Міжнародне публічне право. Том 1

3.3.1. Суверенітет держави

Суверенітет (з фр. «верховна влада») є основою міжнародної правосуб’єктності держави і означає виняткове верховенство влади держави в межах її території й непідвладність держави будь-якій іншій державі (чи державам) у міжнародних відносинах. Отже, суверенітет має «внутрішній» (територіальне повновладдя або юрисдикція) і «зовнішній» (незалежність від волі будь-яких інших суб’єктів міжнародного права) аспекти.

Докладніше визначення суверенітету дає юридична енциклопедія: суверенітет - це невідчужувана юридична властивість незалежної держави, що втілює її політико-правову самостійність, вищу відповідальність і цінність її як первинного суб’єкта міжнародного права.

Як і держава, політико-правова категорія «суверенітет» має власну історію розвитку і лише недавно досягнула своєї «зрілості», без чого було б неможливим і формування зрілої держави. Три стадії розвитку категорії «суверенітет» як елемента західної політичної думки пов’язані з трьома відомими мислителями-юристами:

Жан Боден (XVI ст.) - увів поняття «суверенітет» у політико-юридичну доктрину як комплекс «прерогатив» монарха - тобто кола питань публічного права, в які «Святий Престол», що панував у той час над державами Європи, не мав права втручатися, і в розв´язанні яких світський володар не підпорядковувався ні йому, ні будь-кому іншому.

Гуго Гроцій (XVII ст.) - розвинув концепцію суверенітету - як основної ознаки міжнародної правосуб’єктності нації, організованої в державу, незалежно ні від її форми правління (абсолютна чи конституційна монархія, республіка), ні від її офіційної релігії (католицька чи протестантська).

Жан Жак Руссо (XVIII ст.) - завершив розвиток концепції «суверенітету», схарактеризувавши його як делеговане уряду волею всього народу державне повновладдя, яке при некомпетентності уряду може бути в нього (народом же) і відібране.

У сучасному праві джерелом суверенітету формально виступає народ, а носієм суверенітету є держава, яка представляє інтереси свого народ}´ на міждержавному рівні. Своєю чергою, держава діє через її органи й офіційних представників. Держава також разом з іншими державами укладає міжнародні договори, в яких кодифікує правила міжнародної поведінки і створює міжнародні організації, які забезпечують виконання рішень, зафіксованих у договорах.

У різних авторів бачимо різний перелік ознак, елементів, характеристик, які так чи інакше розкривають зміст категорії «суверенітет». Найкоротшою характеристикою суверенітету обмежився МС ООН, у справі про пароплав «Уїмблдон»: «Право укладати міжнародні угоди - є ознакою суверенітету держави».

Конференція Американських держав 1933 р. в Монтевідео (Уругвай), про яку вже йшлося вище, характеризує суверенітет чотирма вищеперерахованими елементами: наявність території; населення; влади і визнання.

І.І.Лукашук вказує на такі найважливіші риси суверенітету:

  1. Територіальне верховенство (на території держави діють лише закони цієї держави).
  2. Територіальна цілісність (територія держави не може бути змінена інакше, ніж за згодою вищого органу влади або й усього народу - залежно від Конституції самої держави).
  3. Формальна незалежність від будь-яких інших суб´єктів МП.
  4. К. Дінь і співавтори подають ознаки суверенітету через такі «свободи» держави:
  5. Відсутність підпорядкованості держави іншим суб’єктам МП.
  6. Право брати (чи не брати) участь у тих чи інших міжнародних зносинах, приєднуватися чи не приєднуватися до конвенцій і союзів - як це зазначено в «Декларації про принципи» 1970 р.
  7. Конституційна самостійність держав: презумпція законності державних актів, нейтральність міжнародного права до внутрішньої політичної організації держави (адміністративний устрій, громадянство тощо); теорія «заповідних сфер» національного права, в які міжнародне право не втручається.
  8. Право на законну оборону: відповідно до консультативного висновку МС ООН (1996): «держави наділені правом на існування, з чого випливає право на законну оборону, відповідно до ст. 51, коли під загрозою опиняється саме існування держави».