Міжнародне публічне право. Том 1
4.2.1. Поняття і юридична природа державної території
Державна територія - це частина земної кулі під юрисдикцією незалежної держави, що складається з сухопутної території, водної території (акваторії), надр, що під ними знаходяться, і повітряного простору, який знаходиться над суходолом і водами. Тобто державна територія - це земний простір, що знаходиться під суверенітетом держави. В доповіді Комісії міжнародного права ООН відзначено, що державна територія - це простори, над якими держава здійснює суверенну владу´.
Б. М. Клименко своєю чергою зауважує, що державна територія - це не лише простір, а й природне середовище.
Державна територія - це також і природне джерело добробуту населення кожної держави, яке є матеріальною основою держави. Територія характеризується такими параметрами й ознаками:
1) розміри, тобто загальна площа;
2) протяжність із півночі на південь та зі сходу на захід;
3) компактність, тобто сконцентрованість в єдине ціле;
4) географічне становище на карті світу, зокрема наявність рік і виходу до моря;
5) населеність (чисельність і густота населення, його розподіл на окремих ділянках території);
6) кліматичні умови, на які впливають наближеність до екватора чи одного з полюсів Землі, до морів чи інших великих водойм, розташування в глибині чи на краю континенту;
7) особливості ландшафту (гори чи низини, болота чи пустелі);
8) характер надр та ступінь їхнього розроблення (наявність корисних копалин, доступність їх для розроблення);
9) характер кордонів (юридично оформлені чи фактично існуючі, природні чи довільні, надійно укріплені чи беззахисні);
10) характер суміжних територій (державні чи міжнародні, з демократичними чи недемократичними політичними режимами).
Відповідно до сучасних міжнародно-правових стандартів, юридична доля території повинна визначатися волею населення, що постійно проживає на ній. У міждержавних відносинах питання території завжди було причиною загострень їх. Численні міжнародні конфлікти пов’язані з територіальним переділом. У зміцненні територіальної стабільності полягає основне призначення Заключного акту з безпеки і співробітництва в Європі, підписаного в Гельсинкі в серпні 1975 p., що проголосив непорушність післявоєнних кордонів у Європі. На противагу війні, мир виступає як система стабільності державних територій. У п. 4 ст. 2 Статуту ООН зазначено: «Усі Члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об’єднаних Націй».
Державна територія виражає просторові межі здійснення державної влади, сферу територіальної юрисдикції держави. Територіальне верховенство держави поширюється на всю її територію. Правовий режим державної території визначається національним законодавством, деякі питання державної території є предметом регулювання міжнародного права. Існує принцип, відповідно до якого кожен, хто знаходиться на території певної держави, підпадає під дію законів цієї держави.
Як юридичне поняття територія держави може розглядатися лише опосередковано, через правовий режим, встановлений щодо території на основі принципу територіального верховенства. Територіальне верховенство означає повну та виняткову владу держави на своїй території. Щодо правової природи державної території в науці міжнародного права висловлюються різні точки зору. Відповідно до об’єктної теорії держава здійснює над територією своє публічне право власності. Таке розуміння території склалось історично, як спадщина епохи феодалізму, коли власність на землю розглядалась як джерело влади над населенням, що проживає на цій території.
Відповідно до просторової теорії визнається, що територія - це не річ, якою володіє держава, а простір, в межах якого державна влада реалізується. Здійснення публічної державної влади і є територіальним верховенством. Територіальне верховенство - це право не на територію, а на юрисдикцію над населенням, оскільки держава не може панувати над територією безпосередньо, без своїх громадян, а правовідносини можливі лише між людьми з приводу чи щодо речі, а не між людиною та річчю. З просторової теорії випливає, що підставою приналежності певної території є здійснення юрисдикції в її межах, тобто здійснення державної влади в межах певної території достатньо, аби вважати її своєю.
Згідно з теорією компетенції, територія держави є нічим іншим як територіальною сферою валідитарності (дієвості) національного юридичного порядку. Національний юридичний порядок повинен обмежувати дію чинних у його межах актів своєю територією. Державна територія відповідно до теорії компетенції визначається як простір, у межах якого органи, визначені національним юридичним порядком, уповноважені здійснювати цей порядок.
Окрім вказаних, варто згадати й про теорію міжнародної власності. Прибічники цієї теорії вважають, що територія держави є не внутрішньодержавною, а міжнародною власністю держави. Для внутрішньодержавного права територія - сфера влади держави, а для міжнародного - територія є власністю держави. У міждержавних відносинах кожна держава - власник своєї території. Держава здійснює не лише територіальне верховенство, але й володіє здатністю розпоряджатися територією як власністю на міжнародній арені. Б. М. Клименко обґрунтовано підкреслює, що це особлива власність, нетотожна цивільно-правовій власності.
За феодалізму не бачили відмінностей між приватною власністю на землю та територіальним суверенітетом як верховенством державної влади. В епоху капіталізму вже проводиться чітке розмежування між правом власності на землю «dominium» і суверенною верховною владою над територією «imperium». Існує чітке розмежування між приватноправовими угодами, навіть якщо однією зі сторін виступає держава як суб´єкт права, і питаннями розширення Державної території.
Відповідно до сучасної концепції вітчизняних юристів-міжнародників державна територія - це просторова сфера здійснення державної влади. В межах державної території діє винятково влада даної держави, яка володіє повним і винятковим суверенітетом, територіальним верховенством, який нерозривно пов’язаний із поняттям суверенітету держави.
Територія не знаходиться і за своєю природою не може знаходитися в певних правових відносинах із державою. Правовідносини можливі лише з приводу територій. Слід відмежувати міжнародно-правову власність на територію і земельну власність. Перша власність міжнародно-правова, що є прерогативою держави як суб’єкта міжнародного права і поширюється на державну територію зі всіма її компонентами в цілому. Земельна власність належить до внутрішньодержавного права, яке регулює відносини між державами, окремими юридичними та фізичними особами з приводу окремих земельних ділянок усередині країни.