• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Міжнародне публічне право. Том 1

3.5.1. Загальні питання правонаступництва

Оскільки територія є невід’ємною складовою держави, зміни державної території призводять до трансформації держави. Нова держава з’являється в межах нових кордонів; на місці раніше єдиної держави створюються одна, дві або кілька нових держав.

При цьому необхідно розв’язати низку питань міжнародних відносин щодо нової території, зокрема дотримання існуючих міжнародних зобов’язань, розпорядження чи домовленості щодо державної власності, державних архівів, боргів тощо. Норми, що регулюють зазначені суспільні відносини, формують інститут правонаступництва в міжнародному праві.

Правонаступництво - це відносини в часі між державою-попередницею і державою, що змінила її на певній території, які полягають у переході прав і обов´язків попередниці до правонаступниці. Основною умовою правонаступництва є наявність істотних територіальних змін. Без них має місце лише зміна назви чи (і) політичного ладу.

Як зазначає І.І. Лукашук, правонаступництво пов’язане зі змінами лише одного елемента - території: зміни чисельності населення або організації влади таких наслідків не породжують. Проте в доктрині слушно ставиться питання про підстави правонаступництва, що випливають зі змін інших, ніж територіальні: зокрема, вказується на те, що зміна території викликає й відповідні зміни складу населення, і саме практична нерозривність цих двох факторів призводить до правонаступництва.

Теорія і практика розділилися в позиціях щодо виникнення правонаступництва в результаті революційних змін державного ладу. Відомий лозунг Французької буржуазної революції «суверенітет народів не зв’язаний договорами тиранів», був застосований у 1922 р. радянським урядом як керівний принцип права, згідно з яким уряди і режими, створені революцією, не зобов’язані дотримуватися зобов’язань повалених урядів. А в «Маніфесті» Тимчасового робітничо-селянського уряду України 1918 р. йшлося про те, що угоди «як гетьмана та його агентів, так і Центральної ради та її агентів вважаються незаконними і не підлягають виконанню».

Зрозуміло, радянська доктрина міжнародного права доводила обґрунтованість і доцільність такого підходу (наприклад, через концепцію недійсності зобов’язань, набутих антинародними урядами). Західна доктрина, натомість, виходячи з принципів правонаступництва держав та невтручання у їхні внутрішні справи, наполягала на тому, що новий уряд зобов’язаний дотримуватися міжнародних зобов’язань, набутих попередніми органами влади, а відновлений у своїх правах законний уряд, своєю чергою, не має права відмовлятися від зобов’язань «революційного уряду», навіть якщо останній і не був визнаний міжнародним співтовариством.

Режим правонаступництва має підпорядковуватися характеристикам державного суверенітету. Міжнародно-правове правонаступництво відрізняється від приватноправового інституту спадкування: під час спадкування групи прав і обов’язків переходять від спадкодавця до спадкоємця, правонаступництво ж держав не передбачає переходу суверенітету від однієї держави до іншої, оскільки суверенітет держави виникає з моменту її утворення. Тому у відносинах правонаступництва державний суверенітет - єдиний об’єкт, який, як вважають одні автори, не може передаватися, засвідчуючи, таким чином, розрив між державою, що припинила своє існування, і новоутвореною державою. Всупереч цій «теорії розриву суверенітету» група авторів наводить одне з рішень Палати Міжнародного правосуддя, яка у 1992 р. визначила, що правонаступництво держав становить собою один зі способів передання територіального суверенітету від однієї держави до іншої.

Обидві ці точки зору визнають, що характер правонаступництва зумовлений особливостями набуття суверенітету державою, що розглядається як правонаступниця.

Доктрина виділяє такі підстави утворення відносин правонаступництва держав: об’єднання держав, поділ держави, відділення від держави частини території, передання частини території однієї держави іншій, деколонізація, соціальна революція, що супроводжується істотними територіальними змінами.

Об´єктом правонаступництва можуть бути: державна територія, державна власність, міжнародні договори, державний борг, державні архіви, членство держав у міжнародних організаціях тощо. Доктрина як можливий об’єкт правонаступництва називає також державні кордони, але останні під час територіальних змін завжди потребують окремої процедури делімітації і демаркації.

Як зазначалося, правонаступництво держави не виникає під час зміни лише уряду чи політичного режиму - незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним чи неконституційним шляхом. У зазначених випадках держава продовжує бути пов’язаною своїми правами й обов’язками відповідно до міжнародного права. Така заміна не порушує безперервності існування держави, на чому ґрунтується принцип континуїтету (див. нижче).

Тривалий час міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов’язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і зараз. Проте на універсальному рівні питання правонаступництва в міжнародному праві кодифіковані у двох міжнародних договорах.