Міжнародне публічне право. Том 1
3.2.2. Інститут визнання в теорії міжнародного права
Щодо залежності суверенітету й міжнародної правосуб’єктності держави від її визнання іншими державами є дві не стільки протилежні, скільки взаємодоповнювальні точки зору: конститутивна (атрибутивна), яка інститут визнання вважає обов’язково необхідним для міжнародної правосуб’єктності держави, і декларативна, яка вважає визнання не суттєвим для повноти державного суверенітету.
Прибічники конститутивної теорії (Тріппель, Еллінек, Кавальєрі) виходили з того, що лише міжнародне визнання перетворює фактичну правосуб’єктність на юридичну, необхідну для міжнародного права. Цю концепцію, на думку багатьох авторів, ілюструє доктрина К. Тобара, сформульована на Конференції п’яти центральноамериканських держав у 1907 p.: «Уряди високих договірних сторін не визнають уряду, що прийшов до влади внаслідок державного перевороту або революції, доки... вільно обране народне представництво не реорганізує країну в конституційних формах». Отже, визнання тут розглядається як необхідна передумова міждержавних відносин.
Як розвиток цієї «доктрини» Н. К. Дінь і співавтори називають також позиції Р. Бетанкура, Т. В. Вільсона і Г. Стімпсона. Так у «доктрині Г. Стімпсона» сформульовано обов’язок держав не визнавати держави, які утворюються внаслідок незаконного застосування сили, і, відповідно, урядів, які ці держави очолюють. На цю доктрину спиралося рішення Ліги Націй від 1 березня 1932 р. з приводу незаконності утворення держав Манчжур Го та Італійської Імперії: «Члени Ліги Націй не повинні визнавати ситу ації, договори чи домовленості, досягнуті засобами, що суперечать Пакту Ліги Націй».
Декларативна теорія визнання виходить із того, що держава отримує суверенітет, зважаючи на сам факт свого утворення, незалежно від визнання її іншими державами. Вперше ця теорія отримала офіційну редакцію в рішенні арбітражної змішаної комісії з Польщі у 1919 p.. де було вказано: «Відповідно до переконання більшості спеціалістів із міжнародного права, визнання держави має не конституційний, а декларативний характер».
Найбільш різкий варіант тлумачення декларативної теорії містить відома «Заява» від 1930 р. міністра іноземних справ Мексики X. Естради:
«Мексика не виступає з питань оголошення визнання, Мексика вважає, що така практика є образливою: крім того, що вона порушує суверенітет інших держав, внаслідок такої практики внутрішні справи таких держав можуть стати предметом оцінки ... з боку інших урядів».
Таким чином, якщо зосередитися не на протиставленні, а на взаємодоповненні обох підходів, то стає очевидним, що декларативна теорія визнання стосується незалежності від визнання суверенітету новоутвореної держави з огляду на її самодостатність, яка своєю чергою, спирається на політичну волю населення, що проголосило суверенітет. Конститутивна ж теорія визнання зосереджується на залученні новоутвореної держави до міжнародного співробітництва: оскільки визнання полягає у встановленні дипломатичних зносин, без цього акту міжнародне співробітництво буде просто технічно проблематичним.
Отже, визнання - це односторонній акт держави, яким вона визнає факт отримання іншою новоствореною державою її міжнародної правосуб’єктності, встановлюючи з нею дипломатичні зносини. Як зазначено в ст. 13 Конференції в Буенос-Айресі 1967 р. (нова редакція Боготської хартії 1948 p.): «Визнання означає прийняття державою, що робить про це заяву, всієї повноти правосуб’єктності нововизнаної держави з усіма правами й обов’язками, встановленими щодо неї міжнародним правом».
Кожна держава робить визнання індивідуально. Визнання держави означає й визнання її уряду. Проблема виникає, якщо на одну державу виявляється більше ніж один уряд. Тоді виникає потреба у визнанні уряду: визнання в такому випадку означає, що саме цей уряд розглядається як законний і єдино легітимний з точки зору держави, що визнає.
Як загальна норма визнання має бути повним і остаточним. Таке визнання супроводжується відкриттям дипломатичних і консульських представництв, місій і, незалежно від того, супроводжується ця акція відповідною заявою (нотою) держави чи ні - визначається як «визнання де юре». Отже, не має значення чи акт оформлено документарно, чи держава, що визнає, лише надсилає своїх представників до визнаної держави (звичайно, супроводжуючи їх таким документами, як вірча грамота чи консульський патент).
Історично також відомий поділ на «офіційне» й «неофіційне» визнання. Останнє в сучасному міжнародному праві розглядається як визнання «де факто», коли між державами встановлюються економічні, але не дипломатичні зносини. Такий вид визнання застосовується тоді, коли, з огляду на суб’єктивні чи об’єктивні причини, визнання розтягується в часі. Наприклад, Литва і Латвія, визнані «де факто» ще у 1918р., отримали визнання «де юре» лише у 1922 р.
У практиці міжнародного співробітництва відоме також визнання ad hoc (для випадку), яке використовується за потреби здійснювати «від випадку до випадку» акції з надання допомоги, усунення наслідків стихійних чи антропогенних лих - на територіях, підконтрольних режимам, які не було визнано офіційно.
Визнання не може бути зумовленим якимись зустрічними вимогами з боку держави, що визнає. Визнання за загальною нормою не може бути відізване. Проте, у відповідь на протиправні дії держави, ст. 41 Статуту ООН передбачає призупинення дипломатичних зносин.
Доктрина також розрізняє визнання: традиційне, що стосується визнання держав і урядів, і поспішне (попереднє) - яке полягає у визнанні національно-визвольних рухів. Останні буває важливо визнати «стороною, що воює», для поширення на підконтрольні їм території міжнародних норм захисту прав людини під час збройних конфліктів. При цьому доктрина й Женевські конвенції 1949 р. та протоколи до них висувають до сторони, яка має бути визнана воюючою, три умови попереднього визнання: реальний контроль над значною територією; ефективна влада на цій території; дотримання норм міжнародного (насамперед гуманітарного) права на підконтрольних територіях.