Міжнародне публічне право. Том 1

3.5.8. Актуальні питання правонаступництва України

В основу правонаступництва нових держав, які утворилися внаслідок розпаду СРСР, покладено принципи міжнародного права та положення Віденських конвенцій 1978 і 1983 pp. Реалізація правонаступництва новоутворених держав відбувалася шляхом укладання угод між ними.

Відповідно до чинного Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.91 р. Україна підтвердила такі зобов´язання:

1) Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України (ст. 3);

2) Державний кордон СРСР, що відмежовує територію України від інших держав, а також кордони між УРСР, БРСР. РСФСР, Республікою Молдова - станом на 16 липня 1990 р. є державним кордоном України (ст. 5);

3) Україна підтверджує свої зобов’язання з міжнародних угод, укладених УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6);

4) Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7);

5) Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР станом на 19 липня 1990 p., у частині, яка визначається окремою міждержавною угодою. Україна не несе зобов’язань щодо кредитних договорів і угод СРСР, укладених після 1 липня 1991 р. без згоди України (ст. 8).

На міжнародному рівні процес правонаступництва врегульовано низкою міжнародних договорів між державами-правонаступницями. Мінська Угода про створення Співдружності Незалежних Держав 1991 р. проголосила, що СРСР «як суб’єкт міжнародного права більше не існує». Алма-Атинська Декларація країн СНД 1991 р. закріплює, що «з утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». Держави-учасниці СНД гарантують «виконання міжнародних зобов´язань, що випливають із договорів і угод колишнього Союзу РСР». Постанова Ради голів держав СНД 1991 р. визначає, що Росія продовжить членство СРСР в ООН, включно з постійним членством у Раді Безпеки, а також в інших міжнародних організаціях. У Постанові відзначається також, що Республіка Білорусь, Російська Федерація, Україна підтримають інші держави СНД у розв´язанні питання їхнього повноправного членства в ООН та інших міжнародних організаціях.

У 1992 р. було прийнято Меморандум про порозуміння з питань правонаступництва щодо договорів колишнього Союзу РСР, у якому було розв’язано питання правонаступництва щодо договорів колишнього Союзу РСР, які мають взаємний інтерес. Питання про участь у Цих договорах розв’язується відповідно до принципів і норм міжнародного права кожною державою-учасницею самостійно, залежно від специфіки конкретного випадку, характеру й змісту будь-якого договору. Меморандум встановив, що держави-наступниці СРСР підтвердили свою участь у договорах колишнього Союзу РСР, які стосуються інтересів двох і більше держав-учасниць Співдружності щодо їхніх територій із урахуванням їхніх національних інтересів. Такими договорами є договори про нерозповсюдження різних видів озброєнь, договори щодо роззброєння та щодо кордонів. Україна загалом вирішила питання кордонів згідно з нормами міжнародного права і визнала державним кордоном України кордон Союзу РСР. що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською і Білоруською РСР, РФ, Республікою Молдова.

Під час розв’язання питання про правонаступництво щодо двосторонніх міжнародних договорів у результаті обміну нотами було укладено угоду між Україною і США (1995), у якій йдеться про те, що у всьому, що стосується двосторонніх угод, укладених між ними, «відправною точкою» є ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. У результаті договірного розгляду цього питання двома сторонами було вирішено, що деякі договори застаріли, інші застосовуватись не можуть, а треті, зазначені у Додатку до ноти, розглядаються як чинні.

У Договорі про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР 1991 р. держави-наступниці СРСР домовилися про те, що частка кожної з них у загальній сумі боргу та активів визначається з урахуванням виробленого національного прибутку, експорту, імпорту та чисельності населення.

У 1991 р. країни СНД уклали багатосторонню Угоду про майно колишнього Союзу РСР за кордоном. У 1992 р. набула чинності Угода між Україною та Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних відносин, у ст. 13 якої передбачено передати Україні у власність частину майна колишнього СРСР за кордоном для дипломатичних та консульських потреб. У 1992 р. країнами-учасницями СНД підписано Угоду про розподіл усієї власності Союзу РСР за кордоном, де у ст. 1 підтверджено зафіксовані в Угоді 1991 р. частки країн СНД.

Відповідно до ст. 2 Угоди зазначені частки поширюються не лише на нерухому власність, якою користуються дипломатичні, консульські та інші представництва колишнього Союзу РСР, і рухоме майно, пов’язане з обслуговуванням цих представництв, але також на всі види інфраструктур і прибутків від їхньої експлуатації; прибутки від реалізації усіх різновидів власності, що належала колишньому Союзу РСР за кордоном; власність і прибутки від діяльності СРСР, а також юридичних осіб, які знаходилися під його юрисдикцією або контролем; а також на всі інші види власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Кожна сторона-учасник Угоди 1992 р. має право на самостійне володіння, користування і розпорядження належною фіксованою часткою, яка відійшла до неї від усієї власності колишнього СРСР, а також правом її виділення в натурі.

У 1992 р. набрала чинності Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР, у якій ще раз було закріплено право власності України на частку нерухомого майна обсягом 16,37 %, а також визначено механізми та поетапність її передачі.

