Міжнародне публічне право. Том 1
3.4.1. Розвиток поглядів на співвідношення міжнародного й національного права
Як зазначає І. І. Лукашук, одна з найважливіших ознак правової держави - правомірна зовнішня політика, тоді як неправові держави дотримуються норм міжнародного права лише під тиском обставин. Натомість уніфікація й стандартизація міжнародного життя вимагають, щоб національні політико-правові системи будувалися як частини єдиної глобальної системи, щоб вони були здатні взаємодіяти між собою та з міжнародним правопорядком у цілому. Відповідно до загального стану речей, від ефективності взаємодії з зовнішнім геосоціальним середовищем залежить ефективність розв’язання внутрішніх завдань. Об’єктивне поглиблення взаємодії системи міжнародного права та національних правових систем, зумовлене інтернаціоналізацією суспільного життя, робить системи обох порядків більш відкритими. Усвідомлення та прийняття цього стану речей політико-правовою елітою, за умови її відповідальності перед своєю державою й нацією, відкриває широкі можливості до контролю й регулювання режимів відкритості на благо власного суспільства та міжнародного співтовариства, ігнорування ж чи недостатньо сумлінне вивчення цих правил - до політичних і соціально-економічних криз.
Усе це спонукує приділяти особливу увагу проблемі співвідношення національного й міжнародного права. Діалектика співвідношення цих двох правових систем історично зумовлена динамікою взаємодії відповідних суспільних відносин, що ними регулювалися.
У період свого становлення міжнародне право практично не здійснювало вплив на національне право. Навпаки, вирішальним був вплив національного, як більш розвиненого, права на міжнародне. Тому, виходячи з тогочасних геополітичних реалій і національних цілей і, розвиваючи ідеї Г. Гегеля, німецькі юристи сформулювали концепцію пріоритету національного права. Концепція відповідала інтересам зовнішньої політики Німеччини, що намагалася відновити єдність німецьких земель після знищення в 1806 р. військами Наполеона Священної Римської імперії німецької нації. А. Цорн, наприклад, розглядав міжнародне право як «зовнішньо-державне право», норми якого можуть вважатися юридичними лише за умови входження в національне право. Схожу доктрину поділяли й британські імперські юристи. Цю концепцію розглядають нині як нігілістичну, оскільки вона заперечує самостійне юридичне існування міжнародного права.
Нігілістична теорія зазнала критики й не одержала поширення. Проте її рецидиви час від часу траплялися. Як приклади І.І.Лyкашук називає позиції горезвісного А. Я. Вишинського, який обстоював теорію пріоритету національного (в розумінні радянського) права, а також ізраїльського юриста А. Левонтіна, який слово в слово відтворив у своєму визначенні міжнародного права визначення А. Цорна. Як справедливо зазначає 1. І. Лукашук, юристів має турбувати те, що такий нігілізм приховано існує в практиці майже всіх державних органів, які у своїй діяльності фактично виходять із верховенства державного права, переважно через необізнаність у праві міжнародному.
Наприкінці XIX ст. набула поширення концепція дуалізму, відповідно до якої міжнародне й національне право діють у різних сферах, становлячи собою самостійні правові системи, які не слід розглядати з позиції підпорядкованості. Прихильники дуалізму (X. Тріппель, Дж. Фітцморіс) і нині вважають, що «формально міжнародне й національне право як системи не можуть увійти в конфлікт. Може виникати лише «конфлікт зобов’язань» або «нездатність держави діяти у внутрішньому плані так, як того вимагає міжнародне право». Концепція дуалізму більш об’єктивно відображає співвідношення міжнародного й національного права. Її недолік - лише в недооцінюванні взаємозв’язку двох систем. Але прихильники згаданої концепції шукають шляхи подолання цього недоліку и способи усунення колізій. Так, болгарський юрист П. Радойнов висунув концепцію реалістичного дуалізму, відповідно до якої необхідно виходити з того, що колізії між міжнародним і національним правом урешті-решт розв’язуються на користь міжнародного права, оскільки інший підхід означав би його заперечення. Прикладом того, що такий «кінцевий рахунок» може відбутися, є позиція
США щодо значної кількості основоположних системних міжнародних угод універсального характеру: США, часто ініціюючи такі угоди, не ратифікують їх досить тривалий час, а якщо й ратифікують то з усіма можливими застереженнями.
