Міжнародне публічне право. Том 1
3.1.2. Зв’язок форми держави зі стадійністю розвитку цивілізації
На загальний поступ розвитку інститутів держави і права в напрямі «зрілості» упродовж усієї історії «визрівання» загальнолюдської цивілізації накладається ще одна важлива закономірність, пов´язана не з поступальним, а з «флуктуаційним» (діалектичним) характером історії: кожна з регіональних цивілізацій на початковій завершальній стадіях свого розвитку має дві принципово різні форми держави. При цьому подібність форм держави початкових стадій кожної регіональної цивілізації більша, ніж подібність у межах однієї окремо взятої регіональної цивілізації між формами держави на початковій і завершальній її стадіях. Найбільшу подібність при цьому мають держави завершальних стадій розвитку різних регіональних цивілізацій - оскільки це могутні загальновідомі держави-імперії. Пояснимо це твердження.
Кожна з регіональних цивілізацій проходила у своєму розвитку однакову діалектичну послідовність трьох стадій (тезу, антитезу й синтез) - як прояв відомого закону діалектики «заперечення заперечення».
На стадії «тези» кожна цивілізація переживала бурхливий (за Л. М. Гумільовим «пасіонарний») початковий розвиток. У її межах формувалося багато споріднених невеликих самоврядних держав-громад, об’єднаних єдиним культурним полем, зокрема подібністю політико-правових механізмів регулювання суспільних відносин: торгуючи, конкуруючи, воюючи між собою ці держави-громади не втрачають відчуття «внутрішньоцивілізаційної» солідарності як стимулу до розвитку, який і забезпечує їм перевагу над відцентровими процесами розпаду.
На стадії «антитези» (за А. Тойнбі - лихоліття) регіональної цивілізації відбувається розпад її суспільства і втрата ним здатності не лише до розвитку, але й до опору навколишнім народам: політичні утворення і навіть недовговічні держави варварів «у тілі» цивілізації розвиваються не як її складові, а як елементи чужого геосоціального середовища. Проте, якщо цивілізація мала життєздатну культуру, то вона і в період «лихоліття» зберігається «на елементарних рівнях» - тобто в пам’яті й поведінці населення - як автохтонного, так і прийшлого.
На стадії «синтезу» регіональної цивілізації вона відроджується у вигляді «Світової держави» - імперії. Держава-імперія відрізняється від держав-громад періоду «тези» своїм призначенням: тоді як держави-громади на стадії початкового розвитку регіонального суспільства виникали як форми його політичної організації, похідні від загальнокультурних цінностей суспільства, держава-імперія сама стає військово-політичною основою для культурного відродження загиблої регіональної цивілізації. Як зазначає А. Тойнбі, імперію створює досить сильний і культурний для цієї місії народ із периферії колишньої цивілізації. Світова держава - імперія, виконуючи свою місію відродження, стає не просто поліетнічною, але й здатною акумулювати різні культурні надбання - як відродженої нею цивілізації, так і інших етносів і цивілізацій, переростаючи за своїми розмірами території їхнього поширення. Імперія, однак, є системою несамодостатньою й залежною: під загрозою нестачі матеріальних і духовних ресурсів вона змушена здійснювати постійну експансію, перебуваючи в стані перманентної нерівнова- ги. При цьому вона може пережити кілька відроджень і занепадів, чим далі, тим більше «живлячись» завзятістю й культурою інших народів, доки не вичерпає повністю доступний їй внутрішній і зовнішній потенціал.
Отже, всі регіональні цивілізації мають дві схожі «стадійні» форми держави: невеликі «держави-громади» на стадії розвитку, єдність яких підтримується спільним культурним походженням, і світові «держави-імперії» на стадії відродження, зведені військово-політичною могутністю, на основі культурної спадщини «першого життя» регіональної цивілізації.
Проте для наймолодшої з регіональних цивілізацій - Західно-християнської- Т. Себайн і К. Торсон виділяють не дві, а три стадії формування держави в контексті її діалектичного розвитку: держава-громада; світова держава-імперія і держава-нація.
Держава-нація, що формується після розпаду імперії, розглядається авторами як найбільш усталена й зріла форма політико-правової організації поліетнічного, але політично консолідованого населення: вона має стабільні кордони, відносно рівну правосуб’єктність кожної з територіально-адміністративних одиниць, механізми ефективного взаємоконтролю трьох основних «колективних суб’єктів» держави: населення, органів місцевого самоврядування і державної влади, та «трьох гілок» останньої - законодавчої, виконавчої і судової.
Становлення форми держави-нації пов’язане з інституціалізацією форм соціальної активності населення, характерних для останніх чотирьох століть (Нового часу): парламентаризму, громадянського суспільства, конституційних принципів, виборчого права, місцевого самоврядування і прав територіальних громад, стандартів захисту прав людини і основних свобод та ін. Зазначені інститути є складовою політико-правової культури населення й чиновників, що з нього виходять, і є необхідним гарантом того, що влада найефективнішим чином буде забезпечувати інтереси населення - тобто платника податків, виключно на які вона й може існувати.
Держава-нація, як зріла форма держави, характерна для Нового часу, має стати й основою сучасного міжнародного правопорядку. Саме таку державу можна розглядати як «активно лояльного» суб’єкта міжнародного права, члена міжнародного співтовариства, щиро зацікавленого в моделі ненасильницького й ^експлуататорського світового ладу, організованого міжнародним правом на засадах гуманності й справедливості.
Як суверенні суб’єкти міжнародного права держави, захищаючи інтереси свого населення і формуючи міжнародний правопорядок, здійснюють гри послідовні функції, які, з одного боку, визначають три паралельні напрями їхньої діяльності, а з іншого - три ступені поглиблення відносин між ними: здійснюють зовнішні зносини, зокрема збираються на міжнародні конференції, де укладають міжнародні угоди; а на підставі їх чи для втілення положень більшості з них - утворюють міжнародні організації - для реалізації завдань, визначених у процесі здійснення зовнішніх зносин, і за правилами, зафіксованими (кодифікованими) у міждержавних угодах. Якщо між державами виникають конфліктні ситуації чи загроза їх, держави зобов´язані докласти всіх зусиль для їх врегулювання, керуючись принципом мирного врегулювання спорів між державами та іншими основними принципами й нормами міжнародного права.