У березні 1992 р. створено, а в жовтні того ж року зупинено роботу Комісії з розгляду комплексу питань, пов’язаних із правонаступництвом щодо боргів та активів колишнього Союзу РСР, в установчих документах якої передбачалося, що питання, пов’язані з правонаступництвом щодо боргів і активів колишнього СРСР, будуть розв´язання на двосторонніх засадах.

Згодом усі ці домовленості, однак, було переглянуто у зв’язку з жорсткою позицією Росії. У 1994 р. підписано Угоду між Україною й Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього боргу й активів колишнього Союзу РСР за схемою «нульового варіанту». У ст. З Угоди зазначалося, що «Україна передає, а Російська Федерація приймає на себе зобов’язання з виплати частки України в зовнішньому державному боргу колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.». Ст. 4 визначала, що «для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, Україна передає, а Російська Федерація приймає частку України в активах колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.». Верховна Рада України не ратифікувала Угоду у зв´язку з тим, що Російською стороною не надано повної інформації щодо боргів та активів колишнього СРСР, що не дозволяє визначити реальну частку активів та боргів, які б мали належати Україні згідно з досягнутими домовленостями.

Правонаступництво країн СНД щодо державних архівів СРСР відбувалося відповідно до норм міжнародного звичаєвого права і ст..31 Віденської конвенції 1983 р. Це відображено в положеннях Угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР 1992 р. Сторони визнали цілість і неподільність архівів Російської Імперії і СРСР, що знаходяться за межами їхніх територій. Учасники взаємно визнали перехід під їхню юрисдикцію архівів СРСР, які знаходяться на їхній території. Учасники Угоди зобов’язалися забезпечувати згідно зі своїм законодавством доступ дослідників до архівів і визнавати на своїх територіях юридичну силу довідок, виданих державними архівними закладами країн СНД.

Висновки до третього розділу

Держава є історично зумовленою формою організації населення для представництва його інтересів у міжнародному співтоваристві. Держава і право й донині знаходяться в процесі становлення, лише в наш час набуваючи загальнопоширених ознак зрілості разом зі становленням загальнолюдської цивілізації. Весь попередній розвиток цивілізації - це, власне, період протистояння суспільств «цивілізованих» і «варварських» - із локальними компромісними випадками утворення в певний час і на певних територіях «регіональних цивілізацій» (РЦ), у яких формувалися своєрідні для кожної РЦ «квазіправові» і «квазідержавні» механізми регулювання суспільних відносин. Оскільки основною ознакою періоду цивілізації - від неоліту до сьогодні - є експлуатація людини людиною, то він характеризується підвищеною конфліктністю - «війною всіх проти всіх», для вгамування якої й почали своє тривале становлення інститути держави і права.

Розвиток кожної окремої РЦ був, за А. Тойнбі, підпорядкований певному алгоритму, який спрощено можна визначити як «діалектичну тріаду розвитку», де «теза» - це поява й розвиток РЦ, «антитеза» - її «лихоліття», міжусобиці, що завершується інтервенцією чужинців, а «синтез» - відродження цивілізації у «Світовій державі» - імперії з тривалим подальшим її існуванням. Отже, в розвитку кожної РЦ утворювалися на різних (першій і третій) стадіях дві принципово відмінні форми держави: держави-громада, характерна для «тези» розвитку РЦ, коли таких держав багато і вони конкурують, не втрачаючи ознак цивілізаційної спорідненості, і держава-імперія, характерна для стадії «синтезу» РЦ, коли єдина така держава охоплює військово-політичним контролем території поширення як своєї, так і інших культурних традицій, поглинаючи чи нівелюючи їх.

З поширенням у новий час ідей держави як суспільного договору і громадянського суспільства, формується третя модель держави - держава-нація, яка розглядається як найбільш зріла форма держави, органічно пов’язана з чинними інститутами народовладдя, гармонією центральної влади й місцевого самоврядування, зі зрілістю національного й міжнародного права, а також з побудованим на праві міжнародним порядком. Усі ці явища спонтанно поширюються у сучасному світі, але перебувають у стані становлення, потенційно залишаючись здатними слугувати як за, так і проти принципів гуманізму.

Держава має загальновизнані ознаки: вона наділена територією, на якій постійно проживає населення, зусиллями й коштами якого підтримується легітимна влада, що, в ідеалі, служить цьому населенню, виконуючи внутрішні й зовнішні функції із забезпечення його безпеки й добробуту. Територія, населення й легітимна влада і є трьома загальновизнаними ознаками держави.

Визнання держави з боку інших держав - як обов’язкова четверта ознака держави - є предметом дискусії. Конститутивна теорія виходить із того, що визнання необхідне для повноти міжнародної правосуб’єктності держави. Декларативна теорія твердить, що держава отримує суверенітет, а отже і правосуб’єктність, з огляду на факт свого утворення, незалежно від її визнання іншими державами.

