Міжнародне публічне право. Том 1
4.2.3. Територіальні аспекти державного суверенітету
Суверенітет характеризує юридичний бік здійснення державної влади і виступає критерієм, який дає можливість провести відмінність між інститутом держави та іншими публічно-правовими об’єднаннями, відмежувати сферу влади кожної держави як суб’єкта суверенної влади в межах своєї території від сфери влади інших держав.
Територіальне верховенство - важлива властивість державного суверенітету, яка означає вищу, повну та виняткову владу держави на своїй території. Тенденції розвитку сучасного міжнародного права свідчать про те, що держава є вільною у своєму праві користування територіальним верховенством тією мірою, у якій не зачіпаються права й законні інтереси інших держав.
У ч. 1 ст. 2 Конституції України зазначено: «Суверенітет країни поширюється на всю її територію». Територіальне верховенство охоплює вищу владу (imperium) та суверенне володіння (dominium). Останнє відрізняється від права власності у цивільному праві. Воно полягає у праві розпоряджатися державною територією та її ресурсами, включно з передачею тієї чи іншої частини державної території іноземній державі. Набуття права власності на земельну ділянку не виводить її з державної території, навіть якщо власником стає іноземна держава. Оскільки держава здійснює виняткову владу в межах своєї території, то, відповідно, вона несе й абсолютну відповідальність за все, що на ній відбувається. Діяльність, що здійснюється в межах державної території, зокрема й не заборонена міжнародним правом, не повинна завдавати шкоди іншим державам.
Територіальний принцип завжди має вирішальне значення для визначення сфери дії державної влади. Територіальний принцип має й екстериторіальний аспект. Влада держави поширюється на її громадян у міжнародних просторах, наприклад в Антарктиці. Морські, повітряні судна та космічні кораблі в міжнародних просторах розглядаються як територія відповідної держави.
Юрисдикція держави. Територіальна юрисдикція (jurisdiction (лат.) - судочинство) є встановленою законом (чи іншим нормативними актом) сукупністю правомочностей відповідних державних органів вирішувати правові спори і вирішувати справи про правопорушення, тобто оцінювати дії особи чи іншого суб’єкта права з точки зору їхньої правомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників. Таким чином, територіальна юрисдикція охоплює судовий, законодавчий та адміністративний аспекти загальної правової компетенції держави. Юрисдикція завжди має територіальний характер.
Будь-який міжнародний договір, якщо інший намір не випливає з договору чи не встановлено іншим чином, обов’язковий для кожного учасника щодо всієї території (ст. 29 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).
Екстериторіальність. Правовий режим екстериторіальності (позаземельності) зародився як право коронованих осіб під час перебування на чужій території не підпадати під дію місцевих законів і влади, перетворюючись із часом на аналогічне право посланників усіх рангів, що представляють собою государів. У XX ст. статус екстериторіальності почав означати тимчасове поширення на певну частину території держави юрисдикції іншої держави при повному імунітеті щодо національної юрисдикції. Таким чином, мова йде не про зміну приналежності частини державної території, а про вилучення з-під юрисдикції держави певних осіб. При цьому особи, на яких поширюється вилучення, повинні поважати й дотримуватись законів держави перебування.
Права екстериторіальності мають ділянки державної території (тобто суверенітет держави перебування не ставиться під сумнів), на яких офіційно розміщені дипломатичні представництва, іноземні військові частини, допущені до транзиту чи тимчасового перебування на території держави, іноземні військові судна, а на основі спеціальних угод - і приміщення різних міжнародних організацій. З точки зору сучасного міжнародного права, режим екстериторіальності має відносний характер.
Держава на своїй території встановлює адміністративно-територіальний поділ; організує за територіальним принципом державну владу і державне управління; визначає та змінює режим своїх кордонів; організує охорону та оборону своєї території; регулює питання в’їзду, виїзду та пересування іноземців на своїй території. Виникає проблема не завдати шкоди сусідній державі, на територію якої потрапляють використані вода та повітря.
Захист території - одне з основних завдань держави. Відповідно до ч. 1 ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ч. З ст. 2 Конституції). Особливу увагу охороні державної території приділяє й міжнародне право. Цьому в значній мірі присвячений зміст його основних принципів - незастосування сили, територіальної цілісності й непорушності кордонів. Держава зобов’язана утримуватися від погрози силою чи її застосування проти територіальної недоторканності будь-якої держави. Територія держави не може бути об´єктом набуття іншою державою в результаті погрози силою чи її застосування.