Франсуа Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694-1778) та ін. Вони різко критикували панівну в єзуїтських колегіях жорстку регламентацію життя і діяльності вихованців, вигнання духу античної культури зі змісту освіти, утвердження релігійного виховання і впровадження специфічних етичних норм, заснованих на принципі “мета виправдовує засіб”.