Міжнародне публічне право. Том 1
3.1.1. Інститут держави в контексті розвитку цивілізації
Держава є основною «дійовою особою», тобто основним суб’єктом сучасних міжнародних відносин і міжнародного права. Кодифіковану правову основу сучасних міждержавних відносин - принцип суверенної рівності держав - закріплено у п. 1 ст. 2 Статуту ООН. Відповідно до цього та інших основних принципів міжнародного права, міжнародна правосуб’єктність всіх держав є однаковою - з огляду на те, що всі держави визнано суверенами - носіями вищої влади на своїй території та в міждержавних відносинах. Над будь-якою державою як сувереном не може бути жодної влади, крім волевиявлення її народу, але кожна держава зобов’язана добровільно й добросовісно підпорядковуватися приписам міжнародного права, які утворюються й закріплюються спільним волевиявленням держав - на основі і для захисту загальнолюдських цінностей.
Теорія держави і права, як і теорія міжнародного права, дають безліч визначень інституту держави. На нашу думку, найоптимальніше співвідношення компактності й змістової повноти такого визначення пропонує І.І. Лукашук: «Держава - це історично зумовлена форма організації населення для представництва його інтересів у міжнародному співтоваристві».
Особливо актуальним таке усвідомлення стає в сучасний період спонтанного формування загальнолюдської цивілізації, яке може відбутися або як «міжцивілізаційний ансамбль» або як «міжцивілізаційне протистояння» - залежно від того, наскільки цей період буде підконтрольним найкращим культурним надбанням людства, включно з нормами й принципами міжнародного права й регіонально-цивілізаційних правових систем світу.
Теорія часто не усвідомлює достатньо історичність інституту Держави і взаємозв’язок зрілості його внутрішніх і зовнішніх (міжнародних) характеристик. Відносно недавнє закріплення юридичної основи міжнародного статусу держави - принципу суверенної рівності держав - забезпечило лише передумови подолання реальної різниці у «ступені зрілості» держав сучасності, яка насправді є разючою.
«Ступінь зрілості» держави з функціональної точки зору зумовлена, насамперед, тим, наскільки діяльність владних установ держави, які утримуються за рахунок населення, відповідає основному призначенню держави - забезпечувати безпеку й добробут цього населення, захищати його законні інтереси на національному й міжнародному рівнях, виходячи з принципів і норм права та соціальної справедливості.
Зрілість інститутів держави і права є взаємозумовленою і, своєю чергою, похідною від зрілості загальнолюдської цивілізації, яка тільки в сучасну епоху перетворюється з «віртуально очікуваної» на реальну. В літературі поняття «цивілізація» використовується загалом у двох значеннях - абстрактному й конкретному. В абстрактному значенні «цивілізація» - це глобальна стадія розвитку людства, що як майбутня наступниця «варварства» зародилася близько IV тис. до P. X., але інституціалізується - тобто набуває глобальної «матеріально відчутної» реальності - лише на межі XX- XXI ст., тобто в сучасну епоху. Конкретними ж в історії становлення загальнолюдської цивілізації були лише регіональні цивілізації - суспільства регіонального масштабу, наділені власним історичним ім´ям: Шумерська, Єгипетська, Давньокитайська, Індуська, Андська, Ранньохристиянська, Ісламська, Західно-християнська та ін. Розвиваючись спочатку як локальні осередки з-поміж варварських суспільств, вони своїм більш чи менш тривалим життям і розширенням надавали феномену цивілізації загальнолюдського поширення й значення. А. Тойнбі нараховує 21 «зрілу» регіональну цивілізацію, розподіляючи їх на «три покоління», а також низку «недорозвинених» і «загальмованих» регіональних цивілізацій.
Слід також враховувати й те, що спільна історія цивілізації, держави і права, насправді була і є історією взаємодії «цивілізованих» і «варварських» народів, унаслідок чого й утворилося «три покоління» регіональних цивілізацій, кожна з яких мала власний «набір» специфічних для неї «квазідержавних» і «квазіправових» інституцій, які, маючи різний ступінь зрілості, лише частково відповідали характеристикам сучасних інститутів держави і права. Початок цієї взаємодії закладено ще в Неолітичну революцію (близько V тис. до P. X.) і вона триває весь період цивілізації - до кінця ХХ ст. Визначальною рисою цього періоду стала експлуатація людини людиною, на яку спиралися всі публічні, а часто й приватні суспільні відносини. Не будучи засобом створення благ, експлуатація стала основним засобом здобуття й накопичення їх, що й зумовило конфліктність усієї зазначеної епохи - як «війни всіх проти всіх», для стримування якої і формувалися механізми, згодом розвинені як інститути держави і права.
Шляхом «проб і помилок» людство лише в останні століття почало усвідомлювати, що основною функцією держави має бути забезпечення суспільного ладу й безпеки, а функцією права - забезпечення справедливості, і що без належних механізмів справедливості неможлива й ефективна дія механізмів захисту порядку та безпеки. Водночас поширюється й глибше усвідомлюється як «норма-ціль» загальнолюдською розвитку й соціальної норми вищого порядку максима І. Канта: «Людина не повинна бути засобом, лише метою», - висловлена ним наприкінці XVIII ст. На початку ХХ ст. ця ідея може повернути загальновизнану усвідомлену мотиваційну єдність культурі як антропогенній системотворчій складовій людства, зокрема, всім нормам і інститутам регулювання суспільних відносин, що становлять собою невід’ємну її складову.