Після Першої світової війни австрійський юрист Г. Кельзен запропонував концепцію пріоритету міжнародного права, відповідно до якої воно виступає як вищий правопорядок, необмежений іншими правопорядками, і визначає сферу дії національного права.
Нині багато авторів схиляються до того, що заради миру й подолання глобальних криз міжнародне співтовариство має визнавати пріоритет міжнародного права, принаймні за умови розбіжності його приписів із нормами національного права. Проте, як зазначає І. І. Лукашук, уряди держави ставляться до цієї концепції досить стримано. Під час підготовки проекту Декларації принципів міжнародного права (1970) Спеціальний комітет ООН відхилив пропозицію включити в її текст положення про те, що суверенітет держави підпорядковується міжнародному праву.
«Добра воля», яка лежить в основі міжнародного права, ще залишається незрозумілим феноменом для багатьох юристів, що традиційно пов’язують виконання правових приписів із державним примусом. Тому, навіть стаючи щирими прибічниками пріоритету міжнародного права над національним, вони пов’язують забезпечення цього пріоритету з відомими й зрозумілими їм засобами, яким є державний примус, механічно екстраполюючи його на глобальний рівень. Натомість міжнародне право є тим полігоном, на якому випробовуються нові підходи до правового регулювання, які загалом зводяться до методу координації та принципу узгодження волі під час створення норм міжнародного права, під час визнання їх розумними й корисними для міжнародного порядку та міжнародного співтовариства.
При цьому «матеріал» для випробовувань міжнародне право залучає з національних і регіональних правових традицій. Фактично в праві діє «закон колообігу правових норм у загальнолюдській культурній сфері». Цей обіг багатовимірний (див. розділ 1 про співвідношення соціальних і правових норм), але зараз нас цікавить один вимір - «колообіг» норм між національними правовими системами і міжнародним правом. Як дерево корінням, поширеним у різні боки, тягне з ґрунту й концентрує у стовбурі всі необхідні для нього ресурси, а потім листям і плодами повертає все це до ґрунту, так і міжнародне право «тягне» до себе надбання найкращих правових традицій різних цивілізацій, систематизує, уніфікує й кодифікує їх у «стовбурі» й «галузях» системи міжнародного права і «повертає» правові норми до національних правових систем різними способами імплементації їх.
Як справедливо зазначає І.І. Лукашук, нині є некоректною формальна постановка питання, яке право має вищу юридичну силу. Кожне розв’язує свої завдання за допомогою власних механізмів. Тому основна увага повинна бути звернена не на статику «вищий - нижчий», а на динаміку й конкретику взаємодії двох категорій правових систем.
Не слід при цьому забувати, що в основі дії міжнародних норм у національному правовому полі лежить воля законодавця, в ролі якого зазвичай виступає Законодавчий орган, але з огляду на конституційні чи делеговані повноваження. Це може бути президент, прем’єр-міністр, інші посадові особи. Саме цей колективний законодавець, підписуючи та частково ратифікуючи міжнародні договори різного рівня - в загальному порядку, щодо певного комплексу норм чи щодо окремих питань - «допускають» у національне правове поле в тому чи іншому вигляді норми міжнародного права.
Такий процес залучення норм міжнародного права в національне правове поле називається імплементацією. Проте деякі автори називають його також трансформацією, підкреслюючи цим терміном принципову зміну природи міжнародно-правової норми після того, як вона опиняється в національній правовій системі. Ще один загальний термін, що визначає будь-яке запозичення однією правовою системою елементів іншої, - рецепція - також іноді застосовується і до характеристики взаємодії міжнародного і національного права. Однак термін імплементації є найпоширенішим.