Міжнародне публічне право. Том 1

3.3.4. Імунітет держави, її представників і державного майна

Імунітет у міжнародному праві - це принцип, відповідно до якого суверенна держава не підпорядковується органам влади інших Держав, а її офіційні представники та майно за кордоном вилучається. Під законодавчої, виконавчої й судової юрисдикції держави перебування. Звичайно, сама держава правомірним чином ніколи не опиниться на території іншої держави, за винятком певної юридичної фікції, відповідно до якої на державні судна, космічні об’єкти, морські платформи й дипломатичні представництва на територіях інших держав поширюється статус території держави, з якою юридично пов’язані ці об’єкти. Тож імунітет держави реально втілюється через усе, іцо представляє її за кордоном як суверена: посадових осіб, державне майно, транспортні засоби, активи та інші об´єкти.

Імунітет держав як суб’єктів міжнародного права та їхніх офіційних представників своєю чергою підпадає під дію принципу суверенної рівності держав, який походить від «загального принципу», відомого з римського права: «Par in parem imperium non habet» («Рівний над рівним влади не має»).

Слід окремо зважити на імунітет, що надається міжнародним організаціям та їхнім представникам і який загалом, прирівнюється до імунітету держав та їхніх дипломатичних представників. Взірцем при цьому є положення двох міжнародних договорів: Конвенції про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р. та Конвенції про привілеї й імунітети спеціалізованих установ ООН від 21 листопада 1947 p.: установчі документи міжнародних організацій зазвичай наділяють своїх представників необхідними привілеями й імунітетами, посилаючись на ці конвенції. Є й окремі угоди про привілеї й імунітети представників тієї чи іншої МО, наприклад, Угода про привілеї й імунітети Комісії із захисту Чорного моря від забруднення (2000).

Отже, суть поняття «імунітет» розкриває таке визначення: імунітет - це міжнародний звичай (частково закріплений у договорах), що полягає у вилученні власності й офіційних представників іноземної держави чи міжнародної організації (з їхніми сім’ями) та їхнього майна, архівів і пошти з-під юрисдикції держави, на території якої вони перебувають.

Сфери поширення імунітету:

  1. Судовий - непідсудність суду держави перебування.
  2. Від попереднього забезпечення позову.
  3. Від примусового виконання судового рішення органів держави перебування.
  4. Власності - недоторканність власності іноземної держави на території держави перебування.
  5. Від застосування іноземного права в правочинах, стороною яких є держава.

Теорії абсолютного і функціонального імунітету

Абсолютний імунітет є, швидше, теоретично або історично обмеженою концепцією, яка виходить з того, що у міжнародних відносинах держава діє винятково як суб’єкт публічного права: абсолютний імунітет розглядається як беззастережне виведення представників і майна іноземної держави з-під юрисдикції держави перебування -у повному обсязі перерахованих вище напрямів поширення імунітету, включно з комерційними угодами, де стороною є держава. Ця концепція найдовше утримувалася в СРСР, КНР та інших «опозиційних» неоліберальному міжнародному режиму державах.

Функціональний - обмежений імунітет, який будується на точному визначенні характеру відносин, де стороною виступає держава, розмежовуючи як альтернативні: режим, коли держава діє як носій «публічної влади» (jure imperii), і режим, коли вона виступає носієм «приватних прав» (jure gestionis).

Концепцію функціонального імунітету добре ілюструє рішення Конституційного федерального суду ФРН (1963): «...надання імунітету має залежати від того, чи діє держава в порядку здійснення своєї суверенної влади, чи як приватна особа».

Отже, виходячи з концепції функціонального імунітету, імунітет надається лише в тих міжнародних зносинах, де держава є носієм публічної влади, але держава не може посилатися на свій імунітет для захисту від позовів щодо невиконання нею зобов’язань із комерційних контрактів, де вона виступає стороною.

Для сучасних міжнародних відносин характерними є так звані «змішані міжнародні зносини», у яких однією зі сторін виступає Держава як контрагент у комерційних угодах чи будучи позичальником у приватних осіб-інвесторів. Для цих відносин добровільна відмова держави від імунітету є нормою, яка захищає права приватних осіб і заохочує їх до зносин із державами. Ці відмови переважно фіксуються у двосторонніх угодах як «стабілізаційна клаузула» шляхом «інтернаціоналізації контракту».

Але започатковано й практику відмови держави від посилання на імунітет у приватноправових відносинах шляхом підписання багатосторонніх угод. Такою, насамперед, є регіональна Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав 1972 р. (розроблена Радою Європи). Крім того, на універсальному рівні у 2004 р. ГА ООН прийняла Конвенцію ООН про юрисдикційний імунітет держав і їхньої власності.