Міжнародне публічне право. Том 1

3.3.3. Юрисдикція держави

Юрисдикція - це влада держави створювати закони, судити офіційно забезпечувати виконання й дотримання виданих приписів через органи влади. Походить термін «юрисдикція» від jus - право, dico - говорити, виголошувати, приписувати, наказувати здавна перекладається як «судочинство» (судоговоріння).

Історично юрисдикція мала й має донині кілька значень, які однак є не стільки суперечливими, скільки взаємодоповнювальними. Зокрема поняття «юрисдикція» застосовується у таких значеннях:

  1. Передбачена законом чи іншим правовим актом сукупність повноважень органів державної влади оцінювати дії осіб, інших установ, громадських організацій - щодо їхньої правомірності.
  2. Сфера відносин, на які поширюється зазначена правомочність (суспільні відносини, територія, коло осіб).
  3. Процес здійснення правосуддя та інша діяльність державних органів із розгляду справ і застосування санкцій (наприклад, відповідно до ст. 124 розділу VIII Конституції України: «Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються».
  4. Зрештою, підвладність державі всіх суб’єктів, речей і юридичних актів, пов’язаних із нею юридично.

Глибину й «багатовимірність» природи юрисдикції певною мірою висвітлює розбіжність поглядів двох юристів міжнародників: за М. Ейкхерстом, термін юрисдикція застосовується для характеристики державної влади над людьми, власністю і подіями. Це визначення критикує О. С-. Черніченко: оскільки «право регулює відносини між людьми, а не між людьми і речами, неможливо регулювати події, як і регулювати відносини між людьми і речами - тільки між людьми з приводу речей чи подій»; додамо: не лише між людьми, але й між іншими суб’єктами права (наприклад, юридичними особами) з приводу речей і подій.

Незважаючи на слушність зауваження О. С. Черніченка, визначення М. Ейкхерста також не можна визнати неправильним: адже ще відповідно до римського права і особи, і речі, і юридично значимі події можуть знаходитися під владою держави, оскільки держава встановлює щодо них певні режими, правила і процедури, здійснюючи над ними свою юрисдикцію.

Територіальна й екстериторіальна юрисдикція

Територіальна юрисдикція держави формально є повною або абсолютною: це означає, що держава на своїй території здійснює всю повноту влади всіма законними й доступними їй засобами.

Екстериторіальна юрисдикція держави є переважно особистою, тобто поширюється на певні категорії осіб (фізичних і юридичних). Вона також поширюється на транспортні засоби, інші речі, майнові права, що перебувають за межами території держави, але з якими держава зберігає правовий зв’язок. Екстериторіальна юрисдикція обмежена, оскільки діє за межами території держави: держава може приписувати певну поведінку суб’єктам, із якими зберігає правовий зв´язок, але не має повноти влади, необхідної для забезпечення виконання своїх приписів на території іншої держави.

Отже, екстериторіальна юрисдикція здійснюється державою на території іншої держави (держави перебування) лише з огляду на добру волю цієї держави перебування: так, екстериторіальна юрисдикція «держави А» можлива настільки, наскільки «держава Б» дозволяє на своїй території діяти юрисдикції «держави А». Конкретно здійснення екстериторіальної юрисдикції «держави А» пов’язане по- перше, з колізійними нормами міжнародного приватного права, які «держава Б» вводить своїм законом про міжнародне приватне право, дозволяючи іноземним нормам (зокрема «держави А») діяти на своїй території, і, по-друге, - з огляду на визнання імунітету «держави А», що також закріплюється відповідним законодавством «держави Б»: в обох випадках законодавство «держави Б» є, зазвичай, імплементацією певних міжнародних норм у цій сфері.

Таким чином, будучи похідним від міжнародної правосуб’єктності держави, її право на екстериторіальну юрисдикцію зберігається на території інших держав відповідно до певних міжнародних звичаїв чи домовленостей.