Суверенітет і міжнародна правосуб’єктність держави тісно взаємопов´язані. Суверенітет означає верховенство влади держави на її території і непідпорядкованість жодній владі в зовнішніх зносинах. Останнє випливає з основного принципу МП - «суверенної рівності держав», який є основою сучасного міжнародного права й міжнародного правопорядку. Правосуб’єктність - властивість бути самостійним суб’єктом правовідносин - для держави має свої специфічні риси. Міжнародна правосуб’єктність Держави як суверенного суб’єкта МП означає повноту її повноважень разом з іншими державами - такими ж суверенними й юридично рівними - формувати правила міжнародного життя й утворювати похідні суб’єкти міжнародного права - міжнародні організації (МО). Держави - з огляду на принцип їхньої суверенної рівності - наділені первинною та рівною для них усіх правосуб’єктністю, міжнародні організації - з огляду на утворення їх для певних цілей - похідну і функціональну (специфічну для кожної МО) правосуб’єктність. Атрибутом суверенітету і певною мірою формою реалізації міжнародної правосуб’єктності держави є її юрисдикція.

Юрисдикція держави - це повновладдя видавати закони, судити і офіційно забезпечувати реалізацію власних рішень і дотримання власних приписів. Територіальна юрисдикція держави є повною (абсолютною): держава здійснює на своїй території всю повноту влади законними й доступними їй способами. Екстериторіальна юрисдикція - поширення юрисдикції держави за межі її території: вона стосується транспортних засобів і громадян, що перебувають за кордоном, меншою мірою інших осіб, що зберігають зв’язок із державою за межами її території. Обмеженість екстериторіальної юрисдикції зумовлена тим, що вона здійснюється переважно на територіях інших держав, що можливе лише при добровільному обмеженні повноти своєї територіальної юрисдикції державою перебування - зазвичай на підставі міжнародної ввічливості чи на основі міжнародних домовленостей. Із добровільним обмеженням державою перебування свого територіального повновладдя пов’язана й реалізація імунітету.

Імунітет - це міжнародний звичай, частково закріплений у договорах, який полягає у вилученні офіційних представників іноземної держави чи міжнародної організації (включно з членами їхніх сімей), їхнього майна, архівів і пошти - з-під юрисдикції держави перебування. Державою перебування імунітет надається, насамперед, дипломатам та іншим офіційним представникам іноземної держави - так що вони залишаються підпорядкованими екстериторіальній юрисдикції своєї держави. З поширенням таких суб’єктів міжнародного права як міжнародні організації імунітет надається представникам цих МО, а також представникам держав у МО.

Міжнародне й національне право. Юрисдикція держави охоплює її повноваження формувати міжнародне право і відповідно до нього власне національне правове поле. Історично співвідношення міжнародного й національного права розвивалися відповідно до законів діалектики. Питання - монізм чи дуалізм характеризує світову правову систему універсальних, регіонально-цивілізаційних і національних приписів - залишається проблемою «визначення понять». Якщо ж відволіктися від безплідної «розфасовки теорій», сучасна взаємодія міжнародного й національного права постає досить чітко: міжнародні норми вводяться в національне правове поле тільки через національне законодавство - шляхом імплементації.

Загалом цей процес може відбутися двома способами: в першому законодавець вводить у національне правове поле національним актом незмінний цілісний текст міжнародного акта (інкорпорація); у другому видає власний текст, який реалізує положення тексту міжнародного акта (трансформація). Інші способи зводяться до двох зазначених.

У динамічній характеристиці інституту держави особливе місце займає категорія правонаступництва, яка характеризує перехід прав, пов’язаних із територіальними змінами до новоутвореної держави. Правонаступництво врегульоване двома міжнародними угодами: щодо міжнародних договорів (1978 р. чинна) і щодо державної власності архівів і боргів (1983 p., не набула чинності). Останній блок питань регулюється, таким чином, на рівні регіональних і двосторонніх домовленостей.

Література

  1. Дмитрієв А. І. Міжнародне публічне право: навч. посіб. / І. Дмитрієв, В. І. Муравйов. - К. : Юрінком Інтер, 2001. - 640 с.
  2. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть / И. И. Лукашук. - М. : БЕК, 1996. - 371 с.
  3. Международное право: учеб. / отв. ред. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова. - М. : Международные отношения, 2003. - 720 с.
  4. Международное публичное право: учеб. / J1. П. Ануфриева, К. А. Бекяшев, Е. Г. Моисеев, В. В. Устинов [и др.]; отв. ред. К. А. Бекяшев. - М. : Проспект, 2010. - 1008 с.
  5. Міжнародне право. Основи теорії / за ред. В. Г. Буткевича,
  6. В. Мидика, О. В. Задорожного. - К. : Либідь. 2002. - 608 с.
  7. ДинъН. К. Международное публичное право: в 2 т. / Н. К. Динь, П. Дайе, А. Пелле. - К. : Сфера, 2000. - Т. 1. - 440 с.
  8. Перевезенцев О. Ю. Міжнародно-правове регулювання інституту правонаступництва держав щодо міжнародних договорів /О. Ю. Перевезенцев. - К. : Знання, 2007. - 262 с.